28. Матерія - одне з найфундаментальніших понять філософії. Однак у різних філософських системах його зміст розуміється по-різному.

У філософії існує кілька підходів до поняття (категорії) «матерія»:

- Матеріалістичний підхід, згідно з яким матерія є основа буття, а все інші буттєві форми - дух, людина, суспільство - породження матерії; за твердженням матеріалістів, матерія первинна і являє собою наявне буття. У матеріалістичної філософії також існують різні уявлення про матерію. Правда, для усіх філософів-матеріалістів характерне визнання за матерією її об'єктивного, незалежного від свідомості (відчуттів) існування.

Платон розглядає матерію як проекцію світу ідей. Сама по собі матерія у Платона ніщо. Для того щоб перетворитися на реальність, в ній повинна втілитися яка-небудь ідея. У Г. Гегеля матерія виявляється в результаті діяльності абсолютної ідеї, абсолютного духу, Саме абсолютний дух, ідея породжують матерію.

- Об'єктивно-ідеалістичний підхід - матерія об'єктивно існує як породження (об'єктивізація) незалежно від усього сущого первинного ідеального) духу. Так давньогрецький філософ фалди з Мілета (початок і середина VI ст. До н. Е.) Вважав, що все відбулося з води. Навіть земля, на його думку, плаває на воді, подібно до шматка дерева. Представник тієї ж Милетской школи - філософ Анаксимен стверджував, що всі речі походять з повітря, за рахунок його розрядження, або згущення (повітряні випари, підіймаючись вгору і розряджаючи, перетворюються у вогненні небесні світила і, навпаки, тверді речовини - земля, камені і т . д. - є не що інше, як згусле і застигле повітря). Геракліт з Ефеса першоосновою всього сущого вважав вогонь. До речі, вогонь у Геракліта - це й образ вічного руху. Згодом філософи стали розглядати як першооснову світу (матерії) кілька речовин відразу. Так Емпедокл говорив про 4-х елементи, як про корені всіх речей: вогні, повітрі (ефірі), воді і землі. Ці корені вічні, незмінні, не можуть ні виникати з чого-небудь іншого, ні переходити один в одного. Всі інші речі виходять у результаті з'єднання цих елементів у певних пропорціях.

- Суб'єктивно-ідеалістичний підхід - матерії як самостійної реальності не існує взагалі, вона лише продукт (феномен - позірна явище, «галюцинація») суб'єктивного (який існує лише у вигляді свідомості людини) духу. У суб'єктивно-ідеалістичній філософії Дж. Берклі відкрито заявляється про те, що матерії немає, і її ніхто ніколи не бачив, що, якщо вигнати це поняття з науки, то це ніхто і не помітить, бо воно нічого не означає. Він писав, що можна вживати поняття "матерія", якщо вже дуже хочеться, але тільки як синонім слова "ніщо".

- Позитивістський - поняття «матерія» помилково, оскільки його не можна довести і повністю вивчити за допомогою досвідченого наукового дослідження.

У сучасній російській науці, філософії (як і в радянській) утвердився матеріалістичний підхід до проблеми буття і матерії, згідно з яким матерія є об'єктивна реальність і основа буття, першопричина, а все інші форми буття - дух, людина, суспільство - прояви матерії і похідні від неї.

Загальними атрибутами і основними способами існування матерії є рух, простір і час. Матерія внутрішньо активна, вона здатна до якісних змін, і це говорить про те, що вона знаходиться в русі. Рух не випадкове, а невід'ємна властивість матерії, і «обіймає собою все що відбуваються у всесвіті зміни і процеси».

1. У своїх працях «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства» та ін. Фейєрбах остаточно переорієнтовує класичну філософію на проблеми людини, її сутності, відчуження і свободи. Центром філософії Фейєрбаха - стала морально-етична та антропологічна проблематика.

Свою філософську концепцію Фейєрбах ґрунтує на протилежних філософському ідеалізму засадах. Перш за все, Фейєрбах намагається переосмислити традиційне для класичної філософії поняття суб'єкта. Суб'єктом для нього виступає не пізнавальна істота, основна ознака якої - наявність розуму, а цілісна людина, в єдності її духовних, тілесних і родових (суспільних) якостей. Людину Фейєрбах розуміє як вищу природну істоту, вищу - завдяки тому, що вона є родовою (суспільною) істотою. Всі її природні якості, спільні з тваринними властивостями, одухотворені, вдосконалені, видозмінені життям в суспільстві.

Людина - природна істота, але вся її природа, за Фейєрбахом, відмінна від природи тварини. Людина є універсальною і активною істотою, яка не просто пристосовується до навколишнього середовища, а перетворює його родовим силам, які через освоєння культури стали її власними силами.

Родова сутність людини проявляється тільки у спілкуванні, у міжіндивідуальних стосунках Я і Ти. Єдність і взаємозв'язок Я і Ти стає основою моральної концепції Фейєрбаха. Безпосередня міжособистісна комунікація є сферою реалізації людиною своєї родової сутності, сферою розвитку суто людських здібностей індивіда.

Значне місце в творчості Фейєрбаха посідає критика Релігії. Для нього атеїзм був безпосередньо пов'язаний з моральною і політичною вимогою звільнення людських сил і оновлення суспільства. Причиною релігії Фейєрбах вважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами, непідвладними людям. Людське безсилля породжує богів. Релігія, вважав Фейєрбах, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей. Своєрідним продовженням релігії Фейєрбах вважав ідеалістичну філософію. Тому критику релігії він поєднує з критикою ідеалізму. Відчуження від людини, її родової сутності - це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм.

2. Перший період середньовіччя в історії філософії поділяють на три етапи: апологетику, патристику і схоластику. Християнсько-середньовічна апологетика (від грецьк. “апологія” – захист) по суті займалася обгрунтуванням і захистом християнства від античної філософії. Відрізняють західну (латиномовну) і східну (грекомовну) апологетику. Представниками західної були: Юстиніан Мученик (помер бл. 165р), його учень Татіан (помер бл. 177 р.), Мінуцій Фелікс (кінець ІІ ст.), Квінт Тертулліан (бл. 160 – після 220), Арнобій (бл. 260), Локтанцій (кінець ІІІ); східної: Юстін (бл. 132), Теофіл (кінець ІІ), Іреней Ліонський (бл. 125), Оріген (185 – 253) та інші.

Патристика (від грецьк. pater – отець) - вчення християнських мислителів, отців церкви. Вони теж, як і апологети, поділялись на західних і східних. Західні: Амвросій (340 – 397) єпископ Міланський, який переклав Біблію на латинську мову, Ієронім Блаженний (345 – 420), Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354 – 430). Східні: Григорій Назіанзін, прозваний Богословом (бл. 330 –390), єпископи Василь, прозваний Великим (бл. 330 – 379), та його брат Григорій (325 – 394) та інші.

Схоластика (з грецької – шкільний) – тип релігійної філософії, який поєднував теолого-догматичні посилки з раціоналістичною методикою, її характеризує зацікавленість до формально–логічних проблем. Розділяють ранню (ХІ – ХІІ ст.), зрілу (ХІІ - ХІІІ ст.), пізню (ХІІІ - ХІV ст.) схоластику. Її представники: Ансельм Кентенберійський (1033 – 1109), Гільйом із Шампо (1070 – 1121), Розцелін (бл. 1050 – 1120), Абеляр (1079 – 1142), Альберт Великий (1193 – 1280), Тома Аквінський (1226 – 1274), Іоанн Дунс Скот (1265 – 1308), У.Оккам (бл. 1285 – 1349) та інші.

,Філософи та їх праці

,Погляди на державу і її устрій

,Розуміння права і закону

1. Апологети (ІІ – ІІІ ст. н.е.). Західні (латиномовні), східні (грекомовні).- ,Проголошували незалежність церкви від держави.- ,Західне римське право – східне римське право. Святе писання. Для доведення потрібних догм маскували справжню суть речей.

2. Патристика (ІV-VІІІ ст. н.е.). Східна (грекомовна). Західна – латиномовна. Аврелій Августин -Блажений (354 – 430 н.е.): “Вільний вибір волі”, “Дух та літера”, “Сповідь”, “Про град Божий” (410) – енциклопедія релігії. -,Церква – представник Бога на Землі, прототип держави, вона стоїть над нею, тому держава повинна підкорятися церкві. Це обмежувало римське право, стверджувало феодальні відносини і гальмувало економічний розвиток суспільства. Першим сформулював доктрину “незримої церкви”.--, Двома типами любові основані два гради: земний град любові до себе, який веде до боротьби з Богом, і небесний град любові Божої, який веде до боротьби з самим собою. “Два града – це дві різні спільноти людей. Одна – для вічного царства з Богом, інша – до вічного страждання з дияволом”. Рабство та насильство з точки зору природного права – несправедливе, але справедливе і неминуче як наслідок гріха.

3. Схоластика: (релігійна філософія)

Тома Аквінський (1226 - 1274), удостоєний титулу “ангельский доктор”, а у ХVІ ст. визнаний, як п’я- тий отець церкви. Трактати: “Сума філософії” (1259-64), “Сума теології” (1265–74), “Про правління государів”, коментарі до “Полі тики” і “Етики” Аристотеля. - , ^ Держава має божественний характер, бо існує в потойбічному світі у вигляді Царства небесного. Феодальна держава – це найвища форма божественної організації людства, в ній всі повинні підкорятися церкві (теократична монархія на чолі з папою римським). Завдання її – охорона приватної власності феодалів (в першу чергу церковних). Влада на Землі від Бога (підвладна церкві) і проти Бога (не підвладна церкві).---, Право – дія справедливості (кожному своє). Воно поділяється на вічне (божественне) – сукупність правил божого керівництва світом, та природне – прояв божої суті. Останнє конкретизується у людському праві, яке буває всенародним і позитивним (громадянським, що діє в межах певної держави). Їм відповідають 4 види закону, які трактуються за духом: вічний (абсолютне правило); природний (прояв вічного); людський (справедливий, що співпадає з божим визначенням - обов’язковий для людей, і несправедливий: такий, що можна виконувати або ні і такий, якого виконувати не потрібно); божественний (правила поведінки, які подані у Біблії).