Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (73-82).doc
Скачиваний:
97
Добавлен:
07.02.2016
Размер:
224.26 Кб
Скачать

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (фінальна частина, №6)

ВІДПОВІДІ

73. Творчість і доля в. Стуса. Філософська, громадянська, інтимна поезія

В. Стус по праву вважається одним з найвизначніших поетів двадцятого століття. Поет був Людиною з великої літери, яка відважно й самозреченно виступила за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму — цих високих, вічних загальнолюдських цінностей. Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я» можна вважати програмним для поета. У цій поезії чітко окреслений трагічний, страдницький життєвий шлях письменника. Зі стриманих рядків перед читачем постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її остаточну перемогу. З гідністю ліричний герой звертається до неправедних суддів: Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст... Почуття страху перед вічною чорною прірвою властиве кожній людині. А от смерть з усвідомленням того, що чисте сумління передує останньому кроку,— це свідчення світлого життєвого шляху, яким прямувала людина. Дорогу долі ліричний герой сприймає через опис біблійного образу тяжкого хреста, на якому розіп'яли Ісуса Христа. Моральну силу вистояти, тамуючи біль, дає героєві переконання втому, що правда — за ним, що він жив так, як треба достойній людині. Життя В. Стуса було сповнено добра, любові, діянь заради України. Тому він вірив, що повернеться до свого народу дорогою вдячної пам'яті.

Україною поет марив на чужині, вона снилася йому. Навіть у похмурих північних пейзажах йому бачилась Вітчизна. За гратами поет уявляє її в образі дзвінкого собору. Але більшість його табірних творів так і не були надруковані. Принаймні, за його життя. Здебільшого вони увійшли до збірки "Палімпсести", що означає з грецької "рукопис на пергаменті поверх змитого чи зішкрябаного первісного тексту". Його поезія - це орієнтація на гармонію настроїв і дії, на яскраве вираження своєї поетичної долі.

У Стуса майже вся поезія філософського наповнення. Він не хоче вдаватися до вузької спеціалізації тематик свої поезій – хай то поезія пейзажна, філософська чи публіцистична. Тому тема фізичної ізоляції поступово розвивається у В.Стуса в тему ізоляції духовної. Поет переживає цей стан відокремленості хворобливо, безжально "розтинає" його, немов хоче відсторонитись на мить від самого себе, іншого, в цій кошмарній ситуації. Читаючи Стусові тогочасні вірші, виникає таке враження, ніби поет свідомо "наколюється на гострі кути суворого випробування і зразу ж занурюється в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга". Зринають образи фатального змісту, відбувається ніби відчуження внутрішнього розпачу від реального стану речей; і чим песимістичніша тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація. Широта його настроїв величезна.

Василь Стус не визнає поезії без змісту, без проникнення в глибини людської душі, її психологічного й філософського світосприйняття, проникнення в довколишній суспільний лад, а головне в саму сутність стану українського народу як цілості та окремої людини в обставинах неволі. Тематика Сутосової поезії широка: інтимна особистісна лірика – любов до дружини, до сина, до матері; жахлива вбивча туга за всім рідним, а особливо за своєю землею; бунт проти неволі, розлуки; вглиблення в суть життя людини, ствердження вічності України, а також своєї власної в ній. Складно переплітаються в ній різні духовні площини. В одному з найглибших філософських віршів "За читанням Ясунарі Кавабати" присутні виразні відгомони східної філософії. Одночасно у таких японських "чотирьох татамі", на яких "розпросторюється" душа поета, вгадується знак хреста. У Стуса дорога до Бога це "вседорога". Не один раз в його поезії зустрічається символіка "високого вогню", мотиви богообраності й жертовності. "Бог і Україна" в його душі і в поезії творять єдине ціле . Поезія Стуса не екстенсивного, а інтенсивного типу. Вимушене, зумовлене обставинами життя "самособоюнаповнення" (індивідуально-авторський термін), обмеженість та повторювання тематичного матеріалу замінюються експресивністю.

Ліричний герой поезій Стуса стає на шлях самовдосконалень лише після того, як усвідомив себе частиною світу та зробив весь світ частиною себе, пропустив крізь себе всі його болі і звільнився від думок про помсту як безнадійну спробу миттєвого відновлення справедливості. За Стусом, людина буде чинити правильно лише тоді, коли керуватиметься своїм розумом. З цієї точки зору дійсність розглядається як вільна активність особистості, що є аналогом свободи. Етичний максималізм В.Стуса породжує ще один мотив поезій збірки, що виникає з критичної енергії, яка втілюється в "гротескне бачення й саркастичну інтерпретацію буденного низького існування, те, що ми повсякчас називаємо бездуховністю, а тоді воно сприймалося за прояви міщанства та обивательщини". Коли у його поезіях йшла мова про низькі рівні національного життя, народжувалося щось схоже на "національну самокритику", яка звучить у будь-якій поезії національного відродження. З роками цей мотив у творчості В. Стуса набуває більшої інтенсивності та гіркоти із загостренням людського болю . Тема Бога у віршах В. Стуса обумовлена загальними мотивами всієї його поезії, які покликані бажанням зрозуміти – з чого починається людина і де межа, за якою вона втрачає свою особистість, самостійність, саму можливість зробити свій вибір. Тому ліричний герой віршів звертається до Бога з питанням, проханнями роз'яснити недосконалість людської сутності або ворожості влади до свого народу.

Для поета категорія смерті визначається переважно двома вимірами – минулим і майбутнім. Простір Стусового смертесприймання складався переважно з пережитих поетом конкретних станів: "моє перейдене життя – то простір смерті" . Співвідношення між смертю як граничною ситуацією та життям відігравало провідну роль у філософських роздумах поета. Формування Стусом власної філософії зумовлене неприйняттям рабського життя в умовах тоталітарного режиму. Смерть перетворюється у нього на основну опору при аналізі власних душевних станів: "Збагнув свою конечність у передчассі радісної смерті". На противагу теорії філософії екзистенціалізму Стус не робив із простору смерті штучної величини, яка сприймалася б лише на рівні загальних філософських міркувань. Лише відчувши або наблизившись до смерті, людина може осягнути її своєю свідомістю хоча б частково.

Усе життя Стуса – це пошук власної смерті. Природна смерть для нього принизлива. Він, як і Ф.Ніцше, розглядав це як вчинок, що заперечує саму смерть. Для поета було важливо, щоб його кончина підняла українців на боротьбу за власну свободу. Тому в його творчості переважають мотиви самопожертви.