- •1.Предмет, методи дослідження та завдання курсу історії.
- •2. Матеріальна і духовна культура
- •3. Поняття культури та цивілізації
- •4. Поняття національної культури.
- •5. Первісна культура на території України
- •6. Трипільська культура та її роль в розвитку укр.. Культури
- •7. Вплив кочових народів на процес формування укр.. Культури
- •8. Внесок античних колоній пн Причорномор’я
- •9. Міфологія та релігія давніх слов’ян
- •10. Запровадження християнства в кр.
- •11. Писемність та освіта в кр. Літопис як феномен давньоруської культури
- •12. Література кр. «Слово о полку Ігоровім»
- •13. Образотворче мистецтво, іконопис та музична культура кр
- •14. Сакральна архітектура та містобудування кр
- •15. Галицько-Волинське князівство – спадкоємиця кр
- •16. Архітектура, мистецтво та містобудування гв князівства
- •17. Особливості розвитку культури в складі Великого князівства Литовського
- •19. Релігійне життя в Україні в 14-16 ст.
- •20. Вплив західноєвропейських ідей Ренесансу та Реформації
- •21. Церковні братства і братські школи
- •22. Поширення книгодрукування. Острозька Біблія
- •23. Острозький культурно-освітній осередок. Острозька Академія
- •24. Києво-Могилянська академія
- •25. Феномен укр.. Козацтва
- •26. Козацькі літописи, укр.. Народні думи та пісні
- •27. Укр. Барокова культура
- •28. Архітектура укр.. Бароко
- •29. Укр. Культура доби Гетьманщини
- •30. Література та мистецтво України другої пол.. XVII-XVIII ст..
- •31. Сковорода – видатна, знакова постать в українській літературі.
- •32. Національно-культурне відродження в Україні кінця XVIII – поч. XIX. Історія Русів
- •33. Велична постать т. Шевченка в українській і світовій літературі.
- •34. Класицизм в українській архітектурі XIX ст.
- •35. Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях в XIX ст.. «Руська трійця»
- •37. Розвиток української літератури у XIX ст.
- •38. Образотворче мистецтво, музика, театр в XIX ст..
- •39. Розвиток української освіти і науки у XIX ст..
- •40. Франко – видатний діяч українського національно-культурного руху кінця 19
- •41. Національна своєрідність української культури кін XIX – поч. XX ст.
- •42. Розвиток української культури у радянську добу періоду станілінізму.
- •43. Особливості культурного піднесення у 1917 – 1920-х рр..
- •44. Особливості розвитку української культури у 20-30-х рр.. XX ст..
- •45. Розвиток української літератури у 20-30-х рр..
- •46. Становище церкви в 20-30-х рр. XX ст..
- •47. Хрущовська «відлига». «Шестидесятники».
- •48. Український кінематограф 20 ст: здобутки і втрати.
- •49. Українське мистецтво 20 ст.
- •50. Наука та освіта в радянській Україні.
- •51. Становище національної культури в сучасній Україні.
- •52. Модерністські та постмодерністські тенденції у розвитку архітектури, літератури та мистецтва.
- •54. Наука та освіта в сучасній Україні.
- •55. Розвиток укр.. Літератури на межі 20-21 ст.
- •56. Сучасне релігійне життя України.
- •57-58. Київ. Культурно-історичні пам’ятники.
- •59. Українська діаспора.
- •60. Культура українського народу в контексті європейської та світової культур.
45. Розвиток української літератури у 20-30-х рр..
Термін "розстріляне Відродження" вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 20-30-х рр. За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Головними літературними об'єднаннями були "Ланка" (пізніше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спілка письменників західної України", ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був "Гарт", який пізніше був перейменований на "ВАПЛІТЕ" ("Вільну Академію Пролетарської Літератури"). Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925-1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію. Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, "запах слова", як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших. 13.5.1933у Харкові покінчив життя самогубством. У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой у прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть у такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття. У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. У своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив усю широту освіченого й тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.СмертьХвильовогостала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920—30-х. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.
46. Становище церкви в 20-30-х рр. XX ст..
Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква оголошувались ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав анафемі радянську владу. З метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню релігійних груп. У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому обрано власну ієрархію, затверджено канони та устрій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Закон про автокефалію (самостійність) було прийнято в Українській Народній Республіці іде 1 січня 1919 p. Нова церква швидко зростала і на кінець 20-х років була другою за чисельністю парафій та віруючих після Української православної церкви. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння велось українською мовою. Священикам заборонялось носити ризи, бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалась на виборних засадах. Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж УАПЦ критично ставилась до радянської влади. Спочатку власті намагались розкласти церкву зсередини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою українською церквою. Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву, радянська влада розгорнула широку пропаганду, яка зводилась до висміювання релігії та знущань з віруючих. "Релігія — опіум для народу!" — стало гаслом цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а вона перетворена в антирелігійний музей. На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск., Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а решта були винищені. Друга п'ятирічка була оголошена "п'ятирічкою знищення релігії". Ця кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 30-х років залишилось порівняно з 1913 р. лише 9% церковних споруд. Відродження УАПЦ відбулося на соборах 1989 р. у Львові та 1990 р. у Києві. Уперше в історії українського православ'я було обрано патріарха — Мстислава Скрипника.