69.Час в романі Гюго «Собор Паризької Богоматері»

Часопростір у тексті не збігається  з хронотопом інших персонажів. У творі собор - жива істота, яка спостерігає життям інших героїв,переживає його разом з ними,але й одночасно і є втіленням чогось минулого,древнього,який ховає таємниці історії. Час і простір у творі обертається навколо собору. Наприклад, для архидьякона Клода Фролло Собор - это место обитания, службы и полунаучных-полумистических изысканий, вместилище для всех его страстей, пороков, покаяния, метаний, и, в конце концов – смерти. Роман наче перекидає місток від минулого до сучасного. Автор виступає як вчений ерудит-історик і це забезпечує своєрідність його часопростору, що не збігається з хронотопом інших персонажів. Він здійснює спробу воскресити минуле, звертається до старовинних хронік, архівів. Йдеться про своєрідну гру оповідача з хроніками, відмову від ставлення до документа як обєктивізуючого чинника жанрової природи.

70.Принцип антитези і його художнє втілення у романі Гюго «Собор паризької богоматері»

Антитеза (грецьк. - суперечність, протиріччя) - стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає у протиставленні певних понять, явищ тощо. На основі антитези побудовано чимало творів світової літератури, де вона виступає у ролі художнього засобу і принципу організації образної системи та композиції твору.

Твір Собор п.б.в час Францiя переживає розчарування в iдеалах Французької буржуазної революцiї, в її наслiдках.І у цих умовах для Гюго важливим є визначити головнi естетичнi цiнностi. Тому антитези добра i зла, прекрасного i потворного гостро поставленi в романi.

Добре простежується антитеза чистого кохання потворного Квазімодо і байдужість прекрасної Есмеральди.Принцип антитези ми можемо побачити і у внутрішньому світі самих персонажів: у Квазимодо божественна краса духу приховується в незвичайно потворному тiлi; жорстока й злобна душа Клода Фролло знаходиться в тiлi "божественної" краси. Добро втілюється в образі Квазімодо,а зло спостерігається в душі Клода.

71. Функція ліричних відступів в романі Гюго «Собор Паризької богоматері»

Функцєю ліричних відступів насамперед пояснюється як власна думка автора та соціал створення контексту. Проясняє співвідношення сюжету авторського персонажа в творі та сюжетних ліній фабульних героїв у межах романного цілого. На наш погляд, у “Соборі Паризької Богоматері” розв'язується завдання встановлення художньої “рівноваги” між простором авторського персонажа та простором героїв. Позафабульна лінія, що включає бачення автором руху історії, еволюції архітектурних форм, концепцію зодчества і друкарства як мов культури, що змінюють одна одну, припускає охоплення часу від “кельтського шару” до сучасності автора, а також можливість підняти “завісу” майбутнього. Формальний час і простір фабули розширюється другим художнім планом. Романтичний дуалізм, родова риса методу, в творі В.Гюго набуває характеру своєрідного підпорядкування логіці Собору – монументального прототипу роману.

Ліричні відступи – це роздуми про епохи, про те як пов’язані занепад архітектури та розвиток писемності, про вічні почуття та мораль, які відображені на кожному кроці в будівлях.

72.Художня репрезентація,а не механічне наслідування реальності в реалізмі Бальзака.

Репрезентація в сучасному художньому тексті характеризується багатомірністю способів зображення, віртуальністю, не лінійністю.

Принцип об’єктивності---Бальзак фіксує те,що йому показує суспільство,використовуючи мімезіс---наслідування середовища,його об’єктивне зображення.Але цей принци включає в себе не тільки механічне наслідуванн яобєктивних законів життя у своїх творах,але й їх художню репрезентацію,критичне оцінювання,наприклад,людини,як суспільної одиниці.

В свої творах Бальзак не тільки виявляє певні суспільні типи,але й досліджує їх,інтерпретує,наповнює їх певним змістом.

Автор також встановлює різні причинно-наслідкові звязки,між реальним подіями,намагається показати що на зовнішні обставини великий вплив має внутрішній світ персонажів,їхні мотиви,спонуки.Бальзака цікавить психологізм людини,її риси характеру,які він досліджує на основі вивчення навколишнього середовища,яке має великий вплив на неї. У романах Бальзака втілені такі характерні риси реалізму як намагання наблизитися до реалій життя, відтворити типові характери за типових обставин, соціальність, але автор не просто копіює життя французького суспільства, а його героїв породжує буйна уява та фантазія письменника – він одразу був і реалістом і фантазером – провидцем.

73. Створення соціального контексту та характерів: засоби, методи та прийоми(Бальзак «Батечко Горіо»).

«Батечко Горіо» напевне перший твір, створений Бальзаком вожповідно до загального плану його «Людської комедії». Цей роман є важливою частиною задуманої письменником художньої історії суспільства минулого століття. В цьому романі Бальзак дотримується головних принципів реалізму, застосовуваючи при цьому різноманітна засоби, прийоми, методи:

- О’єктивність: об’єктивне зображення реалій, аналітичне дослідження об’єктивних законів життя (етичні, історичні, психолог., соціальні), критичне оцінювання людей як суспільних одиниць;

- Реалістична типізація – виявлення певних реалістичних сусп.. типів, їх детальний опис.

- Історизм – для зображення реалій життя

- Фізіологічний нарис – фіксація певних соціальних, професійних, побутових особливостей та звичок, притаманних тій чи іншій соціальній групі.

- Документальність (реальне, об’єктивне зображення)

- Орієнтація на науку – науковий підхід в тексті.

- Психологізм – спектр психічних мотивацій вчинків людини. Вивчення рис характеру, які притаманні сусп.. типу. Компоненти психологізму: історично-соціальна детермінованість та особистісний початок в людині.

73. (нове) Створення романтиками культу автора: історія, контекст.Категорія автора (культ авторства) була створена поетами-романтиками. Автора як такого не існує, він має розчинитися у зображуваних ним об’єктах. У Передмові В. Водсворда «Вступ до ліричних балад» серед декількох розглянутих питань має місце питання – яким має бути поет? Дає відповідь: «Поет – це людина, яка є однією із нас, але вміє підпадати в стан естетичної емоції, адже лише побутової емоції недостатньо» Проте цікавим є те, що поряд з тим автори-романтики намагалися культивувати власні біографії у текстах. Уільям Водсворт написав про себе 13 томів поезії («Прелюдія»), Дж. Байрон – «Дон Жуан». Ідею «божевільного автора» (Ейнштейн) також створили романтики. Взагалі, ідея авторського права вперше з’являється в романтизмі (культ автора возвишається, люди починають писати за гроші, з’являється право на copyright, поширюється ідея бідного авора (відмовляється писати за гроші).

74. Комунікативна функція спрямована на встановлення контакту оповідача зі своїм рецепієнтом (включаючи прямі звертання до читача, використання наказового способу). Метанаративний дискурс забезпечує функція коментаря оповідача про свій дискурс (так званий «дискурс про дискурс»), на приклад, утвердження оповідача в тексті «Батечка Горіо» Бальзака, що описувана ним драма не є «ні вигадкою, ні романом». Аналогічними цілями слугують описовий та оціночний дискурси (епітети, порівняння, за допомогою яких наратор дає свою оцінку тому, що розповідається та його учасникам).

75. Реалістичний персонаж :Растільняк.Форми конструювання

РАСТИНЬЯК (фр. Rastignac) — один из героев романа «Отец Горио» (1834), а также некоторых других романов эпопеи «Человеческая комедия» Оноре де Бальзака. В романе «Отец Горио» Бальзак показывает историю превращения провинциала-идеалиста в парижского циника. Покинув родительский кров, Эжен де Р. приезжает в Париж, чтобы честно служить науке. Однако он не лишен честолюбия, поэтому с мечтами о научной карьере соседствуют мечты о славе. В Париже за «воспитание чувств» умного и обаятельного юноши принимаются каторжник Вотрен и виконтесса де Бо-сеан, взгляды которых на жизнь совершенно не случайно совпадают. «Смотрите на мужчин и женщин, как на почтовых лошадей, — поучает аристократка, — гоните не жалея < ...> и вы достигнете предела в осуществлении ваших желаний». «Честностью нельзя достигнуть ничего», — уверяет его Вотрен. Вскоре Р. не выдерживает искушения богатством и светской карьерой и начинает сдавать позиции. Правда, поначалу он отказывается от выгодного брака, но потом все же решает на пути к успеху «опереться и на науку и на любовь, стать светским человеком и доктором юридических наук». Проходит еще немного времени, и он уже готов на все ради богатства. Под влиянием парижской жизни Р. очень быстро утратил юношеские иллюзии, что немудрено. Дабы выжить и не потеряться во всеобщей гонке за деньгами и наслаждением, когда все люди враги и только ждут удобного случая поживиться за счет друг друга, просто необходимо отказаться от всех библейских заповедей. Другого пути к успеху нет, и Р., довольно быстро это поняв, выбирает успех. В конце романа, провожая в последний путь отца Горио, ограбленного и брошенного дочерьми, Р. роняет «последнюю юношескую слезу, исторгнутую святыми волнениями чистого сердца», после чего произносит, обращаясь к Парижу, свою знаменитую фразу: «А теперь — кто победит: я или ты!»

Горіо,на противагу,Растільняка був спочатку заможною людиною,який виконуючи всі забаганки свої дочок скоро розорився.

Отец Горио являет собой один из самых ярких примеров людей, одержимых страстями; неуемное развитие таких страстей, которое приводит к полному разрушению личности, ставшей их жертвой, — одна из наиболее характерных черт искусства Бальзака. Ведя своего героя от уступки к уступке, от одной жертвы к другой, Бальзак приводит его к полному краху. Горио весь ушел в отцовское чувство, у него нет ничего в мире, он не думает ни о ком, кроме дочерей. Его страсть выросла на эгоистической почве, и сама сила этой страсти становится слабостью, ведет Горио к гибели

75. (нове) В «Олівері Твісті», як і в інших романах першого періоду творчості Діккенса, помітні риси романтизму. Одна з найважливіших особливостей творчості Діккенса – будь-якому реалістичному творові його авторства характерне певне романтичне забарвлення. Романтизм Діккенса був пов'язаний з недостатньо ясним уявленням про істинну природу громадських відносин, що й породжувало свого роду «містифікованість» певних образів в творчості письменника. Це проявилося в описі негативних персонажів. Іх злочинність – щось виняткове, те, що не витікає з характеру всієї їх діяльності. Неспроможний глибоко проникнути в суть буржуазної дійсності, Діккенс зображає капіталістів у вигляді похмурих, загадкових злодіїв.Зловісною таємницею покрита діяльність Монкса, нелюдимимй та похмурий Ральф Ніклбі, потворний та злісний карлик Квілп. У всих цих фігурах є щось нелюдське, незрозуміле. Ніклібі викликає у автора асоціацію з людиною, що продала душу дияволу. Темною таємницею покрита змова Монкса з Бамблами – вони зустрічаються в закиненому похмурому будинку, це все супроводжується блискавками та громом. Діккенс-романтик любовно зображує маленькі поетичні куточки на лоні природи, життя котрих відрізняється від метушні великого капіталістичного міста. Особливо ця відраза до міста відчувається у «Піквікському клубі» та «Крамниця давнини» (Лавка древностей).

76. (нове) Література нонсенсу. Витоки, форми, представники.

Нонсенс как литературный феномен развился в Англии, особенно в викторианскую эпоху, в конце XIX века. Нонсенс — это своеобразный «уход», отклонение от логической линии в сторону абсурда и «освобождение от внутренних оков» [Там же]. Итак, произведение в жанре нонсенса представляет абсурд, в котором автор, как бы играючи, создает невероятные персонажи и ситуации, вызывающие в сознании читателя самые разные образы, сочетание которых может создавать комический эффект; или «нонсенсное» произведение представляется в стихах, в которых автор, работая над звучанием слов, меняет их, используя, например, portmanteau word, или комбинирует слова на базе больше звучания, чем смысла, придумывает язык, вызывая этим неожиданную подборку слов.

        Говоря о литературе нонсенса, мы не можем не упомянуть о Льюисе Кэрролле, авторе известнейших «Алисы в Стране Чудес» и «Алисы в Зазеркалье», во всем мире считающихся шедеврами нонсенса. Странная двойная жизнь священника, одна на земле, другая в мире снов, подчеркивает идею основы нонсенса как ухода в мир, в котором вещи не имеют жесткой прикрепленности к «вечной адекватности» [Chesterton 1902], но где, по словам Честертона, «яблоки могут расти на грушевых деревьях, и любой встречающийся человек может иметь три ноги» [Там же].

Нонсенс действует неожиданно, вдруг, внезапно переворачивая ситуацию в совершенно другую плоскость и, ставя в первое мгновение в тупик, вызывает комический эффект. Он всегда в той или иной дозе присутствует в комическом. Без него не обходятся ни клоунады, ни фарсы, ни анекдоты, ни фольклорная поэзия, ни роман Рабле, ни комические эпизоды у Шекспира, ни комедии Мольера, ни проза Гоголя, ни романы Диккенса, ни рассказы Марка Твена или Вуди Аллена. Примерам несть числа, тем более, что история стихов-нонсенсов уходит в века.

76. Нонсенс как литературный феномен развился в Англии, особенно в викторианскую эпоху, в конце XIX века. Нонсенс — это своеобразный «уход», отклонение от логической линии в сторону абсурда и «освобождение от внутренних оков» [Там же]. Итак, произведение в жанре нонсенса представляет абсурд, в котором автор, как бы играючи, создает невероятные персонажи и ситуации, вызывающие в сознании читателя самые разные образы, сочетание которых может создавать комический эффект; или «нонсенсное» произведение представляется в стихах, в которых автор, работая над звучанием слов, меняет их, используя, например, portmanteau word, или комбинирует слова на базе больше звучания, чем смысла, придумывает язык, вызывая этим неожиданную подборку слов.

        Говоря о литературе нонсенса, мы не можем не упомянуть о Льюисе Кэрролле, авторе известнейших «Алисы в Стране Чудес» и «Алисы в Зазеркалье», во всем мире считающихся шедеврами нонсенса. Странная двойная жизнь священника, одна на земле, другая в мире снов, подчеркивает идею основы нонсенса как ухода в мир, в котором вещи не имеют жесткой прикрепленности к «вечной адекватности» [Chesterton 1902], но где, по словам Честертона, «яблоки могут расти на грушевых деревьях, и любой встречающийся человек может иметь три ноги» [Там же].

Нонсенс действует неожиданно, вдруг, внезапно переворачивая ситуацию в совершенно другую плоскость и, ставя в первое мгновение в тупик, вызывает комический эффект. Он всегда в той или иной дозе присутствует в комическом. Без него не обходятся ни клоунады, ни фарсы, ни анекдоты, ни фольклорная поэзия, ни роман Рабле, ни комические эпизоды у Шекспира, ни комедии Мольера, ни проза Гоголя, ни романы Диккенса, ни рассказы Марка Твена или Вуди Аллена. Примерам несть числа, тем более, что история стихов-нонсенсов уходит в века.

77.Парадоксальність ідеї в Романтизмі

Бальзак показував взаємодію між людьми не на фоні Бога, як це робив Шекспір, він показував взаємодію між людьми на фоні економічних відносин. Суспільство в нього виступає у вигляді живої істоти, єдиного живого організму, який постійно рухається, змінюється, як античний Протей, але суть її залишається незмінною: сильніші поїдають слабкіших. Звідси й парадоксальність політичних поглядів Бальзака: глобальний реаліст ніколи не приховував своїх роялістських симпатій і іронізував над революційними ідеалами.

Бальзак в «людській комедії» показує суспільний конфлікт:людина стає ,але з іншого боку вся комерція—суспільна.Тобто маємо парадокс:людина вільна,але все ж працює на суспільство.

78. Подальший розвиток романтичних категорій в теорії літератури та літературній критиці. На межі 1830-1840 рр. виникає літературний напрям Реалізм як продовження Романтизму. З 1840-х рр. Реалізм починає критикувати Романтизм. Першим критиком Романтизму був перший реаліст – Оноре де Бальзак. Його критика була спрямована на штучність Романтизму, його надмірну естетизованість (відірваність від життя), нестачу об’єктивності, відсутність знання життя і його потреб. Проте Реалізм все ж залишив наступні риси Романтизму: психологізм(аби мати змогу пояснити психологію певного прошарку суспільства); історизм( аби зобразити історичні реалії життя, використання історії допомагає пояснити теперішній час). Реалізм почав описувати суспільні норови, досліджував бажання людей розбагатіти( гроші). В Романтизмі гроші – містифіковані, в Реалізмі ж золото – реалістичне, цікавить саме аналіз його впливу на людину. Середовище в Романтизмі – це природній світ, зображення місцевого колориту, національної самобутності; в Реалізмі – фіксація певних соц., професійних, побутових особливостей і звичок, притаманних тій чи іншій соціальній групі.

79. Романтичні категорії та їх трансформації в романі XIX-XX ст. У романтичних творах експресія й гротеск відносяться до числа найпоширеніших прийомів. Все це не означає, що раціональний початок був зовсім чужим романтикам. Протиріччя між реальною дійсністю і романтичним уявленням про ідеал вони намагалися пом'якшити за допомогою романтичної. Романтична іронія як особливе естетичне явище, вперше набула визначення в творчості Фрідріха Шлегеля. Взагалі термін означає у перекладі з грецької „удавання”. Іронічним з давніх часів називали заперечення або осміяння, що награно вдягається у форму згоди або схвалення. Іронія – це вид комічного, коли смішне (на відміну від гумору)  ховається під маскою серйозного і таїть в собі відчуття скептицизму. В основі романтичної іронії лежить різке контрастне підкреслення відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті.

Усі ці обмеження романтики зображують як бездумне насильство над природним плином життя, як результат глупоти та дурості людей. Тим самим втрачається бачення невипадковості цих обмежень, яке обґрунтовує німецька класика. Кожне з цих обмежень – дійсно відносне і заслуговує на іронію, але не вбивчу іронію, адже воно не абсолютно відносне, а співвіднесене з певною сутністю, яка й надає йому значущості у єдності всіх відносностей щодо цієї суті. Природний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам’янілі рамки, сам опиняється, на думку романтиків, у смішному становищі. Однак не менш смішно і навіть трагічно виглядає той, хто слідом за романтиками взагалі відмовляється від будь-яких рамок і випадає з соціальних часу і простору. Таке випадіння неминуче веде до втрати осмисленості існування. Романтична іронія в казці Гофмана «Золоте горнятко». Романтична іронія тут проявляється в тому, що символом винагороди за кохання Ансельма і Серпентини є золоте горнятко, як звичайний предмет побуту. Іронія полягає в тому, що так звеличене почуття стає приземленим в результаті асоціювання його з цим горнятком. Одна з основних ознак романтизму – культ особистості, тобто героя, що не просто усвідомив свою самоцінність, як у сентименталістів, а активного суб'єкта, що визначає й формує навколишню дійсність. Проблема особистості – центральна для романтиків. Світобачення особистості характеризується романтичним двосвіттям – відчуттям глибокого розриву між досконалістю ідеалу, бачення якого принципово суб'єктивне, і низькою прозаїчною дійсністю, що зводить поняття про щастя до обивательського комфорту Так на сторінках романтичних творів з”явилися два світи: світ філістерів, самовдоволених обивателів, відмінних лицемірною, святенницькою поведінкою, та світ романтиків, які існують за законами іншого, духовного світу. Буржуазність, або філістерство, - явище дуже агресивне, що претендує на всеохопність, тому романтики різними способами намагаються йому протидіяти. Іноді це проявляється у формі прямого бунту, суспільної боротьби (як, скажімо, у Байрона). Але частіше романтичний заколот проти щоденності означає просто її ігнорування, відхід від неї в древні часи (Середньовіччя), що розуміють як золотий вік, або в екзотичні країни Сходу чи Півдня, населення яких ще не отруєно духом буржуазності, або в містичну релігійність, або у всепоглинаючу любов. Найбільш універсальним засобом порятунку від протиріч буття, втіленням ідеалу стає мистецтво, що займає одне з найважливіших місць у романтичній ідеології. Практично кожний художник-романтик існував у своїй творчості в умовах двосвітня. «Золоте горнятко» Гофмана – яскравий приклад поєднання двох світів: світу філістерів і світу поетів. Герой твору Ансельм знаходиться на роздоріжжі між двома світами, і за його душу ведеться між ними жорстока боротьба. Перший з цих світів реально-побутовий, представлений конвектором Паульманом, його дочкою Веронікою і реєстратором Геєрбандом. Це світ гофманівських філістерів. Другий, романтично-фантастичний світ – це архіваріус Ліндгорст, його дочка, золотисто-зелена змійка Серпентина та дві сестри. Власне, це їхнє інобуття, а їхній дійсний світ – фантастична Атлантида, царство гармонії і краси. Змальовуючи минулі часи, шукали в них лише добрі сторони, оспівуючи героїв, які протистояли злу, захоплювалися виявами "духу", найвищими проявами якого, за Гегелем, є "мистецтво, релігія, філософія". Художній історизм тісно пов'язаний із детермінізмом, який акцентував на сукупності типових характерів та обставин, охоплюючи, крім соціальних, психологічні, природні чинники, аж до «міфічних».

80.Вікторіанська епоха у Великобританії.Соціальний та філософський контекст.

Другу половину XIX ст. в Англії називають Вікторіанською епохою — за іменем королеви Вікторії, яка перебувала на престолі з 1837 р. по 1901 р. Це був період найбільшої могутності Великої Британії: швидко зростали колоніальні володіння, англійська промисловість займала провідне становище у світі. У країні зберігалися конституційна монархія, парламент і двопартійна система. На парламентських виборах боротьбу між собою вели дві головні партії — консерватори та ліберали.

Консерватори виражали інтереси великої земельної аристократії та частини великої буржуазії (фінансистів). Лідером консерваторів вважався Бенджамін Дізраелі (1804-1881), син літератора, письменник, політик.

Лібералів підтримувала переважна частина великої та середньої буржуазії, а також значна частина робітничого класу. Керівником ліберальної партії був видатний державний діяч, син багатого комерсанта Вільям Ґладстон (1809-1898).

Ліберали обстоювали принцип вільної торгівлі та виступали проти політики протекціонізму, на противагу консерваторам, які боролися за те, щоб захистити англійську промисловість від конкуренції.

Обидві партії вважали за необхідне проведення реформ виборчої системи та соціального законодавства.

Під час правліня Вікторії відбувався поділ мі бідними і багатими,соціальні конфлікти. Виділялися 4 періоди:

1)1830-1848—ранній(час проблем,робочі очуть більше прав і свобод.Дуже важливими є гроші)

2)1848-1870---уряд придушив всі протистояня,появляється таке філософське вчення як марксизм.

3)1870-1900---філософія гедонізму(задоволення вище благо життя)

Появляється такий напрямок як МОДЕРНІЗМ

Характерні риси доби

--прагматичне життя

---суворі моральні принципи і правила

---розквіт літератури

--неемоціональність релігії

.

81.Основні риси Вікторіанської літератури

Відкриттів науки мають особливий вплив на літературу віку. Якщо ви вивчите всі великі письменники цього періоду, ви будете виділити чотири загальні характеристики:

1. Література в цьому віці прагне стати ближче до повсякденного життя, який відображає його практичних проблем та інтересів. Вона стає потужним інструментом для людського прогресу.

2. Моральний Мета: вікторіанської літератури, здається, відрізняються від "мистецтва для мистецтва" і стверджує його моральної мети. Теннісон, Браунінг, Карлайл, Раскіна - всі були вчителями Англії з вірою в свої моральні повідомлення доручити світу.

3. Ідеалізм: Він часто розглядається як вік сумнівів та песимізму. Вплив науки відчувається тут. Весь віку, здається, зловили в концепції людини по відношенню до Всесвіту з ідеєю еволюції. Теннісона деякі незрілі твори здаються проведення сумнівних і відчайдушний плями, але його Пам'яті виступає як надії після відчаю.

4. Хоча, вік характеризується як практичні і матеріалістичні, більшість письменників підняти чисто ідеальне життя. Це ідеалістична віці, коли великі ідеали, як істина, справедливість, любов, братерство підкреслюються поетів, публіцистів і письменників віку.

Вікторіанська література – літ твори, написані протягом панування королеви Вікторї. У XIX жанр романа став передовим в літературі Англії. Роботи до-вцкторцанстких письменників, таких, как Джейн Остін и Вальтер Скотт були сповені сатирою соццального характера, а також пригодницькими сюжетами. Популярнц роботи створили ццлий ринок попиту на романи в більшості читацької публцки. Літератори:: Метью Арнольд, сестри Бронте, Кристина Россетти, Чарльз Діккенс, Уільям Мейкпіс Теккерей, Конан Дойль, Редярд Кіплинг. Дитяча література: Льюіс Керролл, Эдвард Лір, Уільям Рендс.Вікторіанські романи тяжіють до того, щоб бути ідеалізованими портретами тяжкого життя, в якому тяжкий труд, наполегливість, любов і щастя в кінці кінців перемагають. Доброчесність винагороджується, а кривда карається. Вони, як правило, мають моральний урок. Іншими рисами були: висунення жінок-письменниць, що складають значну кількість романістів (Бронте, Еліот), увага до німецької кільтури та філософії (Карлайд і Еліот перекладали твори нім авторів, що склали антологія «Нім романтичні романи»).

83. «Олівер Твіст» Ч. Дікенса: романтичний реалізм.

“Пригоди Олівера Твіста» Діккенса – це найяскравіша презентація вікторіанського роману. Діккенс починає писати на межі романтизму та реалізму, тому що вікторіанський роман – жанр реалізму, а Діккенс був ще під впливом романтизму. Але все ж таки автор визначає реалістичну задачу своєї творчості – показувати «голу правду», нещадно викриваючи недоліки сучасного йому суспільства. Однак наряду з реалістичними картинами твору присутні і романтичні мотиви. Діккенс намагається вирішити суспільні протиріччя через примирення соціальних груп. Герої зберігають свої моральні цінності. Ще одна характерна романтична риса у романі – герої цього роману є ідеалізованими бунтарями (байронські герої).

Вперше образ дитини з’являється у романтиків, але розробка психології дитини (дитячих образів) виявляється саме у «Олівері Твісті». Сентиментальність та хеппі-енд роману притаманний вікторіанському роману.

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13