Права і свободи людини і громадянина

В конституціях багатьох держав громадянські права зазвичай об'єднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер тих і інших, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальному і громадському проявах.

Політичні права визначають можливості активної участі громадян в управлінні державою і в суспільному житті. До них відносяться право людини на громадянство, виборчі права, свобода спілок та асоціацій, демонстрацій і зібрань, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода друку, радіо і телебачення, свобода совісті і деякі інші.

В СРСР та інших комуністичних державах тривалий час панував дозвільний підхід до політичних прав, який по суті зводив їх на ні, вимагаючи згоди влади на їх реалізацію. Для того ж щоб ці права можна було вільно реалізувати, їх надання повинно носити переважно реєстраційний характер, тобто умовою їх реалізації має бути не попередній дозвіл влади, а лише повідомлення громадянами відповідних органів та врахування їх приписів щодо забезпечення законності і громадського порядку.

До цивільних і політичних прав безпосередньо примикають права економічні. Вони пов'язані із забезпеченням вільного розпорядження індивідами предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: умовами виробництва і робочою силою: Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав - права приватної власності, підприємництва і вільного розпорядження робочою силою - зазвичай розглядалися як основоположні громадянські права. У сучасних юридичних документах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, однопорядкові з правами громадянськими, політичними і т.п.

Особливе місце серед економічних прав посідає право приватної власності. У країнах Заходу і в Росії до жовтня 1917 р. це право розглядалося як одне з найперших для існування громадянського суспільства та для персонального свободи. У комуністичних державах ж воно взагалі заперечувалося, зводилося до праву особистої власності на предмети індивідуального споживання. Однак досвід всіх без винятку країн показав, що заборона приватної власності протівоестествен для людини. Він підриває мотивацію сумлінної ініціативного праці, породжує масову господарську безвідповідальність і соціальне утриманство, веде до тоталітарної дегуманізації суспільства і до руйнації самої людської особистості. Індивід, позбавлений не контролюється державою життєвого середовища, засобів виробництва, можливостей проявити підприємливість, потрапляє у тотальну залежність від влади, позбавляється свободи та індивідуальності.

Крім того, відсутність права власності прирікає більшість громадян на бідність і злидні, оскільки без законодавчого визнання та фактичного здійснення цього права неможлива ефективна ринкова економіка. Саме приватна власність є тим найдрібніших цеглинкою, з яких складається все складне будівлю сучасного господарського механізма, у тому числі і різні види групової власності: кооперативної, акціонерної і т.д.

В Водночас досвід історії свідчить про необхідність обмеження права приватної власності, втім, як майже будь-якого іншого права. Потреби економічного розвитку, зростання демократичного руху народних мас призвели до суттєвих змін самої трактування приватної власності, до її соціалізації, постановці під контроль держави. Сьогодні мало хто наполягає на абсолютному характері приватної власності. Відійшов на задній план, хоча в цілому і зберігся, принцип недоторканності власності. У законодавствах ФРН, Франції, Італії та цілого ряду інших держав встановлюються допустимі межі приватної власності, говориться про її використання в інтересах суспільства. Введення такого роду обмежень ніяк не означає заперечення фундаментального характеру права приватної власності. Для посткомуністичних країн, у тому числі для Росії, знаходження оптимальних форм його практичного здійснення в інтересах особистості і суспільства має воістину ключове значення для успіху політики реформування.

Цивільні, політичні та економічні права нерідко називають правами ліберальними або ж правами першого покоління. Всі вони носять характер переважно негативного права, що захищає свободу особистості від посягань влади та інших людей і потребують лише в охороні з боку держави.

До прав другого покоління відносять соціальні (в широкому значенні цього терміна) права. Вони покликані забезпечити матеріальні умови свободи і гідне життя кожній людині. Їх специфіка полягає насамперед у тому, що реалізація цієї групи прав більшістю населення ще не повністю забезпечується конституційним закріпленням та державною охороною, а вимагає створення цілого комплексу матеріальних благ.

До прав другого покоління відносяться власне соціальні, культурні та екологічні. Всі разом вони визначають обов'язки держави гарантувати кожній людині гідні умови існування, мінімум матеріальних благ і послуг, необхідний для підтримання людської гідності, нормального задоволення первинних потреб і духовного розвитку, здорове навколишнє середовище. При цьому соціальні права пов'язані із забезпеченням кожній людині гідного рівня життя та соціальної захищеності. Це права на соціальне забезпечення, житло, працю, охорону здоров'я, освіта і т.п.

Культурні права покликані гарантувати духовний розвиток людини. Вони включають право на освіта, доступ до культурних цінностей, свободу мистецького та технічної творчості, викладання та деякі інші. Екологічні права -- це права на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан і на відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю людини або його майну екологічними правопорушеннями.

ВІКІПЕДІЯ

Сучасне розуміння прав людини склалося після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асаблеєю ООН 10 грудня 1948. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує:

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони обдаровані розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого відповідно до духу братерства.

Хоча термін «права людини» відносно сучасний, основа цієї концепції прослідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, й була закладена в понятті природного права, яке розвинули філософи епохи Просвітництва.

Магна Карта 1215 року.

Декларація прав людини і громадянина затверджена у Франції 26 серпня 1789.

Хоча ідеї прав і свобод існували впродовж майже всієї історії людства, не зовсім зрозуміло, чи можна характеризувати їх терміном права людини в сучасному розумінні. Концепція права існувала в історичних культурах, стародавні філософи, такі як Аристотель, писали про права громадян на власність та участь у громадських справах. Однак, ні стародавні греки, ні римляни не мали концепції універсальних прав - рабство вважалося цілком природним[1]. Середньовічні хартії свобод, такі як Магна Карта, не визначали прав будь-якої людини, а були тільки чимось на кшталт політичних і юридичних угод, що відповідали конкретній політичній ситуації. Магна Карта набула легендарного, міфологічного значення тільки в контексті сучасних дебатів про права людини[2].

Основу більшості сучасних юридичних тлумачень прав людини можна прослідкувати до початку нової європейської історії. Першим документом, який окреслював права людини, можна вважати Дванадцять статей 1525 року. Ці статті були частиною вимог, які висували селяни до Швабської ліги під час Селянської війни в Німеччині. Білль про права 1689 в Англії та відповідний шотландський Акт вимоги прав 1689 проголосили незаконними деякі репресивні дії уряду. У 18 ст. відбулися дві важливі революції - Американська в 1776 та Французька в 1789. Результатом цих революцій стало прийняття Декларації незалежності США та Декларації прав людини і громадянина. Обидва документи встановлювали певні юридичні права. Крім того, Віргінська декларація прав 1776 року затвердила у вигляді закону низку основних громадянських прав і свобод. Декларація незалежності США проголосила, зокрема:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя...[3]

В кінці 18 ст. і на початку 19 ст. над питанням прав людини працювали філософи Томас Пейн, Джон Стюарт Мілль, Фрідріх Гегель. Сам термін права людини виник в період після написання книги «Права людини» Томаса Пейна і статті Вільяма Ллойда Гаррісона в газеті «Ліберейтор» у 1831, в якій автор стверджує, що намагається залучити читача до боротьби за велику справу прав людини[4].

У 19 ст. найважливішою із правових проблем, пов'язаних і правами людини, стало питання ліквідації рабства. Рух аболіціоністів сприяв тому, що рабство було ліквідоване у Британії Актом про работоргівлю 1807 року та Актом про відміну рабства 1833 року. В США північні штати відмінили рабство в період між 1777 та 1804 роками, але південні штати міцно трималися за цей інститут. Дебати й конфлікти щодо поширення законодавства на нові території призвели до сецесії Півдня й громадянської війни. Після війни інститут рабства був ліквідований тринадцятою поправкою до Конституції США. Чотирнадцята поправка проголосила повне громадянство та рівні права всіх людей, що народилися в США, а п'ятнадцята поправка гарантувала американцям африканського походження право голосу [5].

У 20 ст. під тиском численних рухів відбулися глибокі соціальні зміни, в тому числі в царині, що належить до прав людини. В Західній Європі та Північній Америці профспілки добилися затвердження законів, що гарантували робітникам право на страйк, встановили мінімальні вимоги до умов і тривалості праці, добилися заборони або законодавчого регулювання дитячої праці. Рух за права жінок добився однакового права голосу для представників усіх статей. Національно-визвольні рухи призвели до вигнання колонізаторів із багатьох країн. Серед цих рухів особливо впливовим був очолювати Магатмою Ґанді рух за звільнення Індії від британського правління. Добилися своєї мети рухи позбавлених прав расових та релігійних меншостей у багатьох країнах світу. Серед них рух за громадянські права в США.

Заснування Міжнародного комітету Червоного Хреста в 1864 та перші Женевські конвенції 1864 року заклали основу міжнародного гуманітарного права, що отримало подальший розвиток після двох світових воєн.

Світові війни, великі втрати життя та значні порушення прав людини в них призвели до створення нових інституцій, що повинні стояти на захисті прав людини. Ліга Націй була утворена в 1919 разом із підписанням Версальського договору. Перед нею ставилася мета роззброєння, запобігання війнам через колективну безпеку, врегулювання конфліктів між державами методами дипломатії, покращення життя людей у всьому світі. В її мандат була закладена значна кількість прав людини, які пізніше були проголошені в Загальній декларації прав людини.

На Ялтинській конференції 1945 року союзні держави домовилися створити новий орган, який успадкував би роль Ліги - Організацію Об'єднаних Націй. Одразу після заснування ООН стала виконувати важливу роль у встановленні міжнародного права, зокрема щодо прав людини.

Насамперед це право на життя, вільну працю, освіту{{Література 1.Основи Конституційного права України/Під ред. В.В.Копейчікова.-К.:Юринком Інтер,-1998.-214с. 2.Постанова КМУ від 12 червня1998 року№852’’Про запровадження механізму адаптації законодаства України до законодавства Европейського союзу’’. 3.Стахов Н.Н.Права человека и гражданина:история и современность // Правова держава України:проблеми,перспективи розвитку.-К.,1997-135с. 4.Указ Президента №615/98 від 11 червня 1998р.//Урядовий вісник №28 від 17.06.98р. 5.Український моніторинг//Міжнародна інтеграція України. №2 2002р. 6.Конституція України:Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року//Голос України.-1996.-13 липня. 7.Віднянський С.В.Участь України у соціальній та гуманітарній діяльності ООН//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-2005.-№58-С.133-141. 8.Антонович М.Україна в міжнародній системі захисту прав людини.-К.,2000.-261с. 9.ЗленкоА.В.Роль ООН у захисті соціальних цінностей людини//ООН у системі міжнародних відносин. Історичний досвід та перспективи.-К.:Либідь,1995.-С.71-85. 10.Всеобщая декларация прав человека1948г./Международное право в документах:Учеб.пособие.-М.,2000.-С.101-106.}}

[ред.]

Види прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

Залежно від характеру свободи, відображеної в правах або юридичних свободах, розрізняють негативні і позитивні права і свободи людини і громадянина.

В сучасних умовах різноманітні і типи прав людини. Права людини поділяються на позитивні та негативні, що відображають позитивні та негативні аспекти свободи.

Позитивні права людини фіксують обов'язки держави, осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага, здійснювати певні дії (право на соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, гідний життєвий рівень тощо). Здійснення позитивних прав неможливо без наявності У держави достатніх ресурсів. їх конкретне наповнення прямо залежить від багатства країни і демократичності її політичної системи.

Негативні права визначають обов'язки держави та інших, людей стримуватися від тих або інших дій у ставленні до особи. Держава в таких умовах охороняє індивіда, особу від небажаних втручань і обмежень, що порушують їх свободу. Такі права є основні, абсолютні. їх здійснення, реалізація не залежить від ресурсів, засобів держави, рівня соціально-економічного розвитку суспільства, держави. Основу індивідуальної свободи людини і складають негативні права. Юридичне закріплення такої груп прав і свобод людини є Білль про права конституції США, зміст якого спрямований на охорону особи від різноманітних несправедливих і небажаних посягань з боку держави, владних структур.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особистісні, політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист.

До фізичних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на охорону здоров'я та медичну допомогу, на достатній життєвий рівень — свій і сім'ї.

До категорії особистісних прав і свобод включають право на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування і вибору місця проживання.

Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право на громадянство, на свободу об'єднань у політичні партії, право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби.

Розглядають як економічні права право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробітну плату, на страйк.

Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і мистецтва, свобода творчості, авторські права.

До прав на соціальний захист Конституція України відносить право на соціальний захист, що включає право на соціальне забезпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло.

Окрім того, важливим є виокремлення в особливу групу конституційних обов'язків людини і громадянина

захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів, відбування військової служби відповідно до закону;

не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки;

сплачувати податки і збори, подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік;

неухильно додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

[ред.]

Гарантії прав і свобод людини і громадянина

Під гарантіями прав та свобод людини і громадянина розуміється система загальних і спеціально юридичних засобів та інститутів, спрямованих на створення умов для реалізації прав людини, а також забезпечення їх всебічної охорони та захисту від порушень.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать:

правові процедури їх реалізації,

право знати свої права і обов'язки,

право на юридичну допомогу, в тому числі і безкош-товну,

на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб,

на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльністю чи бездіяльністю,

встановлення юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини.

Юридичними гарантіями прав і свобод людини і громадянина виступає система таких специфічних юридичних конструкцій, як:

презумпція не-винуватості,

неможливість зворотної дії закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення,

неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.

[ред.]

Український фактор при створенні головних міжнародних документів у галузі прав людини

Постановка проблеми,її зв’язок з наміченими завданнями. Питання прав і свобод людини і громадянина є одним з найактуальніших у наш час. Розвиток ідей побудови демократичної держави та громадянського суспільства, дуже тісно пов’язаний з галуззю прав людини як головної складової процесу цієї трансформації. Стаття 3 Конституції України зазначає,що людина,її життя і здоров’я,честь і гідність,недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави[6]. Проте така позиція держави є наслідком довготривалого процесу історичного розвитку галузі прав людини ,який особливо активізувався після закінчення Другої світової війни .Головна увага тепер приділялася створенню єдиних міжнародних стандартів у сфері прав і свобод людини і їх беззаперечне виконання усіма членами світового співтовариства. Аналіз досліджень і публікацій із проблеми. Вивченню питання формування та розвитку галузі прав людини та участі України у процесі формування нормативно –правової бази ,що стала основою загальноприйнятих міжнародних стандартів прав людини присвячено праці таких вітчизняних вчених як М.Антонович, П.Рабінович, В.Буткевич, А.Зленко, І.Бліщенко та інших. Зокрема М.Антонович визначає існування протиріч між декларативними засадами існування прав людини і механізмами їх практичної реалізації в період перебування української держави в складі Радянського Союзу,зазначаючи необхідність нагадати людям про їхні права[8]. А.Зленко зазначає,що при проведенні внутрішніх реформ у сфері прав людини,Україна зобов’язана дотримуватись тих міжнародних принципів,що регулюють правовий статус людини, в створенні яких вона сама брала активну участь[9]. Мета публікації .Спроба дослідити участь та роль української держави у створенні головних міжнародних документів у галузі прав людини . Виклад змісту публікації. Після закінчення Другої світової війни Україна як держава,що внесла один з найвагоміших вкладів у перемогу над фашистськими загарбниками отримала широке міжнародне визнання та авторитет в очах світової громадськості. Сталінський режим навіть дозволив утворити їй власне міністерство закордонних справ,що діяло під жорстким контролем московського центру. Проте це не завадило їй стати однією з держав –фундаторів створеної у 1945 році Організації Об’єднаних Націй,та неодноразово обиратися членом головних органів ООН,її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб’єкт міжнародного права та міжнародних відносин. І саме на цей період припадає початок її участі у створенні нової системи прав людини,побудованої на демократичних та гуманістичних цінностях та ідеалах. Говорячи про міжнародна правосуб’єктність колишньої УРСР та її участь у процесах міжнародного співробітництва насамперед варто зазначити акцентування головної уваги нашої держави на питаннях захисту прав і свобод людини і громадянина і створення дієвих інституційних механізмів,що забезпечували б практичне втілення принципів прав людини в життя. Зокрема,на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і Соціальної ради ООН,у 1947році,стала членом Економічної комісії для Європи,у 1948-1949,1984-1985 та 1999-2001 роках обиралася тимчасовим членом найголовнішого органу ООН –Ради Безпеки. Це було яскравим свідченням високого рівня довіри у членів світового співтовариства до нашої держави та її участі в облаштуванні повоєнного світу. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті та реалізовані. Саме з ініціативи української делегації у 1948р.на конференції в Сан- Франциско,комітет який очолював голова української делегації Дмитро Мануїльський (міністр закордонних справ УРСР)сформулював преамбулу,цілі та принципи Статуту ООН.На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.

Активну участь брала Україна й у розробці та прийнятті основних міжнародних нормативно –правових документів у галузі прав людини. Так,конкретні пропозиції української сторони знайшли своє відображення у головному міжнародному документі у галузі прав людини Загальній декларації прав людини ,прийнятій на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року уривок з преамбули якої я хочу навести ’’Принимая во внимание, что признание достоинства, присущего всем членам человеческой семьи ,и равных и неотъемлемых прав их является основой свободы ,справедливости и всеобщего мира[10]’’,а також в цілому ряді інших документів,до яких належать:Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації1965р.,Міжнародному пакті про громадянські та політичні права1966р.,який був ратифікований Україною у 1973році,Міжнародному пакті про економічні,соціальні і культурні права1966р.,Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього1973р.,як реакцію світової громадськості на дискримінацію корінного населення Південно-Африканської Республіки та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники-юристи В.Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР,основоположник української школи міжнародного права,член Міжнародного суду ООН,член Комісії ООН з прав людини у 1947-1949рр.)і П.Недбайло(професор,завідувач кафедри держави і права Київського університету Т.Г.Шевченка, який у 1958-1968рр.був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому у 1968 році було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини і громадянина). Прогресивні зміни ,що відбулися у свідомості українців та партійно-державної еліти вплинули і на прийняття нового Основного Закону –Конституції УРСР 1978 року,яка суттєво відрізнялася від попередньої значно ширшим колом прав і свобод людини і громадянина. У ній дві глави були повністю присвячені питанням прав людини,визначався правовий статус іноземців та осіб без громадянства на території України,встановлювалася рівність прав громадян перед законом,рівність прав чоловіка та жінки.

Таким чином у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, в створенні яких українській державі належить не остання роль і які стали візитівкою для України після проголошення її незалежності. В період самостійності Україна продовжила діяльність спрямовану на удосконалення власного законодавства в галузі прав людини та зміцнення міжнародного співробітництва в даній сфері.В1993році Україна взяла участь у роботі Всесвітнього конгресу з прав людини який проходив у Відні(Австрія).Після якого розпочалося вироблення нової концепції правового статусу людини,що був закріплений у Конституції 1996 року,другий розділ якої повністю присвячений розгляду цього питання,зокрема стаття 22 визначає,що перелік прав і свобод закріплених конституцією не є вичерпним[6]. А це в свою чергу вказує на те ,що держава розуміючи ,що швидкий розвиток суспільства в умовах нового часу постійно призводить до появи нових видів неврегульованих суспільних відносин,які не можуть бути заборонені лише тому,що щодо них відсутня дія відповідних законів. Підводячи підсумки дослідження можна зробити висновок,про те,що Україна відіграла значну роль у формуванні міжнародної нормативно-правової бази у галузі прав людини,яка стала основою міжнародних стандартів прав людини. Сприяла підвищенню міжнародного авторитету України в очах світової спільноти,зміцненню кредиту довіри до неї,а також змінам у свідомості українців,підвищенню рівня їх правової та політичної культури. Усвідомленню необхідності змін старого державно-суспільного укладу,ідеології,мислення,відчуття необхідності проведення реформ у дусі демократизму. Проте на шляху становлення незалежності перед молодою українською державою постав ряд проблемних питань пов’язаних з становленням та функціонуванням власних інститутів в сфері регулювання прав людини які потребують законодавчого забезпечення власної діяльності та вироблення якісно нових, концептуальних ідей подальшого розвитку,але це є завданням майбутнього