37. Інтертекстуальні референції тексту Германа Мелвілла. Християнські імплікації образу Бартлбі.

Повість Германа Мелвілла «Переписувач Бартлбі», як і більшість творів письменника, не була особливо популярною до середини ХХ ст. Але в другій половині ХХ ст. Мелвіллом почали цікавитися як у США, так і в Європі. Деякі письменники використали у своїх творах образ Бартлбі. Одним з найвідоміших є роман сучасного іспанського письменника Енріке Віла-Матаса «Бартлбі і компанія». За жанром це поєднання роману з документованим есе, де мова йде про письменників, які з тієї чи іншої причини перестали писати. Віла-Матас називає їх «бартлбі», за іменем героя повісті Г.Мелвілла «Переписувач Бартлбі», відомого тим, що на будь-яке прохання чи пропозицію він відповідав: «Я віддав би перевагу цього не робити». У компанію, зібрану Віла-Матасом, потрапили більше 80 авторів – як реальних (Сервантес, Мопассан, Рембо, Селінджер, Пінчон та ін.), так і вигаданих. Але всіх їх об’єднує одне: вони розчарувалися в житті і перестали писати.

Також слід згадати повість французького письменника Даніеля Пеннака «Християни і маври», написану в 1944 р., перший розділ якої називається «Бартлбізм» і присвячений аналізу повісті Г.Мелвілла. Епіграфом до повісті Пеннака є відома фраза Бартлбі «I would prefer not to».

Було зроблено декілька спроб екранізувати повість Г.Мелвілла «Переписувач Бартлбі»: в 1970 р. у США (у головній ролі Пол Скофілд), в 1976 у Франції (з Майклом Лонсдейлом) та в 2001 р. у США (з Кріспін Гловером).

За мотивом повісті було створено театральні вистави: у 1964 р. у Великобританії, у 2003 у Фінляндії, у 2007 р. В Чикаго, у 2009 р. у Франції.

У повісті Г.Мелвілл згадує книги «Про волю» Джонатана Едвардса і «Про необхідність» Джозефа Прістлі («Книги эти подействовали на меня как бальзам. Мало-помалу я проникся убеждением, что все мои заботы и неприятности, связанные с Бартлби, были суждены мне от века, что он послан мне всемудрым провидением в каких-то таинственных целях, разгадать которые недоступно простому смертному.»). Це християнські мотиви. Оповідач розглядає Бартлбі як «знак згори». Він каже, що Бартлбі йому брат, адже «мы с Бартлби оба были сынами Адама». Але вся ця набожність, праведність і доброта оповідача здаються фальшивими. Оповідач розглядає Бартлбі як ще одну галочку в графі «благородні справи» у списку його гріхів і добрих справ, що в руках у Бога.

Можна простежити багато аналогій між Бартлбі та прокаженими християнських часів. Прокажені були части вигнанцями із суспільства через їхню хворобу. Бартлбі звільнили з роботи через його психічний стан, через який він не міг продовжувати виконувати свої обов’язки. У притулку для прокажених хворим виділяли ковдру, подушку, посудину для умивання та рушник. Такі є самі речі оповідач знайшов під столом Бартлбі. Також прокаженим було заборонено входити на ринок та в церкву. Як не дивно, Бартлбі теж нікуди не виходив з офісу. Отже, Бартлбі асоціюється з прокаженим, якому немає місця в суспільстві.

Варті уваги слова Мелвілла, що Бартлбі – «одинокий созерцатель пустыни, которая на его памяти кишела народом, – некий простодушный Марий нашего века, предающийся мрачным раздумьям на развалинах Карфагена». Цей паралелізм із працею давньогрецького історика Плутарха «Порівняльні життєписи» («Гай Марій») (І-ІІ ст.) свідчить про те, що Бартлбі – людина, яка власними очима побачила крах усіх своїх надій.