модуль естетика

Основне призначення мистецтва вбачається в "компенсаторській" його функції— давати змогу особі в уяві програвати ті проблемні ситуації та соціальні ролі, котрих вона не переживає в реальності, з тим, щоби здобувати ілюзію свободи.

Отже, в XX ст. естетична проблематика розвивається за чотирма напрямами, визначеними в естетиці XIX ст.: філософським, психологічним, мистецтвознавчим, культурологічним. Причому, з одного боку, простежується прагнення наблизити названі напрями досліджень для творення цілісної естетичної теорії. З іншого — тенденція наближення теорії до безпосередньої художньої практики з метою з'ясування функцій мистецтва та його місця у соціумі. Особливим відгалуженням в естетиці XX — початку XXI ст. була естетика та художня практика постмодернізму, аналіз основних ідей якого буде здійснено у подальшому.

Варіант 7 1. Естетика Просвітництва.  Європейське мистецтво XVIII ст. поєднувала в собі класицизм і романтизм [8]. Романтизм, що виник в атмосфері, пронизаної ідеями Просвітництва, революційними подіями, на перше місце ставив уяву, емоційність і творчу натхненність художника. Використовуючи старі стилістичні формикласицизму, мистецтво епохи Просвітництва відображало за їх допомогою вже зовсім інший зміст. У мистецтві різних країн і народів класицизм іромантизм утворюють те певний синтез, то існують у всіляких комбінаціях і змішання [9].  Важливим новим початком в мистецтві XVIII ст. було і поява течій, не мали власної стилістичної форми та не відчували потреби у її виробленні. Таким найбільшим культурологічним течією був насамперед сентименталізм (Від фр. - Почуття), який відбив у повній мірі просвітницькі уявлення про споконвічній чистоті і доброту людської натури, втрачає разом з віддаленням суспільства від природи. У щоденниках, романах, листах, віршах письменники-сентіменталісти аналізували найтонші відтінки власних почуттів і настроїв. 

У європейському мистецтві XVIII ст. було ще один напрямок - рококо. Для нього характерні краса, граціозність і примхливий орнаментальний ритм. Все мистецтво рококо побудоване на асиметрії, що створює відчуття неспокою - примхливість, іронічність, химерність, дратуюче почуття. Не випадково походження терміну "рококо" зводять до французького слова "рокайль" (діамант і прикраса з раковин), позначає стиль прикраси інтер'єру, що грунтується на з-образних вигинах і спіралеподібних формах. Рококо став провідним естетичним спрямуванням мистецтва у Франції в XVIII ст., А потім одержало широке поширення в Європі, особливо в церквах і палацах Південній Німеччині і Австрії.  Розвиток європейського мистецтва XVIII ст. складно і нерівномірно. В Італії найвищі досягнення пов'язані з венеціанської школою. У Франції простежується еволюція від рококо до мистецтва програмно-громадянської спрямованості. У мистецтві, і особливо, в літературі Англії, вже зароджувалися характерні риси реалізму.  Молодий Гойя (1746-1828) в Іспанії всією своєю творчістю готував романтизм нового століття.  Найціннішим спадщиною XVIII ст. з'явилися закладені в ньому основи естетики та мистецтвознавства як справді наукової дисципліни, розвиток якої тісно пов'язаний з успіхами філософії.  Основний літературний жанр епохи Просвітництва - роман. Успіх роману, особливо значний в Англії, був підготовлений успіхом просвітницької публіцистики. Письменники-просвітителі чудово усвідомлювали, наскільки недосконале сучасне суспільство і порочний людина, і все ж таки сподівалися, хоча б на те, що подібно Робінзону Крузо з роману Даніеля Дефо (1660-1731) людство, покладаючись на свій розум і працьовитість, зійде на вершини цивілізації, де його чекає щастя [10].  Але, можливо, і ця надія ілюзорна, про що так недвозначно свідчить Джонотан Свіфт (1667 - 1754) у книзі (Подорожі Гулівера », коли відправляє свого героя на острів розумних коней. Як вороття далеко пішла людина від цієї патріархально-справедливого життя і мріє про розумне ідеалі, чи не нагадує він насправді злісних йеху, вище щастя яких жадібно перебирати дорогоцінні камінці? Карикатурні, сатиричні та іронічні мотиви проглядаються в його творчості.  Розгортаючи в своїх книгах позитивну програму, просвітителі широко представили і те, як живе людина, обманюючи і обманюючись.  Морально ідилічні риси незмінно є сусідами з сатиричними. У романах (наприклад, «Історія Тома Джонса, найди" англійського письменника Г.Філдінга, нерідко вдавалися до паралельного побудови сюжету, нагадує казковий: про добром і злом братів, кожному з яких врешті-решт дається по заслугах. Вперше в англійській літературі Філдінг (1704-1754) продемонстрував можливості створення вражаючих образів, розвитку сюжету, проникливого спостереження.  З усією теоретичної докладністю виховання природного людини представлено в трактатах Ж. Ж. Руссо (1712 - 1778) і його романах "Юлія, або Нова Елоїза" і "Еміль, або про виховання".  Зразком всього благородного, піднесеного, ліричного, поетичного і прекрасного для просвітителів була природа. Справжній її культ створять сентіменталісти в 60-х XVIII ст., Але захоплення природністю, захоплене споглядання нею починається разом із самою епохою Просвітництва [11].  Це був час нових філософських переконань та естетичних пошуків, час, коли ідеї не тільки викладалися в трактатах, але легко перекочовували в романи, надихали поетів і оспівувалися ними. Широкий діапазон просвітницької думки представлений у творчості англійського поета і сатирика А.Попа (1688-1744). Його дидактична поема "Досвід про людину" стала для Європи підручником нової філософії. Вихід у світ її першого російського видання у 1757 р. став фактично початком російського Просвітництва.  Поширенню ідей Просвітництва у Німеччині сприяли поема "Мессіада" Ф. Клопштока (1722-1803), в якій автор прагнув до вираження інтимно-раціональних начал, які лежать в основі багатьох вчинків людини, а також "Поводження з людьми" - найвідоміший твір А . фон Кнігге (1753 - 1796). У цій роботі Кнігге виклав подання про світський, аристократичним способі життя і життя буржуазії, орієнтованої на повсякденні цінності, дав багато практично життєвих порад, заснованих на досвіді та знанні людей.  У музиці до кінця XVII-XVIII ст. починає складатися ту мову, якою потім заговорить вся Європа. Першими були німецькі композитори Іоган Себастьян Бах (1685-1750) і Георг Фрідріх Гендель (1685 - 1759) [12].  Великий німецький композитор і органіст Бах працював у всіх музичних жанрах, окрім опери. Він неперевершений майстер симфонії. Його оркестровамузика включає концерти для клавішних інструментів і скрипки, оркестрові сюїти. Значна музика Баха для клавіру і органу, його фуги і хорали.  Як і Бах, Гендель, використовував біблійні сюжети для своїх творів. Найбільш відомі його твори - ораторії "Ізраїль в Єгипті", "Месія". Гендель написав понад 40 опер, а також органні концерти, сонати, сюїти.  Величезний вплив на музичне мистецтво Європи надала віденська класична школа і її найвизначніші майстри - Гайдн, Моцарт і Бетховен. Віденські класики переосмислили і змусили зазвучати по-новому всі музичні жанри і форми.  "Батьком симфонії" називають Йозефа Гайдна (1732-1809), вчителя Моцарта і Бетховена. Їм було створено понад 100 симфоній. В основі багатьох з них - теми народних пісень і танців, які композитор розробляв з дивовижним мистецтвом. Вершина його творчості - "12 Лондонських симфоній",написаних під час тріумфальних поїздок композитора до Англії в 90-х рр.. Гайдн написав безліч чудових квартетів і клавірних сонат, понад 20 опер, 14 мес, велику кількість пісень та інших творів, довів до класичного досконалості симфонію, квартет сонату. У кінці творчого шляху він створив дві монументальні ораторії - "Створення світу" і "Пори року", в яких виражені думки про велич світобудови людського життя.  Вольфганг Амадей Моцарт (1756-1791) ще в дитинстві вражав неабиякими здібностями: був віртуозом-виконавцем, складав у великій кількості музику. Незвичайні здібності Вольфганга розвивалися під керівництвом його батька - скрипаля і композитора Леопольда Моцарта. З 1781 Моцарт живе у Відні, тут настає розквіт його творчого генія. В операх "Викрадення із сералю", "Весілля Фігаро", "Дон Жуан", "Чарівна флейта" Моцарт з дивним майстерністю створює різноманітні й живі людські характери, показує життя в її контрастах, переходячи від жарту до глибокої серйозності, від веселощів - до тонкої поетичної лірики.  Ці ж якості притаманні і його симфоній, сонатам, концертів, квартетам, в яких він створює вищі класичні зразки жанрів. Вершинами класичного симфонізму стали три його симфонії (всього Моцартом було написано близько 50): "Мі бемоль мажор" (№ 39) - життя людини сповнена радості, ігри, веселого танцювального руху; "Сіль мінор" (№ 40) - глибока лірична поезія руху людської душі, драматичність її прагнень; "До-мажор" (№ 41), названа сучасниками "Юпітер", - обіймає весь світ з його контрастами і суперечностями, стверджуючи розумність і гармонійність його пристрою.  Музика Моцарта являє найвище досягнення класицизму за досконалістю мелодій і форм.  "Музика повинна висікати вогонь з людських сердець", - говорив Людвіг Ван Бетховен (1770-1827), чия творчість належить до вищих досягнень людського генія. Людина республіканських поглядів, він стверджував гідність особистості художника-творця. Бетховен надихався героїчними сюжетами. Такі його єдина опера "Фіделіо" і увертюри "Егмонт", "Леонора", "Коріапан", фортепіанна соната № 23. Завоювання свободи в результаті наполегливої ​​боротьби - ось головна ідея його творчості.  Вся зріла творче життя Бетховена пов'язана з Віднем, де він вже юнаків захопив своєю грою Моцарта, займався у Гайдна, тут прославився як піаніст. Стихійна сила драматичних зіткнень, піднесеність філософської лірики, соковитий, часом грубуватий гумор - все це ми можемо зустріти в нескінченно багатому світі його сонат (Усього ним написані 32 сонати). Лірико-драматичні образи Чотирнадцятої ("Місячної") і Сімнадцятої сонатвідбили відчай композитора в самий важкий період життя, коли Бетховен був близький до самогубства через втрату слуху. Але криза була подолана: поява Третьої ("Героїчної") симфонії ознаменувало перемогу людської волі. У період з 1803 по 1813 рр.. він створив більшість симфонічних творів. Різноманітність творчих шукань справді безмежний. Композитора залучали і камерні жанри (вокальний цикл "До далекої коханої"). Бетховен прагне проникнути в потаємні глибини внутрішнього світу людини.  Апофеоз його творчості - Дев'ята ("Хоральна") симфонія та Урочиста меса. Дев'ята симфонія включає уривок з шіллерівської "Оди до радості", обраної гімном Європи.  Образотворчого мистецтва XVIII століття в кращих творах властивий аналіз найтонших переживань людини, відтворення нюансів почуттів і настроїв. Інтимність, ліризм образів, аналітична спостережливість (іноді нещадна) - характерні риси мистецтва XVIII ст. Ці властивості художнього сприйняття життя справили значний вплив на розвиток світової художньої культури [13].  Італійське мистецтво XVIII ст. досягло свого розквіту тільки у Венеції. Виразником духу Венеції був Джованні Баттіста Тьєполо (1696-1770), найбільший італійський живописець XVIII ст., Один з перших представників італійського рококо. Тьєполо належать гігантські за масштабом розпису як церковні, так і світські. Його роботи відрізняє легкий динамічний стиль, вони наповнені світлом і теплом.  Венеція XVIII ст. дала світові чудових майстрів ведути - міського архітектурного пейзажу. Це Антоніо Каналетто, прославлений урочистими картинами життя Венеції на тлі її казкової театральної архітектури. Види рідної Венеції писав і Франческа Гварди (1712-1793), поетичний, романтичний майстер, майстерно використав ефект відбитого світла ("Венеціанський дворик").  Розквіт національної школи живопису в Англії починається з Вільяма Хогарта (1697-1764), живописця, графіка, теоретика мистецтва, автора серії гравюр "Кар'єра повії", викривальних жанрових замальовок "Кар'єра марнотратника". Хогарт був єдиним художником англійського Просвітництва і першим живописцем-просвітителем в Європі. Його мистецтво міцно пов'язане з мистецтвом театру, сатиричними журналами, з літературоюПросвітництва. Свої естетичні погляди він виклав у трактаті "Аналіз краси", де засудив некритичний підхід до мистецтва і висунув в якості критерію естетичного сприйняття краси подвійну вигнуту лінію. Хогарт багато робив для введення в практику художніх виставок.  Чудовим художником-портретистом був Томас Гейнсборо (1727-1788). Портретним образам художника, нерідко поміщеним на тлі м'якого ідилічноголандшафту, властиві душевна витонченість, натхненність і поетичність. Знаменно, що цей жанр займає головне місце в стінах Королівської Академії мистецтва (відкрита в 1768 р.), одним з членів засновників якої був Гейнсборо. Художник першим з англійських майстрів став слідувати реалістичних традицій в пейзажному живописі.  У першій половині XVIII ст., Коли так активно відбувався процес витіснення релігійної культури світської, провідним напрямом у мистецтві ФранціїXVIII ст. стало рококо. Сюжети полотен художників - тільки любовні, еротичні, улюблені героїні - німфи, вакханки, Діани, Венери, які вчиняють свої нескінченні "тріумфи" і "туалети".  Живописцем рококо був Жан-Антуан Ватто (1684-1721). Він розробив і розвинув новий жанр картин - галантні свята, химерні сценки, що зображають елегантно одягнених молодих людей на лоні природи ("Відплиття на острів Кіферу"). Яскравим представником французького рококо ставФрансуа Буше (1703-1770). "Перший художник короля", директор Академії, Буші був істинним сином свого століття, все вмів робити сам: панно для готелів, картини для багатих будинків і палаців, картони для мануфактури гобеленів, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, шпалер, камінних годинників , карет і т.д. Типові сюжети його полотен - "Тріумф Венери", "Венера з Амуром", "Купання Діани" і т.п.  Картини на фривольні сюжети, часто еротичні ("Гойдалки"), писав Жан-Оноре Фрагонар (1732-1806), провідний представник рококо.  Ідеї ​​Просвітництва не тільки впливали в цілому на розвиток мистецтва, просвітителі активно втручалися в його хід. "Салони" Дені Дідро (1713-1784) були першою формою критичної літератури з мистецтва.  У руслі нових естетичних ідей у мистецтві розвивається творчість Жана Батіста Симона Шардена (1699-1779), художника, який створив по суті новуживописну систему. Шарден почав з натюрморту, писав речі кухонного вжитку - котли, каструлі, бачки, потім перейшов до жанрової живопису ("Молитва перед обідом", "Праля"), а від неї - до портрета.  Французька скульптура XVIII ст. проходить ті ж етапи, що і живопис [14]. Це переважно рокайльні форми в першій половині століття і класичні риси - у другій. Легкість, свобода, динаміка видно в скульптурі Жана Батіста Пигаля (1714-1785), в його повному принади, легені, стрімкого руху, безпосередності і вишуканості "Меркурії, підв'язують сандалію".  Жан Антуан Гудон (1741-1828) - істинний історіограф французького суспільства, передав у своїй скульптурній портретної галереї духовну атмосферу його епохи. Його "Вольтер" - свідчення високого рівня французького мистецтва.  Тяжіння образотворчого мистецтва до цікавості, оповідності й літературності пояснює його зближення з театром.  Театр був покликаний часом для виконання цілого спектра завдань. Бомарше вважав його "велетнем, який смертельно ранить всіх тих, на кого спрямовує свої удари".  Писати про людей у ​​повсякденних обставин означало писати одночасно про життя, яка сформувала цих людей. І писати безсторонньо - аджедраматурги Просвітництва виходили з великих суспільних і людських ідеалів і рішуче не сприймали все, що їм суперечило. У трагедії вони обурювалися, в комедії знущалися.  Найбільшим драматургом Англії XVIII ст. був Річард Брінслі Щерідан (1751-1816). Його сатиричні комедії моралі ("Поїздка в Скарборо" і "Школа лихослів'я") спрямовані проти аморальності вищого світу, пуританського лицемірства буржуа.  Колись велика торгова держава, Венеція переживала у XVIII ст. економічний занепад, але не лише зберегла, а й зуміла розвинути свою культуру. У цьому невеликому місті працювало сім театрів - стільки, скільки в Парижі і Лондоні разом узятих. На карнавал до Венеції з'їжджалися зі всієї Європи. У цьому місті творив Карло Гольдоні (1707-1793), створив 267 драматичних творів, але прославили його кращі комедії - "Шинкар" та «Слуга двох панів». Сучасником Гольдоні був Карло Гоцці (1720-1806). Його казки - фьяби засновані на фольклорних мотивах і традиціях комедії ("Любов до трьох апельсинів", "Турандот" та ін про життя театральної Венеції).  У Франції найвищим, досягли абсолютної зрілості, втіленням комедії моралі, була "Одруження Фігаро" великого французького драматурга П'єраБомарше (1732-1799). Фігаро виявився уособленням загальнонародної опозиції старому режиму, тієї самої опозиції, яка призвела до революції. І недарма дві людини так ненавиділи цю п'єсу - Людовик XVI, що жив в страху перед революцією, і Наполеон Бонапарт, який побудував свою імперію на руїнах революційних порядків.  Країною, де "серйозний жанр", як його називали в XVIII ст., А потім і трагедія зробили найбільші успіхи, була Німеччина. Хоча театр Просвітництва з'являється в Німеччині лише в середині 50-х років XVIII ст. (На сорок-п'ятдесят років пізніше, ніж в Англії і Франції), але зате, сприйнявши досвід попередників, дає чудові плоди.  Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781) був теоретиком образотворчого та драматичного мистецтва, творцем чудових п'єс ("Сара Семпсон", "Емілія Галотті"). У творі "Гамбурские драматургія" він тлумачить по-своєму Аристотеля і критикує застиглі форми класичної французької драми, протиставляючи їх вільному підходу Шекспіра і утверджуючи право третього стану бути героями творів.  Естетичні твори Лессінга ("Лаокоон, або про межі живопису і поезії", "Гамбурзька драматургія") мали резонанс у всіх європейських країнах. Основне питання, яке Лессінг піднімає в "Лаокооні", - Про специфічну природу поезії та живопису, а отже, відмінності і межі між ними. Образотворче мистецтво і поезія є "наслідуванням дійсності", заявляє Лессінг. Він показує, що в порівнянні з образотворчими мистецтвами поезія здатна до значної індивідуалізації людських характерів і переживань. Завдання письменника, вважає Лессінг, зображення життя в русі, в боротьбі.  Йоганн Вольфганг Гете (1775-1787), "універсальний геній" вчений, теоретик і знавець мистецтва, романіст, великий поет і чудовий драматург, він немов би втілював в собі всю культуру Німеччини. П'єса "Егмонт" (1775-1787) - одна з кращих театральних створінь Гете. Сама велика мета полягає, за Гете, в утвердженні людяності.  Для Німеччини виховання волелюбної людської особистості ставало революційної завданням. Цьому завданню і присвятив себе Фрідріх Шіллер(1759-1805) - вчений, історик і естетик, великий поет і драматург. На творчість Шіллера величезний вплив справила література Просвітництва, бунтівне прагнення до свободи, утвердження людської гідності виражені вже в ранньому його творі - драмі "Розбійники". Драмою "Підступність і кохання" Шиллер немов би підводить підсумок однієї з головних ліній драматургії XVIII ст. і відкриває дорогу новій драмі. Сам він у відомому сенсі теж належить до неї - адже театр XX ст., Знайшовши до Шіллера багато в чому новий підхід, вважає його сучасним автором - інтерес до сильних характерів і соціальних потрясінь визначив напружений драматизм трагедій Шіллера в усі часи.  Раціоналізму Просвітництва німецьке літературний рух «Буря й натиск» протиставляло пристрасть, фантазію і образність. Головною формою свого самовираження рух обрало драму. Своєю назвою вона зобов'язана драмі Ф. Клінгера (1752 - 1831) "Буря й натиск", в якій автор оспівав прагнення людини до свободи.  Французька революція і викликані нею соціально-політичні катаклізми рубежу XVIII-XIX ст. на європейському континенті поховали віру просвітителів у можливість поступового ненасильницького прогресу. По відношенню до цих подій просвітницький рух швидко політизувалося і розкололося на окремі протиборчі угруповання і течії. Криза Просвітництва збільшила консервативна критика його цілей та ідеалів, просвітителів звинувачували в тому, що вони внесли в розуми людей плутанину, а в суспільство - смуту, що порушили природне, органічне розвиток країн і народів. Від цих ударів Просвітництво вже не виправилося. Воно раптово зійшло з підмостків Історії, змусивши нащадків замислитися, в чому ж полягала його історичне таестетичне призначення.  На думку деяких дослідників, підсумок Просвітництва підвів Гете в трагедії "Фауст", оцінюючи новий історичний тип людини, напружено шукає Істину на основі Розуму, що вірить у свою творчу діяльність, але при цьому жорстоко помиляється і поки що безпорадного перед ним же самим чолі покликаних до життя могутніми силами.  Це було століття великих відкриттів і великих помилок, століття, про якому російський просвітитель О.М. Радищев проникливо афористично сказав увірші "Осьмнадцатое століття":  Ні, ти не будеш забуття, сторіччі  шалено і мудро,  Будеш прокляте навіки,  повік диво всім.  Культурна спадщина XVIII століття до цих пір вражає надзвичайною різноманітністю, багатством жанрів і стилів, глибиною розуміння людських пристрастей, найбільшим оптимізмом і вірою в людину і її розум. 

2. естетика в структурі міжпредметних зв'язків. Естетика і психологія.

Проблема місця, ролі і специфіки естетики у структурі міжпредметних зв'язків має давню і складну історію. У попередніх параграфах підкреслювалася роль філософії як науки, що об'єднувала в собі всі інші сфери людського знання. Естетику теж було включено до предмета філософії, а отже, її основні ідеї розвивалися в межах загальнофілософського знання. Взаємозв'язок естетики і філософії полягав у тому, що теоретичні принципи і науковий метод естетики залежать від. світоглядних позицій, методології, філософської концепції конкретного філософа або певного філософського напряму. Така залежність простежувалася не тільки у тих теоретиків, які йшли до естетичної проблематики, відштовхуючись від власних філософських концепцій (Платон, Аристотель, Кант, Гегель), а й у тих, хто розробляв естетику в межах мистецтвознавчої орієнтації (Леонардо да Вінчі, Буало, Лессінг). Методологія естетичних досліджень, яка безпосередньо пов'язана з вирішенням головного питання філософії – відношення мислення до буття, обумовлена специфікою діалектичного чи метафізичного підходів. Саме своєрідністю методологічних основ визначається своєрідність естетичних концепцій. Отже, виникнення і розвиток естетичних ідей відбувалися у межах філософії і відбивали загалом ті суперечності, які були властиві історії філософської думки.

Дослідження проблеми взаємовідношен ня естетики і психології не має таких давніх традицій, як, скажімо, проблема співвідношення естетики і мистецтвознавства. Проте роз­виток цих наук – естетики і психології – на сучасному етапі досить чітко виокремлює ті питання, які є загальнозначущими і водночас такими, що мають свої специфічні аспекти. Так, психологи активно роз робляють проблеми краси, ідеалу, пошуку гармонії, тобто ті, що тра диційно вважаються пріоритетом естетичної науки. Естетики більш поглиблено досліджують проблему творчості, виявляючи в ній есте тичні аспекти. Проблема творчості в цілому і художньої зокрема посту пово стає реальною зоною перетину теоретичних інтересів цих двох наук. Для того щоб зрозуміти це, звернімося до визначення творчо сті, запропонованого дослідниками в останні роки. Можна вважати традиційним таке тлумачення творчості: як культурно-історичне яви ще, творчість має психологічний аспект – особовий і процесуальний. Упродовж останніх десятиріч наука робила спроби хоча б частково спростувати цю традицію: стверджувалося, що творчість може розгля датися у двох аспектах – психологічному і філософському.

Психологія (від грец. рзуспє – душа та Іо§оз – вчення) – наука про закономірності розвитку і функціонування психіки як специфічної форми життєдіяльності.

Психологія творчості досліджує процес, психологічний «меха нізм» – здійснення акту творчості. Філософія розглядає питан ня про сутність творчості, яке по-різному ставилося у різні історичні епохи. Слід наголосити, що зазначене ставлення до проблеми досить обмежене і не фіксує такої важливої особливості творчості, як «по-граничність», тобто єдність психологічного, філософського, естетич ного, етичного, мистецтвознавчого, педагогічного, навіть медичного підходів. Особистісний характер творчості, як одна з її важливих рис, робить вивчення «перехресних» ситуацій (морально-естетичних, ес тетико-психологічних, морально-педагогічних та ін.) можливим при опануванні категорії «творчість» в усій її повноті. Водночас ідею «пограничності» слід трансформувати у понятійний апарат, спи раючись на який можна досліджувати специфіку художньої обда рованості, етапи творчого процесу тощо. «Пограничність» понятій ного апарату передбачає значну теоретичну роботу щодо виявлення тих понять, які в конкретних науках можуть трансформуватися у дослідження художньої творчості. Це пов'язано з тим, що кожна наука має і такі поняття, що не піддаються трансформації в суміжні науки, хоча у загальнотеоретичному плані і формують певне світостав-лення, в якому існує як мистецтво в цілому, так і кожний конкретний митець.

До понять, які використовуються при вивченні художньої твор чості, але несуть у собі узагальнене значення, можна віднести поняття «калокагатія» і «катарсис», про зміст яких ішлося у попередніх розді лах. До «пограничних» понять також належать поняття «емпатія» – співпереживання, опанування емоційним станом іншої людини, «чут тя» в її переживаннях. Емпатія розкриває такий важливий аспект творчого процесу митця, як переживання ним тих самих емоційних станів, у яких перебуває інша людина. Це є наслідком ототожнення митця або з іншою людиною, яка є об'єктом художнього аналізу, або з героєм створюваного твору. Слід ураховувати, що емпатія начебто замкнена в межах безпосереднього емоційного досвіду і відрізняється, наприклад, від «ідентифікації», «відігравання ролі», що також можуть супроводжувати творчий процес і мають широко використовуватися у дослідженні художньої творчості. Значної теоретичної уваги заслу говує поняття «ідентифікація» – ототожнення, яке психологи роз глядають у єдності різних аспектів. Ідентифікація – це процес по єднання суб'єктом самого себе з іншим індивідом чи групою людей, спираючись на емоційний зв'язок. Це водночас включення у власний внутрішній світ (прийняття як власних) певних ціннісних норм, взірців, на які орієнтована інша людина. Ідентифікація – це процес і насліду вання, і «бачення» іншого індивіда як продовження самого себе. У процесі ідентифікації митець «переносить» себе у просторове і часове поле іншої людини, моделює її психологію, мотиви вчинків.

Досліджуючи художню творчість, варто розглянути і таке нетра диційне поняття, як «авторитарність» – соціально-психологічна характеристика митця, який намагається максимально підпорядкува ти своєму впливові партнера по творчості. Авторитарність породжує агресивність, переоцінку власних можливостей, суворий контроль за діями інших. Негативні аспекти авторитаризму чітко простежуються у колективних видах художньої творчості, наприклад у театрі, в кіно.

До системи понять, які залучаються для дослідження художньої творчості, слід включити і поняття «активність», «надситуативна активність», «пошукова активність», тобто ті поняття, що фіксу ють здатність суб'єкта ставити нові цілі, руйнувати стереотипи, зміню вати існуючі мистецькі, художні ситуації, авторитети, канони.