ОТВЕТЫ НА ЖКЗАМЕН ПО ФИЛОСОФИИ / 33. «Філософія життя» і її різновиди

33. «Філософія життя» і її різновиди

Філософія життя – філософський напрямок, який склався у Німеччині (Фрідріх Ніцше (1844-1900), Вільгельм Дільтей (1833-1911), Георг Зіммель (1858-1918)) і у Франції (Анрі Бергсон (1859-1941)).

Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив нім. мислитель Ф. Ніцше, світогляд котрого сформувався під впливом волюнтаризму (від лат. – залежний від волі) Шопенгауера, творчості Гете та музики Вагнера. Він розвиває концепцію “волі до влади” на основі “волі до життя”.

Поняття “волі” Ніцше запозичує у Шопенгауера (Воля є основою буття), однак надає цьому поняттю соціально-морального відтінку.

“Воля до влади” є найбільш значимим критерієм будь-якої поведінки та суспільного явища, тоді як інтелект (як і суспільна мораль) паралізує волю до влади, підміняючи її активність міркуваннями.

Ніцше здійснює переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього та співчуття до страждань ближнього. Він вважав, що це – панування християнських цінностей, спричинило біологічне виродження в Європі. У зв язку із цим він протиставляє античний світ з його культом хоробрості та мужності християнському світу, який культивує страждущу людини. Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, усі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові “людина”, церква знищила. Згідно з Ніцше, християнство – релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих, щоб у такий хитрий спосіб підкорити вищих, мужніх людей (марксизм також розглядає релігію як знаряддя панування вищих класів).

Початок декадансу (занепаду) давньогрецької культури, до якої апелює Ніцше, починається з перемоги аполонівського (раціонального) первня, яка настала з часів Сократа, котрий прагнув підкорити життя розуму, звести його розмаїття до правил розуму.

Досліджуючи виникнення давньогрецької трагедії, Ніцше виділяє два первні культури- діонісійський, який уособлює буяння творчої енергії, сп яніння життям, екстаз – все те, що можна тлумачити як прояв стихійних сил у людині й культури та аполонівський, який є носієм міри, порядку, тобто розуму.

Ніцше називав себе “розп ятим Діонісом”, визнаючи діонісійське начало, іраціональну стихію, в якій життя є єдністю радості й болю, щось на зразок “оптимістичної трагедії”. Він говорить життю “так!” у всіх його проявах.

Поняття життя – є центральним поняттям його філософії й проявляється у “становленні” та “волі”. Воля – це рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це – воля до влади. Життя і воля – є вищими цінностями, тоді як істина та розум – це лише засоби, інструменти життя. Звідси випливає твердження про те, що людина, в якій тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом, є біологічною, недовершеною, хворою істотою.

Процес пізнання – не пошук істини, а “схематизація”, спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Себто, істині, що була “ідолом”, центральним поняттям філософії, відводиться інструментальна роль. Ніцше, у “Проблемі Сократа”, міркуючи про мудреців, які у всі часи говорили про життя як довгу хворобу, говорить: “А что, если у всех этих мудрецов не было твердой почвы под ногами? Что, если мудрость слетала на землю, словно воронье, привлеченное запашком мертвечины?»

Ніцше ототожнює істину з жінкою, котра, за правом сильного – основою влади, належить чоловікові, а це означає, що істину можна, як інструмент – “взяти”, “використати”. На думку Ніцше, рівність прав жінки та чоловіка – показник занепаду та розпаду влади, як і будь-які інші демократичні інститути, оскільки в умовах демократії натовп складає опозицію праву сильного.