Політична платформа

Політична платформа визначає перспективну стратегію і поточну тактику діяльності політичної партії чи руху і декларується в програмних документах, поточних заявах, законопроектах і програмах розвитку різних сфер суспільного життя, вироблених відповідним політичним об'єднанням. Політична платформа може мати загальний або конкретно спрямований (наприклад, передвиборчий) характер.

До стратегічних напрямів, що охоплюються політичними платформами, варто віднести такі: економічна стратегія, зовнішньополітична стратегія, військово-політична доктрина, стратегія в галузі науки, освіти, екології, медицини тощо.

Кожний з цих напрямів, у свою чергу, розбивається на ряд конкретніших, більш вузьких. Наприклад, зовнішньоекономічна, цінова, податкова політика, соціальний захист є сферами економічної, а питання приєднання до політичних і військових блоків, вибору політичних спільників — зовнішньополітичної стратегії. В межах подібних сфер визначається певне коло питань, найбільш актуальних на поточний політичний момент. Саме на шляхах їх вирішення і акцентується увага. Як приклад можна навести надзвичайно гостру сьогодні для країн Західної і Центральної Європи проблему ставлення до ратифікації Маастріхтських угод, що передбачають створення єдиного політичного і валютно-економічного союзу європейських держав — учасниць угод.

Які ж характерні риси політичних платформ лівих і правих, політичних сил центру?

Традиційно вважається, що є певний набір цінностей, які приписуються, наприклад, лівим — вони пацифісти, антирасисти, антиклерикали, антикапіталісти, занепокоєні розвитком свобод (окрім «дикого ринку»), поширенням рівності. Праві ж обстоюють культ сили, ієрархії та порядку, заохочуючи свободу й ініціативу в економічній сфері і здійснюючи державний контроль за сферою політичною, застосовуючи політику сили по відношенню до зовнішнього ворога. Як відверто висловлюється один з провідних теоретиків неоконсерватизму в США С.Ліпсет, влада має бути готова «... використати і нелегальні заходи, а якщо потрібно, то й насильницькі, коли мова йде про усунення зла». Переможна висадка американського десанту в Іраку у 1990 році стала тріумфом зовнішньої консервативної політики президента-республіканця Дж.Буша, проте виявилася недостатньою для його перемоги на президентських виборах 1992 року.

Зрозуміла, одначе, відносність подібних оцінок. Сьогодні особливо помітним стає явище, коли, здавалося б, базові набори типових вимог «правих» і «лівих» значною мірою перетинаються. Як було помічено вище, останніми роками успіху на виборах у своїх країнах добивалися саме ті соціал-демократичні партії, які врахували «ліберальну» тенденцію (Іспанія, Франція, Австрія), а програвали ті, які залишалися схильними до класичної моделі демосоціалізму (Швеція, Німеччина). Так само і ліберальні, і навіть консервативні партії врахували кращий досвід соціал-демократії і приділили значну увагу проблемам поліпшення життєвого рівня населення своїх країн передусім шляхом максимального заохочення приватної ініціативи громадян одночасно зі створенням дійової системи соціальних гарантій тим, хто їх дійсно потребує. Як приклад можна назвати японських лібералів, англійських консерваторів, німецьких християнських демократів.

Протягом останніх років відбулося і сьогодні простежується певне зближення позицій політичних об'єднань лівоцентристської (соціал-демократи), центристської (ліберали) та правоцентристської (консерватори) орієнтацій. На користь такого зближення свідчать і події навколо ратифікації Маастріхтських угод у країнах Європи. Зокрема, у Франції, де на запитання референдуму про приєднання до Маастріхтського процесу відповіли «так» лише трохи більше 50 % населення, перемозі ідеї інтеграції Європи чи не вирішальним чином сприяла загальна єдність позицій як Ф.Міттерана, Президента країни і лідера Французької соціалістичної партії (ФСП), так і Ж.Ширака, мера Парижа і лідера найпотужнішої правої партії — голістського Об'єднання на підтримку Республіки (ОПР). Можна навести й інші приклади, що свідчать про в цілому позитивні тенденції у зростанні взаємодії різних політичних сил системної орієнтації.