Розділ 2

СЕРЕДОВИЩЕ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Сектори економічної діяльності

Існує безліч можливих підходів до визначення внутрішньої структури макроекономіки і місця в ній міжнародної економіки. Один з них пов'язаний з визначенням ключових секторів економічної діяльності і взаємозв'язків між ними через визнану в усьому світі систему національних рахунків, тобто через функціональні і статистичні взаємозв'язки.

В міжнародній економіці виділяють чотири сектори:

1) реальний, або приватний нефінансовий, включає домашні господарства і недержавні нефінансові підприємства. Цей сектор забезпечує виробництво і пропозицію товарів країни на її внутрішній і світовий ринок. Він також пред'являє попит на товари з метою як особистого, так і виробничого споживання;

2) бюджетний, або урядовий, державний чи фіскальний, представлений державним бюджетом, служить, перш за все, для перерозподілу доходів. Витрати державного бюджету є складовою частиною агрегатованого попиту;

3) грошовий, або фінансовий чи банківський, представлений грошовими потоками, що проходять через центральний і комерційний банки;

4) зовнішній включає операції із зарубіжними країнами кожного з вищеназваних секторів і відбивається в платіжному балансі.

Операції між секторами економічної діяльності в більшості випадків складаються з операцій по передачі права власності на матеріальні активи і відповідних їм фінансових операцій по оплаті цих активів. Оскільки реальна операція і фінансова операція по суті є сторонами однієї медалі, баланс цих операцій в рамках кожного сектора за визначенням повинен дорівнювати нулю.

Якщо доходи сектора більші за його витрати, то отриманий позитивний баланс можна вважати заощадженнями, якщо ж доходи сектора менші за його витрати, то отриманий негативний баланс можна вважати втратою заощаджень (негативними заощадженнями). У будь-якому випадку баланс витрат і доходів повинен дорівнювати, з протилежним знаком, фінансовому балансу. Отже, будь-які витрати кожного з секторів, які перевищують його доходи, повинні фінансуватися за рахунок заощаджень, що одержуються в інших секторах. Якщо ж витрати всіх секторів національної економіки перевищують отримані в них доходи, то підтримка рівноваги стає можливою тільки за умови, якщо ці негативні заощадження фінансуватимуться за рахунок заощаджень в інших країнах, тобто припливу капіталу ззовні.

У результаті зовнішній сектор можна вважати концентрованим віддзеркаленням усіх макроекономічних балансів, що існують в економіці будь-якої країни, і їх взаємодії з такими ж балансами інших країн світу. Позитивний стан зовнішнього сектора, що відображає нормальний перебіг міжнародних розрахунків, реально свідчить про благополучний стан економіки країни. Навпаки, напруга в зовнішньому секторі, відсутність достатніх засобів для покриття міжнародних зобов'язань завжди є яскравим свідченням наявності серйозних внутрішніх дисбалансів. Тому навіть якщо країна не публікує повні дані про свою економіку і не складає за міжнародно прийнятою методологією платіжний баланс, за станом її розрахунків із зовнішнім світом можна приблизно оцінити ті проблеми, що стоять перед нею.

Причинно-наслідкові зв'язки між найважливішими секторами економічної діяльності прийнято виражати через розроблену міжнародними організаціями систему національних рахунків.

Система національних рахунків (СНР) – це сукупність міжнародно визнаних правил обліку економічної діяльності, що відображають усі основні макроекономічні зв'язки, включаючи взаємодію національної і міжнародної економіки. Основою обліку у СНР є інституційна одиниця, яка виступає економічним агентом при здійсненні економічних операцій.

Інституціональна одиниця – це економічний агент, який може володіти товарами і активами, мати економічні зобов'язання і від своєї особи здійснювати операції з іншими агентами.

СНР розрізняє два основних типи інституційних одиниць – фізичні особи (домашні господарства) і юридичні особи (підприємства). Юридичні особи далі розподіляються на ті, що займаються виробництвом, і урядові установи.

У рамках СНР усі інституційні одиниці об'єднані в п'ять груп, які, по суті, відображають основні сектори економічної діяльності.

1. Нефінансові корпорації – це інституційні одиниці, що займаються виробництвом товарів для ринку і нефінансових послуг (підприємства). Це основна інституційна одиниця реального сектора.

2. Домашні господарства – усі фізичні особи, які діють в економіці, продають свою робочу силу, виробляють і споживають ринкові товари і послуги. Це інституційні одиниці реального сектора.

3. Неприбуткові інститути – юридичні особи, які займаються наданням неринкових послуг домашнім господарствам, тобто засновані на добровільній участі фізичних осіб. Це інституційні одиниці реального сектора.

4. Урядові установи – інституційні одиниці, які крім виконання своїх політичних функцій і функцій регулювання економіки займаються виробництвом неринкових товарів і послуг для індивідуального або колективного споживання і перерозподілу доходів. Це основна одиниця урядового сектора.

5. Фінансові корпорації – інституційні одиниці (банки, фінансові компанії), що здійснюють фінансове посередництво або допоміжні фінансові послуги. Це одиниця грошового сектора.

Облік їх діяльності фіксують або потоки, що визначають діяльність даної інституційної одиниці за певний проміжок часу, або запаси, які характеризують залишкову величину показника на даний момент часу. Основні макроекономічні показники фіксуються на поточних, накопичувальних або балансових рахунках. У результаті всі макроекономічні рахунки об'єднуються у взаємопов'язану структуру потоків руху грошових коштів, яка з відомим ступенем умовності відображає стан та розвиток економіки країни в цілому.

Інституційні одиниці, взаємодіючи одна з одною, здійснюють між собою економічні операції, які відображаються у СНР. Економічна операція – це операція між інституційними одиницями, при якій передається право власності на матеріальні чи фінансові активи або надаються послуги.

Економічні операції вважаються внутрішніми, якщо вони здійснюються між інституційними одиницями у середині однієї країни, і міжнародними, якщо вони здійснюються між інституційними одиницями кількох країн. Для цих цілей вони розподіляються на резидентів і нерезидентів. СНР фіксує всі економічні зв'язки резидентів з нерезидентами на окремому рахунку, що називається платіжним балансом.

Резиденти – усі інституційні одиниці, які знаходяться на території даної країни більше року, незалежно від їх громадянства або приналежності капіталу.

Нерезиденти – усі інституційні одиниці, які знаходяться на території іноземної держави понад один рік, навіть якщо вони є громадянами даної країни або філіалами інституціональних одиниць цієї країни.