Право інтелектуальної власності
.pdfпередбачає лише право на одержання ними справедливої винагороди (примусову ліцензію).
Римська конвенція допускає певні обмеження прав: будь-яка договірна держава може передбачити виключення щодо використання об’єктів права в особистих цілях; використання коротких уривків у зв’язку з повідомленнями поточних подій; короткострокові фіксації ефірного мовлення за допомогою власного обладнання і для використання у власних передачах, а також інших використань виключно з метою освіти та наукових досліджень.
Крім зазначеного вище, будь-яка договірна держава має право передбачити обмеження відносно охорони виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення у випадках, коли законодавство передбачає виключення щодо охорони авторських прав. Примусові ліцензії можуть надаватися тільки у тому випадку, якщо вони відповідають положеннями цієї Конвенції.
Узв’язку з потребами індустрії кінематографії мати виключні права на використання їх продукції, стаття 19 Римської конвенції передбачає, що після того, як виконавець дав згоду на включення його виконання до візуальної або аудіовізуальної фіксації, він більше не має прав відносно цього виконання.
Устатті 11 Конвенції встановлено, що якщо національним законодавством передбачено виконання формальностей для надання правової охорони, такі формальності будуть вважатися виконаними за умови розміщення на примірниках фонограм або їх упаковках спеціального знаку у формі (Р) з зазначенням року першої публікації і який розташований таким чином, щоб чітко показати, що фонограма охороняється, а також містити інформацію про осіб які мають права виробника фонограми та виконавців, якщо такі не вказані на примірнику фонограми або її упаковці.
Мінімальний строк охорони, передбачений Римською конвенцією, становить 20 років.
Римська конвенція не має зворотної сили. Разом з тим кожна договірна держава за власним рішенням може надати правову охо-
261
рону виконанням, фонограмам та передачам організацій мовлення, які були здійснені та створені до їх приєднання до цієї Конвенції.
Норма пункту 6 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права»» від 11 липня 2001 року встановлює, що «об’єкти суміжних прав, які є предметом міжнародного договору, до якого Україна приєдналася і згоду на обов’язковість якого дала Верховна Рада України, і які створені чи вперше опубліковані до дня набрання чинності цим Законом, підлягають захисту за цим Законом від дня набрання ним чинності, якщо на цей день зазначені об’єкти не стали суспільним надбанням в країні походження у зв’язку із закінченням строку їх охорони в цій країні».
Римська конвенція визначила норми охорони суміжних прав на момент, коли лише у деяких державах, існували хоч якісь правила охорони прав виконавців, творців фонограм і організацій ефірного мовлення. Тому після прийняття Конвенції її успіх вимірювався не кількістю ратифікацій і приєднань, а її впливом на національне законодавство.
Кількість держав, що стали учасниками Конвенції, досягла 82 станом на 15 січня 2006 року.
20 вересня 2001 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, підписаної в Римі 26 жовтня 1961 року», яка набрала чинності для нашої держави 12 червня 2002 року.
10.6. Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм
Конвенція про охорону виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм прийнята в Женеві 29 жовтня 1971 року і відома як Конвенція про фонограми. Мета цієї конвенції - надати охорону лише таким суб’єктам суміжних прав як виробники фонограм від певних дій, що завдають шкоди.
Після прийняття Римської конвенції у державах розпочалася робота над приведенням національного законодавства в сфері
262
суміжних прав до її вимог. У цей час на міжнародній арені широкого розмаху набуло піратство в сфері звукозапису. Його причиною була поява нових аналогових систем запису, які давали змогу виготовляти дешеві піратські копії. Тому на початку 70-х років виникла нагальна потреба у прийнятті спеціальної конвенції, призначеної виключно для міжнародної охорони основних прав та інтересів виробників фонограм.
З точки зору Римської конвенції, Конвенція про фонограми розглядається як спеціальна конвенція, приєднання до якої відкрито для договірних держав через те, що ця угода надає виробникам фонограм більш широкі права, ніж ті, які надані Римською конвенцією, а також містить додаткові положення, що не суперечать їй. Ця Конвенція також не може бути розтлумачена з метою обмеження або нанесення шкоди правам авторів, які встановлені національним законодавством та міжнародними конвенціями.
На відміну від Римської конвенції, де прийнято єдиний підхід щодо надання прав виробникам фонограм, Конвенція про фонограми враховує всі заходи, передбачені національним законодавством окремих держав, і дозволяє їх застосовувати. Держави, які вже надали виробникам фонограм інші засоби охорони та хочуть здійснювати охорону на міжнародному рівні, звільняються від необхідності вносити корективи до свого існуючого національного законодавства.
Конвенція про фонограми певною мірою доповнює Римську конвенцію, разом з тим, загальний підхід до охорони відрізняється від останньої у таких нормах:
- Римська конвенція надає суб’єктам суміжних прав право дозволяти або забороняти використання відпові дного продукту, при дотриманні прав авторів. Конвенція про фонограми не містить поняття права у положеннях про боротьбу з піратством, залишаючи на розгляд договірних держав вибір юридичних засобів недопущення актів піратства або боротьби з ним в сфері суміжних прав.
- Конвенція про фонограми не згадує системи «національного режиму», у ній міститься пряме визначення протиправних дій, проти яких договірні держави зобов’яза ні надати
263
ефективний захист. Таким чином, члени Конвенції не зобов’язані надавати іноземцям охорону стосовно всіх дій, які заборонені їх національн им законодав ством щодо охорони прав власних громадян. Наприклад, держави, в яких національне законодавство передбачає охорону публічного виконання фонограм, не зобов’язані надавати цю форму охорони виробникам фонограм інших договірних сторін, тому що Конвенція про фонограми не гарантує ніякої охорони публічного використання фонограм, відтворених і поширених законним чином. Слід відзначити, що Конвенцію про фонограми жодним чином не слід інтерпретувати як таку, що обмежує охорону, яка надає іноземцям національне законодавство або міжнародна угода.
- в інтересах боротьби з піратством у максимально широких масштабах ця міжнародна угода є відкритою для приєднання всіх держав-членів ООН або будь-якої спеціалізованої установи, що входить до її системи, а також для держав, що приєдналися до Статуту Міжнародного суду (а такими є практично всі країни світу). Римська конвенція навпаки є так званою «закритою» конвенцією, приєднання до якої можливе лише для держав, що вже приєдналися принаймні до однієї з двох основних міжнародних конвенцій про авторське право.
У частині матеріально-правових положень, то Конвенція про фонограми відрізняється від Римської конвенції в основному щодо визначення суб’єктів охорони, обсягу охорони та засобів забезпечення охорони, що передбачається.
За Конвенцією умовою надання охорони є лише критерій громадянства в широкому розумінні, тобто коли йдеться про фізичні та юридичні особи. Проте будь-яка договірна держава, яка станом на 29 жовтня 1971 року надала охорону виключно на підставі місця першої фіксації, має право відмовитися від застосування цього критерію, надіславши Генеральному директору ВОІВ відповідну заяву.
Охорона надається не тільки від виготовлення копій фонограми без згоди на те їх виробника, як встановлено Римською конвенцією, а й розповсюдження незаконно виготовлених копій фонограм та від незаконного ввезення фонограм та їх копій з метою їх розповсюд-
264
ження серед публіки. З іншого боку, норми охорони не поширюються на вимогу винагороди за вторинне використання фонограми.
Види та застосування конкретних юридичних заходів, віднесено до компетенції національного законодавства держав-членів. Такі заходи можуть передбачати охорону у порядку надання авторського права на фонограму або іншого спеціального (суміжного) права; охорону за допомогою законодавства щодо недобросовісної конкуренції або охорону за допомогою кримінальних санкцій.
Конвенція про фонограми допускає такі ж обмеження прав виробників фонограм, як і щодо охорони прав авторів літературних і художніх творів. Конвенція також допускає примусові ліцензії в тому випадку, якщо відтворення призначене виключно з метою освіти або наукових досліджень, обмежене територією держави, чиї владні органи видають ліцензію, і передбачає справедливу винагороду.
Строк охорони відповідно до Конвенції повинен бути не меншим ніж 20 років після року першої фіксації звуків, втілених у фонограмі, або року першого випуску в світ фонограми.
Станом на 15 січня 2006 року до Конвенції про охорону виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм приєдналося 75 держав.
Україна приєдналася до Конвенції шляхом прийняття Закону України «Про приєднання до Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм від 29 жовтня 1971 року» від 15 червня 1999 року. Конвенція набрала чинності для України 18 лютого 2000 року.
Конвенція про фонограми не має зворотної сили, адже відповідно до пункту 3 статті 7 держава-учасниця не зобов’язана виконувати положення цієї конвенції щодо фонограм, записаних до набрання чинності цією Конвенцією на території даної держави.
Разом з тим, відповідно до пункту 10 розділу 6 «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права»» абзац другий Закону України
265
«Про приєднання до Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм від 29 жовтня 1971 року» доповнено реченням такого змісту: «З метою виконання вимог зазначеної Конвенції поширити, на взаємній основі, національний режим захисту суміжних прав, передбачений Законом України «Про авторське право і суміжні права», на виробників фонограм з країн-учасниць Конвенції та їхні фонограми, якщо строк охорони цих фонограм не закінчився в країні походження». При цьому, пунктом 5 цього ж розділу встановлено, що Закон України «Про авторське право і суміжні права» застосовується до виконань і фонограм, створених чи вперше опублікованих до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права»» від 11 липня 2001 року, якщо на цей день не минуло 50 років після їх першого запису або опублікування.
Конвенція про фонограми матиме зворотну щодо охорони прав іноземних виробників на їх фонограми згідно законодавства України лише «на взаємній основі», тобто після укладення відповідних двосторонніх або багатосторонніх міжнародних договорів між Україною та іншими державами.
Вказаний пункт носить декларативний характер, оскільки таких міжнародних договорів Україною не укладалося.
10.7. Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право
Нові норми міжнародного права щодо забезпечення правової охорони об’єктів авторського права і суміжних прав у цифровому середовищі, зокрема, в Інтернет, були закріплені у Договорі ВОІВ про авторське право та Договорі ВОІВ про виконання і фонограми, прийняті 20 грудня 1996 року. У цих договорах містяться нові міжнародні норми та більш чітко тлумачаться чинні для однозначного вирішення питань, що виникли у зв’язку з економічним, соціальним і культурним розвитком, а також для забезпечення врегулювання відносин, що виникли у зв’язку з швидким розвитком інформаційних та комунікаційних технологій, які справили значний вплив на створення та використання літературних і художніх творів.
266
Договір ВОІВ про авторське право є спеціальною угодою (у розумінні статті 20 Бернської конвенції) по відношенню до договірних держав, які є членами Бернського союзу, і є черговим етапом її розвитку. Цей Договір не пов'язаний з іншими договорами, крім Бернської конвенції та не обмежує права й обов’язки за будь-якими іншими договорами. Держава, яка є стороною Договору ВОІВ про авторське право, повинна дотримуватися норм статей 1-21 Паризького акту 1971 року Бернської конвенції, навіть якщо вона не є членом Бернського союзу.
Серед нових об’єктів охорони в Договорі закріплені комп’ютерні програми та компіляції даних (бази даних).
У Договорі даються роз’яснення відносно об’єктів, які охороняються або не охороняються:
1) правова охорона розповсюджується на форму вираження, а не на ідеї, процеси, методи функціонування чи математичні концепції як такі;
2) комп’ютерні програми охороняються як літературні твори у розумінні статті 2 Бернської конвенції, до того ж така охорона розповсюджується на комп’ютерні програми незалежно від способу чи форми їх вираження;
3) компіляції даних чи інформації в будь-якій формі, які за добором та розташуванням змісту є результатом інтелектуальної творчості, охороняються як такі. Охорона стосується лише баз даних в цілому, не поширюється на дані або інформацію.
Договір розглядає такі права авторів: право на розповсюдження, право на прокат, право на доведення до загального відома.
Право на розповсюдження тлумачиться як виключне право дозволяти доведення до загального відома оригіналу та примірників твору шляхом продажу або іншої передачі права власності. При цьому в кожної держави залишається можливість визначити умови, за яких відбувається вичерпання цього права після першого продажу або іншої передачі прав власності на оригінал або примірник твору з дозволу автора.
267
Право на прокат розглядається як виключне право дозволяти комерційний прокат для публіки оригіналів або примірників таких творів як комп’ютерна програма (за винятком тих випадків, коли сама програма не є основним об’єктом прокату), кінематографічний твір (у тих випадках, коли такий прокат не призводить до широкого копіювання таких творів, що завдає шкоди праву на відтворення), творів втілених у фонограмах (за винятком випадків, коли в державі вже діє система виплати справедливої винагороди, що не завдає шкоди праву автора на відтворення).
Дипломатична конференція ухвалила узгоджену заяву щодо статей 6 і 7 Договору (право на розповсюдження та право на прокат) такого змісту: «Вирази «примірники» та «оригінал і примірники» в розумінні цих статей, будучи предметом права на розповсюдження і права на прокат в контексті зазначених статей, відносяться виключно до зафіксованих матеріалів, які можуть бути випущені в обіг у вигляді матеріальних предметів».
Найбільші дискусії при прийнятті Договору викликала проблема застосовування права на відтворення в цифровому середовищі і, передусім, в мережі Інтернет. Переважна більшість держав-членів ВОІВ відмовилася вважати ефемерне збереження творів у цифровій формі в мережі Інтернет відтворенням, і тому норму про застосовування права на відтворення творів у цифровій формі не було включено до Договору.
Разом з тим, за пропозицією США було ухвалено узгоджену заяву щодо статті 1 договору: «Право на відтворення, як воно визначено в статті 9 Бернської конвенції, і винятки, що допускаються відносно цього права, повністю застосовується у цифровому середовищі і, зокрема, відносно використання творів у цифровій формі. Розуміється, що зберігання твору, який охороняється в цифровій формі в електронному засобі є відтворенням в контексті статті 9 Бернської конвенції». Відповідно до Бернської конвенції автори літературних та художніх творів, що охороняються, «користуються виключним правом дозволяти відтворення цих творів будь-яким чином і у будь-якій формі».
Тобто, право на відтворення розповсюджується на випадки відтворення творів «будь-яким чином і у будь-якій формі» незалежно
268
від тривалості відтворення твору та його форми, зокрема, цифрової, з урахуванням того, що Бернська конвенція надає своїм членам право на введення до національного законодавства будь-якого обґрунтованого виключення, наприклад, у випадку перехідних, випадкових чи ненавмисних відтворень творів у цифровій формі та цифровому середовищі.
Тому законодавство будь-якої держави може не визнавати розміщення та передачу цифрових творів відтворенням, адже узгоджена заява може розглядатися як коментар до відповідної статті договору чи як мінімальний об’єм відповідного права, а не як норма міжнародного права.
При розгляді проблем розміщення творів у мережі Інтернет було досягнуто згоди, що таке розміщення може здійснюватися тільки за дозволу. Такий дозвіл може бути надано як у межах права на сповіщення для загального відома, так і у межах права на розповсюдження. Більшість держав віддали перевагу застосуванню права сповіщення для загального відома щодо передачі в інтерактивних системах.
Згідно з Договором автори літературних та художніх творів користуються виключним правом дозволяти будь-яке розповсюдження своїх творів серед широкої публіки через дротові або бездротові засоби зв’язку, включаючи розповсюдження своїх творів серед широкої публіки таким чином, що представники публіки можуть здійснювати доступ до таких творів з будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором. Для роз’яснення проблеми відповідальності провайдерів послуг та доступу в цифрових мережах, подібних Інтернет, відносно цієї статті було прийнято узгоджену заяву, яка роз’яснює, що «звичайне надання фізичних засобів, що дозволяють зробити чи здійснюють сповіщення, звичайно не є сповіщенням у розумінні цього Договору чи Бернської конвенції».
У статті 10 Договору визначено обмеження та винятки у цифро- |
|
вому середовищі. Відповідно до якої обмеження та винятки можуть |
|
бути запроваджені за таких трьох умов: якщо стосуються тільки |
|
окремих особливих випадків, не завдають шкоди нормальному |
|
використанню твору та необґрунтованим чином не зачіпають закон- |
|
ні інтереси автора. |
|
|
269 |
Значну увагу Договором приділено проблемі технічного забезпечення прав. Договір зобов’язує держави передбачити «відповідну правову охорону та ефективні засоби правового захисту від обходу існуючих технічних засобів захисту, що використовуються авторами для здійсненням їх прав за цим Договором чи за Бернською конвенцією та обмежуючих дії відносно творів, які не дозволені авторами чи не допускаються законом».
Договір вперше на міжнародному рівні запровадив поняття інформації про управління правами як інформації, яка «ідентифікує твір, автора твору, володаря якого-небудь права на твір чи інформацію про умови використання твору та будь-які цифри чи коди, в яких надана така інформація, коли будь-який з цих елементів інформації прикладений до примірника твору чи фігурує у зв’язку із розповсюдженням твору серед широкої публіки».
Договір зобов’язує держави забезпечити відповідні та ефективні засоби правового захисту відносно будь-якої особи, яка навмисно здійснює будь-яку з наступних дій:
- недозволене усунення або зміну будь-якої електронної інформації про управління правами;
- недозволене поширення, імпортування з метою розповсюдження, передачу в ефір або розповсюдження серед широкої публіки творів чи примірників творів, знаючи, що в них без дозволу була усунена чи змінена електронна інформація про управління правами.
Узгоджена заява щодо відповідної статті проголошує, що «посилання на порушення будь-якого права, передбаченого цим Договором чи Бернською конвенцією, включає як виключні права, так і права на винагороду». Держави «не базуватимуться на цій статті при визначенні чи застосуванні систем управління правами, в результаті чого запроваджувалися б формальності, що не припускаються за Бернською конвенцією чи за цим Договором, наприклад, забороняючи вільний рух товарів чи перешкоджаючи використання прав за цим Договором».
Строк охорони авторського права на всі види творів, встановлено відповідно до Бернської конвенції.
270