2014

Нова література зробила "заявку" на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна галузь "загальноросійської" літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Поруч з Є.Гребінкою та Г.Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В.Наріжний і О.Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831-1832) та "Миргород" (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. Т.Шевченко у вірші "Гоголю" (1844) висловив усвідомлення своєї ідейно-творчої близькості до письменника, а в листі до В.Рєпніної писав: "Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжні-шою любов'ю до людей". Навіть В.Бєлінський, відверто не дружній щодо української культури, скріпивши серце, констатував, що в "Тарасі Бульбі" Гоголь чудово і назавжди втілив духовний образ України. При цьому він мав на увазі, що після "Тараса Бульби" самому Гоголю, а тим більше іншим письменникам нема чого звертатися до української історичної тематики. Однак гоголівські традиції письменства, в тому числі й українофільські, в подальшому творчо розвивалися не тільки в українській, але й у російській художній літературі.

Поява у 1840 р. "Кобзаря" Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобуній розвиток у майбутньому. Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т.Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Т.Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили поета головним творцем нового національного міфу. Зовнішня простота стилю Т.Шевченка приховує в собі глибини всеохоп-ного культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі (на мал. - "Автопортрет зі свічкою", написаний Шевченком вже у літньому віці 1860 p., але митець бачить себе ще досить молодим). Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають "слово" (національна культура), "слава" (культурно-національна спадщина) і "правда" (загальнолюдська мета-ідеал). Через усю творчість поета проходять також такі поняття-архетипи, як "воля", "доля" (передусім важка й нещаслива, "зла доля"), "надія" та ін.

Шевченка традиційно вважають основоположником критично-jjro реалізму в українській літературі, хоча цей реалізм базувався на [романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми '("Катерина", "Наймичка", "Сон"), суспільно-політичні поеми ("Єре-• тик", "Сліпій", "Кавказ", "1 мертвим, і живим, і ненародженим землякам...") безжально таврували кривдників народу, причому з власне народних позицій. Шевченко зумів зробити свій голос голосом : усього пригнобленого народу і не має собі рівних серед поетів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. При цьому поет рішуче виступає як проти лжепатріотів, що теоретизують про лібералізм та українофільство по шинках напідпитку, так і проти цілком зденаціоналізованої еліти та інтелігенції, які "кайданами міняються, правдою торгують". Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної. Творчість Т.Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним чинником, який на початку 60-х pp. XIX ст. спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих шляхетських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище, стати до праці для свого народу. У Харківському університеті виникає "Братство Тарасівців", пізніше репресоване, як і члени Кирило-Мефодіївського товариства. У цілому творчість Т.Шевченка - настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX - першої половини XX ст. За радянського часу творчість Шевченка було визнано передовою й демократично-революційною, пам'ятники поетові ледь не змагалися за кількістю з постаментами "вождям світового пролетаріату", але разом з тим у творах поета нерідко робилися ідеологічні купюри, а об'єктивне вивчення його творчості, в якій досі залишаються білі плями (нерозшифровані досі образи на кшталт "живі мисліте на синьому прочитаєш" тощо), поступалося місцем ідеологічному штампуванню.

Після видатних і яскравих аристократичних художників і скульпторів другої половини XVIII ст. Антона Лосенка, Дмитра Ле-вицького, Володимира Боровиковського, Олександра Венеціанова, Івана Мартоса, чия творча спадщина вважається досягненням російської культури, хоча виростала на українському грунті, пізніше українське образотворче мистецтво на перший погляд може виглядати як порівняно менш виразний "перехідний" період.

Музика. Опинившись у залежності від російського субкультур-ного середовища, народна українська музична культура значною мірою законсервувалася у своєму розвитку, натомість засвоюються з російської традиції невластиві українській музичній культурі містечкові романси, казармені пісні тощо.

На початку XIX ст. у професійній музиці з'являються перші симфонічні твори ("Українська симфонія" і симфонія соль-мінор з "Козачком" невідомих авторів). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М.Вербиць-кого, І.Лаврівського. Це ще не були цілком оригінальні твори, але сміливо можна говорити, про початок відродження народної мелодики і української національної музичної культури.

Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. За царюваня ліберального імператора Олександра І в перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечисленним ([.Котляревський, Василь Гоголь - батько великого письменника, Г.Квітка-Основ'яненко, перша спроба опери "Купала на Івана" харківського священика С.Писаревського, побутова драма з життя чорноморського козацтва Я.Кухаренка, історично-побутова драма "Назар Стодоля" Т.Шевченка, деякі інші твори невисокої якості), а тому часто відтіснявся російським і західноєвропейським. З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки видатних акторів М.Щепкіна і К.Соленика.

У добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю, в Росії - до візантійського та московського стилю XV-XVI ст. Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, пов'язаних у свідомості українців передусім з "козацьким бароко", було загальмовано офіційними розпорядженнями. Сіфіційно затвердженими архітектурними стилями були на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних рис. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків'янин П.Ярославсь-кий і чернігівець П.Дубровський. У класицистичній манері зводяться численні споруди в західноукраїнських містах. Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архітектурних пам'яток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню - осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці XVIII - на початку XIX ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд (див. на мал. водопад у Софіївці). На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки зробили праці І.Мечникова (1845-1916), уроженця с.Іванівки (тепер Куп'янського району на Харківщині). У 1864 р. він закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. Працюючи професором Новоросійського університету в Одесі, він створив першу в Російській імперії і другу у світі бактеріологічну станцію, став одним з основоположників мікробіології і вчення про імунітет. У 70-ті pp. XIX ст. професором фізіології Новоросійського університету працював І.Сєченов (1829-1905), який став засновником вітчизняноїфізіологічної школи. У праці "Рефлекси головного мозку" він висвітлив питання про діяльність головного мозку, "душевне життя" з позиції позитивістської науки.

У царині гуманітарних наук йшла досить гостра ідеологічна боротьба. У філософії- між ідеалістами, які домінували в університетах, і матеріалістами; в політекономії - між дворянсько-буржуазними вченими і ліберальними народниками, а згодом до них додалися ще й марксисти. Русифікаторська, колонізаторська політика російського царизму (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ Олександра II 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати та завозити з-за кордону літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Видатні праці з історії української мови, літератури та фольклору написав П.Житецький (1837-1911), зокрема, "Очерк звуковой истории малорусского наречия", "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке". Видатним мовознавцем світового рівня і щирим патріотом України був професор Харківського університету О.Потебня (1835-1891).

Засновником вітчизняної педагогіки Новітнього часу був Костянтин Ушинський (1824-1870), нащадок кількох шляхетних українських родин. У роки гонінь на українство надзвичайно актуально пролунали його думки про народну мову: "Мова народу - найкращий квіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в'яне і вічно розвивається. У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина. ... Мова - це найважливіший і найтривкіший зв'язок, що єднає ті генерації народу, які віджили, які живуть, з тими генераціями, що прийдуть, в одну велику, історичну, живу цілість. ... І нема більш незносного насильства, як те, що хоче відібрати від народу ту спадщину, яку створили незліченні покоління предків... Коли здригається душа людська перед убивством однієї, недовговічної людини, то що ж мала б вона відчувати, коли посягають на життя багатовікової індивідуальності народу, -того найвеличнішого з усіх створінь Божих на землі". Надзвичайно багата педагогічна спадщина К.Ушинського досі практично не застаріла і використовується в більшості виховних методик світу.

Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство "Просвіта", засноване у 1868 р. у Львові. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні тощо.У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), яке мало за мету зосередити наукові сили усіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Української академії наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську і математично-природничо-медичну, при яких діяли три організаційні комісії: друкарняна, книгарняна та бібліотечна. Історико-філософську секцію з 1894 р. очолював видатний український історик М.Грушевський (1868-1934). З 1898 р. він почав видавати 10-томну монографію "Історія України-Руси", яку підготував до 100-річчя початку національного відродження. До 1914 р. НТШ видало близько 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей знань, а найбільше - з українознавства.

Вирішальну культуротворчу роль на українських землях другої половини XIX ст. справедливо віддають художній літературі, яка й визначала розвиток усіх інших видів духовності. Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв'язок зі світовим досвідом через переклад та художній синтез.

Одним з перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), який створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. В ранній період творчості письменник описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. У центрі уваги митця - волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе ("Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я"). Нечуй-Левицький висвітлював також проблеми денаціоналізації інтелігенції ("Причепа") і виродження духівництва ("Старосвітські батюшки та матушки"). У романі "Хмари" і повісті "Над Чорним морем" письменник звертається до розкриття проблем життя тогочасної української інтелігенції, ставлячи проблему формування "нової людини". Реалізм тут органічно поєднувався з тонкою поетичністю й ліризмом, публіцистичністю й філософським узагальненням. Синтез новаторських пошуків автора - повість "Неоднаковими стежками". І.Франко називав Нечуя-Левицького "колосальним, всеобіймаючим оком України".Ще проникливіший опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849-1920). На відміну від Нечуя-Левицького, він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. П.Мирного захоплює світ людської душі, її почувань та переживань. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв - Чіпки ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), Івана Ли-вадного ("П'яниця"), Телепня ("Лихі люди"), Христі ("Повія") - надає творам Мирного великої художньої вартості.

Література 80-90-х pp. стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної й соціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів. Відходять у минуле постулати про "етнографічний реалізм", утверджуються засади "тенденцій-

но'Г літератури. З'являються нові теми, образи, жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856-1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів і редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія - все це стало полем його багатогранної діяльності.

Чи не найвагоміше І.Франко проявив себе у літературній творчості. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Фран-ко творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд з традиційними тоді описами селянських злиднів ("Борислав сміється", "Boa Constrictor"), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів ("Нефтянник", "На роботі"). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей ("До світла", "Під оборогом"), ретельно змальовані картини тюремного життя ("На дні", "Панталаха"), яскраво оброблено історичні сюжети ("Захар Беркут", "Великий шум"). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки ("Смерть Каїна", "Мойсей") й ніжної інтимної лірики (збірка "Зів'яле листя").

Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному театру приходив аматорський мандрівний театр. У 50-60-х pp. аматорські музично-драматичні гуртки діяли в кількох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), в Галичині діяв театр товариства "Руська бесіда".

Грали здебільшого трьома мовами - українською, російською й польською. Серед п'єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно - твори місцевих авторів. П'єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні - це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т.п., які тільки в 90-ті pp. витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, що кожна українська вистава йтиме у парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького, непересічного драматурга, режисера й актора Як письменник-драматург МКропивницький дотримувався традицій так званої "етнографічної драми" ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї", "Олеся", "Титарівна"). Поруч з М.Кропивницьким працював Михайло Стариць-кий. Автор "Циганки Ази", "Ой не ходи, Грицю", "Не судилося", "За двома зайцями" віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Ка-рий (Тобілевич). Він відмовився від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми ("Безталанна", "Суєта", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Сава Чалий"). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: Мирний, Грінченко, Франко, Леся Українка.

- Український театр 80-90-х pp. мав цілу плеяду видатних акторів: Г.Затиркевич, М.Садовський, К.Саксаганський, М.Кропивниць-кий, І.Тобілевич, М.Заньковецька; ЛЛіницька, Г.Борисоглібська та інші, які високо несли прапор самобутнього національного театру, українського слова і нашої історії.

У 80-90-х pp. провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська національна школа пейзажного живопису ("шукач сонця" В.Орловський, О.Сластіон, С.Світославський, К.Костанді, І.Похитонов, С.Васильківський). Творці пейзажного жанру представляли усі райони безмежної України й різні пори року, змальовували у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні ("Сінокіс" В.Орловського, "Село взимку" ПЛевченка, "Козача левада" С.Васильківського). Сергій Васильківський, творчість якого щільно пов'язана з Харківщиною, відкрив український живопис Європі; він був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні "поза чергою". Васильківський був справжнім співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грайливістю барв (див. на мал. картину "Козаки в степу"). З Парижем пов'язана також творчість талановитої художниці з України М.Башкирцевої.

Український монументальний живопис у цю добу представлений досить слабко, але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер'єра палацу митрополита у Чернівцях (Й.Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М.Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С.Васильківський, В.Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М.Лимо-ненко, Васнецов та ін.).

Щодо монументальної скульптури, то в цей період з'являються пам'ятник» Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малинов-ський), Ц.Хмельницькому (приятель Т.Шевченка білорус М.Мике-шин), І.Котляревському і М.Гоголю в Полтаві (Л.Позен). Для пам'ятника І.Котляревському Л.Позен виконав горельєфи на теми "Енеїди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарівника", де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії ("Кобзар", "Запорожець у розвідці", "Скіф" та ін.).

В архітектурі з середини XIX ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х pp. XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами'забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників - власників землі

В період революції 1905 p., після скасування заборони українського слова, українські студенти почали компанію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін. У Харківському та Одеському університетах почали читатися курси української мови та історії. Але в період післяреволюційної реакції ці курси було закрито.

На початку XX ст. на території Харківської губернії нараховувалося разом з приватними 2085 різних початкових шкіл. Але 85% з них були однокласними з трирічним строком навчання. У школах навчалося 64828 учнів (53,9% дітей шкільного віку) і працювало 1450 педагогів. У середньому по губернії одна школа припадала на 2 тис. мешканців, щороку поза навчанням залишались десятки тисяч дітей, яким було відмовлено в прийомі через "тісноту приміщень" і "брак вільних місць". Так, у 1911 р. було відмовлено 16,5 тис. дітей, у 1912 р. - 28 тис., а у 1915 р. - 29,5 тис. Як правило, в губернії закінчувало школу не більше 10% учнів. Навчальний рік у початкових школах був дуже коротким. В середньому по губернії - 150 днів, а в земських та церковно-парафіяльних - 130-140. Починався він у сільській місцевості між вереснем - листопадом, а закінчувався у квітні - травні. Більш-менш нормальним він був лише в тій місцевості, де було розвинене якесь промислове виробництво (цукрові чи винокурні заводи), а в районах, де займалися лише землеробством, діти приходили до школи з великим запізненням і залишали її задовго до кінця навчального року.

До 1915 р. в Харківській губернії було 12 чоловічих і 14 жіночих гімназій, 2 прогімназії, 7 реальних училищ, 4 духовних, 2 комерційних і художнє, а також один кадетський корпус та інститут шляхетних дівчат. Крім того, у Харкові було багато приватних середніх учбових закладів: 9 чоловічих і 20 жіночих гімназій, 1 реальне та 1 комерційне училище, але в них була досить висока плата за навчання, тому вчитися могли лише діти заможних людей. Мережа професійної освіти в Харківській губернії складалася з 2 торговельних школ товариства прикажчиків, 26 ремісничих училищ та 8 інших професійних шкіл. Всього було 143 спеціальних і професійних навчальних закладів. До їх числа входили" навчально-ремісничі майстерні, класи ручної праці, різні курси (бухгалтерські, стенографічні) і учительські семінарії. Більшість учителів не мала потрібної загальноосвітньої та педагогічної підготовки. Учителі з закінченою педагогічною освітою (в обсязі вчительської семінарії") становили в губернії лише 10,4%, а серед жінок - 0,2%. Учителів готували в учительській семінарії в місті Вовчанську та однорічних педагогічних курсах при Богодухівсь-кому міському училищу. В 1915р. учительську семінарію було відкрито в Охтирці. 2/3 населення губернії було неписьменним, лише 150 осіб на кожну тисячу жителів уміли читати й писати.

На Буковині перед 1914 р. українці мали дві україно-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію. Українських народиних шкіл напередодні війни в Галичині налічувалося 2510, Буковині - 216, на Закарпатті з наявних у 1883 р. 282 українських шкіл не залишилося жодної. Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Буковині, завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України, єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадження в шкільне навчання (з 1892 p.), а згодом у діловодство фонетичного правопису.

Продовжувався розвиток неуки. У Харківському, а потім у Київському університетах плідно працював математик Д.О.Граве (1863-1939), який став засновником Київської алгебраїчної школи, що досліджувала найважливіший розділ алгебри - теорію груп. Загальне визнання дістали праці та діяльність видатних вчених в галузі медицини - хірурга М.П.Трінклера (1859-1925), офтальмолога Л.Л.Гіршмана (1839-1921).

В 1908 р. в Одесі було створено перший в Російській імперії аероклуб. Льотчик П.М.Нестеров у 1913 р. першим продемонстрував у небі над Києвом "мертву петлю".

Попри утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Зі зростанням числа письменних людей та особливо випускників університетів збільшувалась кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса давала східноукраїнським письменникам можливість обминати рогатки царської цензури. Межа століть -це період не тільки активного політичного, національного руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, робітничою тематикою й проголосили аполітичне "чисте" мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі людини й суб'єктивних вражень героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим фоном. Реальний персонаж перетворюється на символ.

Найяскравіше цей підхід відбився у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели "Лялечка", "Цвіт яблуні", "Intermezzo" та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели "Сон", "На острові", новаторська повість-балада "Тіні забутих предків". У кількох творах М.Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення у європейській літературі. Його творчості властиві елементи методу, що дістав назву потоку свідомості.