Зміст

Вступ 2

1.Структура об’єкту дослідження – озеленених просторів урбанізованої території, як елементів безперервної системи зелених насаджень 4

1.1.Екологічна складова зеленого каркасу 27

1.2.Просторово-пішохідний каркас 28

1.3.Проблеми цілісності природнього каркасу 34

2.Методи та прийоми відтворення безперервної системи зелених насаджень 69

2.1.Світовий досвід відтворення системи зелених насаджень в містах 74

3.Експериментальна перевірка отриманих методів в умовах конкретного містобудівного середовища (зона вулиць Броварського просп., просп. Гагаріна та просп. Возз’єднання). Проектна частина 81

Висновки 83

Вступ

Об’єкт дослідження: Озеленені простори урбанізованих територій, як елементи системи природнього каркасу.

Дана територія знаходиться вздовж вулиць Броварський пр-т, пр-т Гагаріна, пр-т Возз’єднання міста Києва. Вона є транзитною зоною від річки Дніпро, біля Русанівської набережної, до заміських лісових масивів, що забезпечує вільне переміщення міської фауни, вільне провітрювання вздовж «зеленого коридору». Але своїх функцій вона не виконує тому, що на даній території присутні розриви зелених насаджень, у вигляді розмежування їх транспортними магістралями, відсутністю зелених насаджень, великих заасфальтованих площ, зелених насаджень, що потребують реконструкції.

Предметом дослідження являються методи відтворення єдиної безперервної системи зелених насаджень.

Мета дослідження: Вивчення та визначення методів і прийомів відтворення безперервної системи природнього каркасу в умовах урбанізованих територій.

Завдання дослідження: Визначення та формалізація предмета та об’єкта дослідження: зелені насадження, каркасу, структури.

Методи дослідження:

• Системного аналізу;

• Структурно-функціонального зонування;

• Дендрологічного аналізу;

• Об’ємно-планувальні та містобудівні методи.

Основою розроблення детального плану території послужили:

1. Генеральний план м. Києва;

2. Топографічна зйомка 1: 2000;

3. Натурні обстеження. Фотофіксація.

Містобудівне обґрунтування розроблено у відповідності з вимогами ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», ДБН Б.1.1-4-2009 „Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження містобудівного обґрунтування”, ДСП-173 «Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів», затверджених МОЗ України наказом № 173 від 19.06.1996 р. ДСТУ-НБ Б.1.1-8:2009 „Настанова щодо складу, змісту, порядку розроблення, погодження та затвердження детального плану території.

1. Структура об’єкту дослідження – озеленених просторів урбанізованої території, як елементів безперервної системи зелених насаджень

Даний об’єкт являє собою зелений каркас. Зелений каркас – це цілісна структура зелених насаджень, що складається з ключових територій, ділянки, які мають самостійну природоохоронну цінність, наприклад заповідники, національний і природній парки і тд., та транзитних територій – ділянок, завдяки якім здійснюються зв’язки між ключовими територіями. Вони можуть представляти собою великі ділянки ландшафту між цими територіями, лінійні елементи ландшафту (наприклад долини річок), так звані «екологічні коридори». Тобто, простіше кажучи, зелений каркас складається з крупних точкових елементів та лінійних зв’язків між ними.

Приклади організації системи озеленення території жилих районів і мікрорайонів

Система зелених насаджень – це сукупність озеленених територій та ділянок, розміщених по всій території заселеного місця на основі принципів рівномірності та нероздільності зелених насаджень, котрі повинні бути планувально пов’язані між собою і з приміським лісопарковим поясом.

Рівномірність та нерозривність загальноміської системи озеленення досягається передусім шляхом організації зелених насаджень житлових районів та мікрорайонів – основи загальної системи озеленення сучасного міста.

Система зелених насаджень повинна формуватися згідно генеральним планам.

В прирічкових містах систему зелених насаджень доцільно формувати на основі водно-зелених діаметрів, мережі бульварів, озеленених вулиць, за допомогою яких створюється зв’язок центральних районів з приміською зоною.

В приморських містах передбачається система парків – «зелених вклинень» та бульварів, які сприяють проникненню морського повітря в материкові житлові райони.

В степових містах, розміщених в несприятливих природніх умовах, більше уваги необхідно приділити створенню системи водоймищ, які в поєднанні з зеленими насадженням значно покращують міське середовище.

Формування ансамблю жилого комплексу повинно забезпечити максимальне використання природного оточення. Для цього потрібно вивчити досліджуваний ландшафт, провести ландшафтне зонування території майбутнього житлового утворення.

Сутність ландшафтного зонування території заключаєтсья в ландшафтній оцінці всій території, що досліджується і окремих її елементів. Загальна ландшафтна характеристика і визначення окремих ландшафтних зон звичайно призводиться для визначення шляхів подальшого розвитку даного ландшафту і використання його можливостей в процесі забудови.

Ландшафтне зонування є основою для функціонального зонування території та формування архітерктурно-планувальної композиції житлового утворення. Вливаючись в функціональні зони забудови (жилих дворів, територій шкіл, дитячих садків, громадських закладів), елементи ландшафту в поєднанні з забудовою повинні надавати житловому утворенню неповторне архітектурно-просторову побудову.

Здійснення цих положень дає хороші результати при організації жилих районів в Вільнюсі (Жирмунай), Ризі (Агенскалнскі сосни), Киїів (Русанівка), Севастопіль (Стрілецька бухта).

Ігноруванян індивідуальних якостей ландшафта призводить до порушення місцевого середовища, планувальним штампам, появою повторюваностей архітектурно-просторових композицій.

Зелені насадження крупних житлових утворень рекомендується розміщувати з урахуванням їх ролі в формуванні загальноміського ландшафту. В цьому зв’язку необхідно прагнути розкрити чи зберегти перспективи на цікаві в архітектурному чи природньому відношенні об’єкти, максимально виявити їх цінні якості.

Для більш раціональної побудови системи зелених насаджень їх необхідно розділяти за функціональним призначенням:

- зелені насадження загального користування (сади жилих районів та мікрорайонів, сквери, бульвари, загальні сади при групах жилих будинків);

- зелені насадженні відкритого користування (території будівель культурно-побутового обслуговування, озеленені двори при жилих будинках зі спортивними знаряддями, палісадники та ін.);

- зелені насадження обмеженого користування (озеленені території дитячих садків і яслів, шкіл та господарських дворів та ін.);

- зелені насадження спеціального призначення (захисні озеленені смуги і вуличні зелені насадження, крім бульварів).

Всі ці ділянки тісно пов’язанні між собою, але в залежності від їх основного функціонального призначення та архітектурно-композиційної значимості можуть мати різний характер озеленення.

Для створення цілісності просторово-неперервної системи зелених насаджень жилого району необхідно найбільш значні за площею зелені насадження загального користування розподіляти рівномірно , разом з цим, щоб уникнути масивів суцільної забудови.

Загальна площа всіх озеленених ділянок повинна становити не менше 50% всієї території жилого району. Рівень озеленення нетто (рівень озеленення нетто – відношення території, що озеленяється (без доріжок та майданчиків) до площі мікрорайону; рівень озеленення брутто – відношення озеленених ділянок (з доріжками та майданчиками) до загальної площі мікрорайону) всієї території жилого мікрорайону по винен становити 50-55%, а брутто – десь 65-70% (без врахування саду мікрорайону цей показник може бути зменшений до 60-65%).

1.9. Необхідно враховувати співвідношення площі зелених насаджень та поверховості забудови. Площа насаджень жилого району (м²/чол) знаходиться в оберненій залежності від поверховості і може змінюватись від 23,8 до 32 м²/чол на першу чергу та від 39 до 53 м² на перспективу (табл 1).

При створенні систем озеленення жилого району слід враховувати природньо-кліматичні умови, розміщення жилого району в системі міста, планувальну організацію району, наявність поряд розташованих крупних зелених масивів та інші фактори.

Необхідно відмітити, що в сучасній практиці намітилась тенденція до відмови від організації садів жилих районів, та особливо мікрорайонів. Це положення пояснюють рядом причин, наприклад, відсутністю достатньої кількості території для житлового та культурно-побутового будівництва, а також тим, що території, що відведені під сади, тривалий час не озеленюються. Разом з цим, відсутність одного з складових в системі озеленення жилого утворення повинно бути компенсовано іншою складовою, в гіршому випадку кількість насаджень на одного мешканця буде недостатньою.

На практиці можуть бути використані наступні основні прийоми побудови системи озеленення жилого району:

- сад житлового району чи районний парк та озеленення мікрорайонів (рис. 1, а). Сад жилого району може займати центрально положення і зручно зв’язуватися пішохідними шляхами з елементами озеленення мікрорайонів;

- сад жилого району та укрупнені сади при групах житлових будинків, об’єднанних мережею пішохідних бульварів (рис. 1, б);

Види зелених насаджень	4 поверхи			5 поверхів			9 поверхів			12 поверхів			16 поверхів
	1 черга	перспектива	1 черга		перспектива	1 черга		перспектива	1 черга		перспектива	1 черга		перспектива
Насадження загал. користув. в мікрорайоні	3,0	5,0	3,0		5,0	3,0		5,0	3,0		5,0	3,0		5,0
Насадження на жил. територіях	13,2	22,9	10,8		18,1	9,8		16,5	8,6		14,6	7,4		12,7
Насадження на територ. дитячих садків-яслей	1,8	2,8	1,8		2,8	1,8		2,8	1,8		2,8	1,8		2,8
Насадження на територ. шкіл	2,2	3,5	2,2		3,5	2,2		3,5	2,2		3,5	2,2		3,5
Насадження на інших територ. мережі обслугов. мікрорайону	1,1	1,7	1,1		1,7	1,1		1,7	1,1		1,7	1,1		1,7
Майданчики для спорту	0,6	1,1	0,6		1,1	0,6		1,1	0,6		1,1	0,6		1,1
Всього по мікрорайону	21,9	37,0	19,5		32,2	18,5		30,6	17,3		28,7	16,1		26,8
Насадження загал. користув. в жилих районах	5-7	8-11	5-7		8-11	5-7		8-11	5-7		8-11	5-7		8-11
Насадження на вул. жилих районів	2,0	3,4	2,0		3,3	1,8		2,9	1,8		2,9	1,8		2,7
Насадження на територ. обслугов. В жилих районах	1,7	2,7	1,7		2,7	1,7		2,7	1,7		2,7	1,7		2,7
В тому числі спорт. центр	0,9	1,4	0,9		1,4	0,9		1,14	0,8		1,14	0,9		1,14
Всього по жилому району	8,7-10,7	14,1-17,1	8,7-10,7		14,0-17,0	3,5-10,5		13,6-16,6	8,5-10,6		13,5-16,6	3,3-10,3		13,5-16,5
Всього по жилому району і мікрорайону	30,0-32,0	50,0-53,0	27,6-29,6		45,1-48,1	27,0-29,0		43,1-46,1	25,8-27,8		41,2-44,2	23,8-25,8		39,2-42,2

- районний парк, що примикає до кордону жилого району, та система озеленення мікрорайонів, бульварів, магістралей (рис. 1, в);

- у випадку відсутності саду жилого району система озеленення може складатись з озеленення мікрорайонів, об’єднанних мережею пішохідних бульварів (рис. 1, г).

В залежності від місцевих умов можуть бути застосовані і інші поєднання елементів озеленення жилого району.

Застосування того чи іншого прийому побудови системи озеленення повинно визначатися перш за все природньо-кліматичними умовами окремих регіонів Української РСР.

В центральних та західних областях Лісостепу і Закарпатті не слід створювати великі масиви зелені, здатних погіршувати мікроклімат.

В цьому випадку бажане влаштування газонів на відкритих полянах з невеликими групами дерев і чагарників.

В районах Центрального та Південного степу, східної частини Степу і Лісостепу слід застосовувати системи з максимальним укрупненням зелених масивів за рахунок приближення до саду мікрорайону чи до садів при жилих групах озеленених ділянок дитячих садків та яслей, шкіл, громадських закладів.

В районах Південного берегу Криму доцільно створювати крупні масиви зелені при групах жилих будинків і загальнорайонні сади, з урахуванням близькості моря і місцевого мікроклімату.

У зв’язку з сучасною тенденцією до значного укрупнення забудови та збільшення її висоти, до малої подільності об’ємів будинків і створенню великих відкритих просторів, озеленення жилих районів слід вирішувати більш крупними масштабами, тобто застосовувати крупні групи дерев, нерозділені ділянки газону і однотонні кольори квітників. При укрупненні забудови та інших елементів озеленення особливого значення набуває їх розташування. Враховуючи вплив зелених насаджень на мікроклімат жилого району, необхідно мати на увазі, що на Південному березі Криму зелені насадження районного значення слід розміщати по можливості на висотних відмітках схилів. Це забезпечить зтікання більш холодних об’ємів повітря всередину житлової забудови.

В умовах Полісся при розміщенні насаджень районного значення слід враховувати необхідність провітрювання жилого району для зменшення вологості повітря і скорішого просихання ґрунту.

При проектуванні зелених насаджень слід враховувати, що вони, як невід’ємний елемент планувальної структури житлового району, активно впливають на композицію забудови сельбищних територій. Причому озеленені простори сприятливо діють на санітарно-гігієнічний стан і мікроклімат навколишнього середовища. Дотримання співрозмірності забудованих територій і озеленених просторів, а також прийняття раціональних співвідношень елементів ландшафту різних категорій (відкритих, напіввідкритих та закритих озеленених ділянок), є основою для створення сприятливих санітарно-гігієнічних умов.

Оптимальне співвідношення густих насаджень, полян та галявин дозволяє знижувати температуру влітку і підвищувати її зимою, дає можливість регулювати вологість повітря за рахунок більш інтенсивного випаровування зеленими насадженнями при більшій сухості повітря і конденсації вологи на листях при високій вологості, сприяє покращенню провітрювання території, за рахунок місцевих вітрів (бризів), виникаючих в результаті різниці температури повітря в густих посадках і на галявинах.

При розміщенні зелених насаджень на території жилих районів необхідно враховувати, що в різних природніх зонах співвідношення елементів ландшафту може значно змінюватись.

Можна рекомендувати наступні типи посадок на жилих територіях, для садів жилих районів і мікрорайонів, у відсотках до території об’єкта, що озеленюється.

Більше уваги слід надавати організації системи озеленення мікрорайонів, так як ці території максимально наближені до населення і використовуються для повсякденного відпочинку.

Можуть бути рекомендовані наступні основні прийоми побудови системи озеленення мікрорайонів:

• основна маса зелених насаджень мікрорайону сконцентрована в саду мікрорайону (рис. 2, а);

• система зелених насаджень мікрорайону подана садом мікрорайону, садами при групах житлових будинків і системою пішохідних алей (рис. 2, б);

• система зелених насаджень мікрорайону подана у вигляді садів при групах жилих будинків, планувально ув’язаних з системою пішохідних бульварів та алей (рис. 2, в).

Структурна побудова системи озеленення мікрорайону необхідно вирішувати в залежності від наявності неподалік розташованих крупних зелених масивів парків та лісопарків. При цьому слід враховувати радіус пішохідної доступності.

При створенні системи озеленення передбачено використовувати також розташоване в лісопарку спортивне ядро.

У випадках, коли замість саду мікрорайону, створюються сади при групах жилих будинків, об’єднаних в єдиною планувальною системою пішохідних алей, площа кожного з яких повинна бути не менше 1 га.

При розміщенні сельбищних утворень всередині лісових масивів останні рекомендовано включати до простору жилих груп без корінних змін. Це, а також часткова їх реконструкція, надають індивідуальні риси планувальному утворенню. В залежності від прийомів забудови масиви лісу слід включати в простір жилих будинків у вигляді зелених островів, санітарно-захисних смуг, монолітних вклинень.

Висновок: Отже дана територія представляє собою частину зеленого каркасу міста, але має досить значні порушення цілісності лінійних зв’язків. Вона складається з садів мікрорайонного значення, районних парків, приватної території навчальних та інших закладів, а також лінійних зв’язків між ними.

Принципи формування міських насаджень

Реконструкція будь-якого об'єкта зеленого будівництва має ґрунтуватися на єдиних принципах формування і функціонування озеленених просторів. У цілому для системи озеленення і їх окремих об'єктів найбільше значення мають: оптимальне поєднання функцій; відповідність планувально-структурної організації території за ступенем використання; безперервність озеленених просторів; взаємний вплив міста і зелених насаджень; постійний розвиток озеленених просторів; збереження екологічної рівноваги.

Принцип оптимального поєднання функцій для реконструюється об'єкта полягає у відборі-основних, провідних функцій з усіх можливих для об'єкта даного типу та реалізації їх у відповідному планувальному рішенні. Відібрані функції, в свою чергу, диференціюються за значимістю, термінами і методами реалізації в натурі. Оптимальне співвідношення функцій кожного об'єкта визначається з урахуванням містобудівної ситуації та участі об'єкта в загальному розподілі функцій між іншими елементами системи озеленення міста.

Озелененням простір будь-якого розміру і типу є поліфункціональним, і чим більше число функцій воно виконує, тим більше ефективно його участь у системі озеленення в цілому і тим ефективніше вся система. Окремий елемент міської системи озеленення має виконувати такі основні функції: формування архітектурно-художнього вигляду міста; забезпечення рекреаційних потреб населення; захист від транспортного та інших шумів, вихлопних газів автотранспорту, пилу; регулювання температурно-вологісного, радіаційного та вітрового режимів у межах об'єкта і на прилеглих територіях, а також створення умов, що сприяють продовженню термінів життєдіяльності самого насадження.

При цьому має бути досягнуто максимальне число взаємно доповнюють функцій з виключенням або обмеженням несумісних між собою.

Зонування об'єкта за ступенем інтенсивності використання дозволяє визначити максимально можливу величину і місце розташування «екологічного» ядра, де умови існування рослин будуть найбільш сприятливими. Зонування дає можливість сконцентрувати рекреаційну та інші форми використання на окремих ділянках, визначити характер буферних зон і методи захисту насаджень від небажаних впливів Принцип безперервності має відношення як до зовнішніх зв'язків з іншими насадженнями (безперервність всієї системи, гармонійне поєднання елементів, взаємне доповнення, контраст), так і до зв'язків всередині об'єкта (неприпустимість створення занадто великих відкритих незамощених ділянок, включення розчленованої забудови і транспортних магістралей).

Взаємний вплив міського оточення і насаджень проявляється не тільки у визначенні функціонального призначення об'єкта, але і в організації його зв'язків з функціями житлової забудови, промислових зон, транспортних магістралей і вузлів. Завдяки цьому можуть бути визначені розміщення входів, напрямок основних доріг і алей, рівень необхідного захисту кордонів об'єкта. Навколишня забудова визначає орієнтацію зеленого насадження необхідністю включення найбільш цінних її елементів в огляд з боку насадження або, навпаки, повного або часткового виключення забудови з поля зору відвідувачів.

Озеленені. Простору знаходяться в постійному розвитку: змінюються містобудівна ситуація, функції, межі території. Крім цього зеленим насадженням, як живим співтовариствам, властиво біологічний розвиток у часі і просторі, супроводжуване сезонними і добовими циклами. Розвиток зелених насаджень вимагає врахування фактора часу, що відбивається в різних розмірах і різної декоративності різновікових рослин. Декоративність залежить від пори року, інтенсивності сонячного освітлення. Рекреаційне розвиток, тобто зростання навантажень на озеленений простір, повинно відображатися на структурі насадження (у певеводі його в куртинно-групове) та підвищенні рівня благоустрою.

Навколишня забудова надає мікрокліматичне вплив на насадження: підвищуються середні і денні температури повітря, можливе значне зниження нічних температур, постійне затінення окремих ділянок, особливо багатоповерховими будівлями, протяги. Принцип розвитку озелененого простору має враховуватися при визначенні щільності розміщення і характеру рослин у зв'язку з віковими змінами зовнішнього вигляду дерев і чагарників. Проектні пропозиції мають, по можливості, враховувати перспективи соціального розвитку району, розміщення об'єкта і системи озеленення міста.

Об'ємно-просторова організація реконструюються насаджень повинна відповідати функціональному призначенню об'єкта, відповідати сучасним уявленням ландшафтної архітектури і бути екологічно доцільною і в той же час володіти індивідуальними ознаками і якостями.

Будь-яке озелененням простір повинен розглядатися як складний біоценоз, що володіє багатогранними внутрішніми і зовнішніми зв'язками, що забезпечують екологічну рівновагу або, навпаки, його руйнують. Кількість зв'язків, ступінь і характер їх прояву в міських умовах змінюються і ускладнюються зі зростанням величини і складності озелененого простору.

Екологічна рівновага для міських зелених насаджень загального користування, в тому числі великих парків - це більш-менш тривалий стан стійкої життєстійкості рослин, що виявляється в наближенні оптимальних термінів життя окремих елементів штучного міського біоценозу до середніх термінами їх життя в природних умовах і збереження ними природних ритмів життя. .

Принцип створення та збереження екологічної рівноваги ґрунтується на ряді наступних положень: відповідно видового складу насаджень природно-кліматичними умовами, їх структури і складу лісорослинним умовам; відповідно функціонального призначення озелененого простору його розмірам, характеру та особливостям; відповідно рівня благоустрою озелененого простору інтенсивності його використання; збереженні та створенні ядер екологічної рівноваги шляхом поляризації функцій. У об'ємно-просторової організації озелененого простору мають бути закладені можливості розвитку його в часі, характері і функціональному використанні.

Відповідність асортименту рослин природно-кліматичних умов досягається формуванням реконструюються насаджень в основному за рахунок місцевих видів. Рослини, не характерні для даних кліматичних районів (інтродукований-ні), можуть вводитися тільки при дотриманні необхідних умов. Кількість інтродуцентів має бути обмежена (до 10-15% деревостану). Вони вводяться з метою художнього збагачення або підвищення газо-, пилестійких та інших властивостей насаджень. При цьому має бути відомо наступне:

екологічні вимоги інтродукованих рослин не знаходяться в суперечності з-конкретними умовами проростання чи вони більшою мірою, ніж місцеві породи, пристосовані до екстремальних умов даного району (більше засухо-, соле-, газо-, пило-і морозостійкі); існує можливість штучного створення близьких до оптимальним для інтродукованих рослин умов зростання (заміною ґрунту, зрошенням, застосуванням дренажу, захисним впливом навколишньої забудови або насаджень і т. п.);

інтродуковані рослини не дисонують по відношенню до місцевих породам, які не витісняють їх з насаджень. Наприклад, гречка японська є швидко розповсюджується «злісним» бур'яном. До агресивних інтродуцентами відносяться також біла акація, клен, айлант, каркас, бундук, аморфа, борщівник та ін

Доцільно використання посадкового матеріалу, отриманого від уже виростають в умовах даного кліматичного району рослин, які мають генетичної індивідуальної стійкістю.

Відповідність лісорослинним умов зростання досягається створенням змішаних багатоярусних вікових насаджень з повнотою, що забезпечує достатнє освітлення і кореневе живлення. Екологічна рівновага таких насаджень більш стійка. При цьому до змішаних слід відносити не тільки змішання хвойних і листяних порід, але і всі види змішанних листяних дерев і чагарників.

У міських умовах змішання практично всіх порід проводиться в групах, куртинах і навіть невеликих за площею масивах. Рослини розміщують з урахуванням освітленості в певному ярусі або на певному віддаленні від узлісся при дотриманні необхідної щільності посадок. Рекомендоване змішання порід з неоднорідними вимогами для міських умов необов'язково, так як на малій площі неможливо створити досить неоднорідні умови, що забезпечують різні вимоги рослин (наприклад, нераціонально змішувати вологолюбні рослини і рослини, які віддають перевагу сухі ґрунту).

Змішання порід створює більш сприятливі умови для їх зростання. В результаті різноманітного відпаду під змішаними насадженнями ґрунту більшою мірою збагачуються гумусом і рухливими формами мінеральних речовин. Рівневість розташування кореневих систем дозволяє використовувати більший обсяг ґрунтів, а різні ритми життєдіяльності та поглинання поживних речовин «розтягують» харчування в часі.

Крім того, відбувається взаємодія кореневих виділень, активізуючи нейтралізацію продуктів обміну, а також обмін поживними речовинами між кореневими системами, які не тільки поглинають елементи живлення, але і виділяють значну частину їх назад в ґрунт. Відомо, наприклад, що кореневі системи більш продуктивно «працюють» при змішанні дуба з липою, клена з дубом, модрини з ялиною, сосни з березою, їли з осикою. Під змішаними насадженнями в грунті збільшується набір мікроорганізмів, завдяки чому не виникає алелопатичного грунтовтома. Значною стійкістю володіють і деякі типи чистих однорідних насаджень, наприклад березові, дубові, в'язові, букові, тополеві.

Повнота насаджень визначає як їх освітленість, так і площа кореневого живлення, З екологічної точки зору більш стійкі насадження, в яких повнота наближається до величинам, характерним для дорослих стиглих природних насаджень. Тому на площі 1 га рекомендується висаджувати в середньому від 80 до 150 дерев, збільшуючи норму посадки з півночі на південь і розміщуючи їх не рівномірно по площі, а об'єднуючи в групи і куртини.

Групи і куртини, з екологічної точки зору, можуть бути найрізноманітнішими за породному складу, величині, конфігурації і розміщуватися на ділянках нерівномірно. Кількість груп, які розміщуються на площі 1 га, залежить від їх величини, але рекомендується мати їх не більше 4-5. Загальна повнота такого насадження повинна складати не більше 0,5-0,6 (у середній смузі), а в межах груп не більше - 0,9-1,0. У чистих групах рекомендується мати 3-40, в змішаних - 3-20 дерев. Площа, яку займає групою або куртиною, може становити від 4 до 500 м2 при розміщенні дерев першого ярусу на відстані один від одного 3-5 м і більше.

Рослини першого ярусу можна розміщувати і гніздовим способом, висаджуючи 5Щ-7 саджанців однієї породи на площі 1-4 м2. Групи, куртини і гнізда повинні чергуватися (в будь-якому ритмі і порядку). Відстань при посадці дерев другого ярусу може бути зменшена до 1,5-3,0 м, чагарників - до 1,25-1,5 м.

Дерева другого ярусу і підлісок сприяють кращому збереженню вологи в грунті і кронах, а також формуванню типового вигляду основного деревостану першого ярусу. Деякі породи можуть грати одночасно роль захисників, опікунів інших: охороняти грунт від витоптування, захищати від вітрів, від зламу крон та інших механічних впливів, від дії прямих сонячних променів. Важлива також роль узлісся, яка в екологічному відношенні є буфером між відкритим простором і деревно-чагарникових насадженням. Щільна галявина з стійкого чагарнику оберігає насадження від проникнення більш сухого і гарячого повітря з відкритих, особливо незамощених просторів, перешкоджає проникненню під запону насаджень шкідників і бур'янів.

Можливість збереження відносно сталого екологічного рівноваги в насадженнях будь-якого типу залежить від площі об'єкта, що озеленюється, яка повинна відповідати типу і функціональному призначенню його. Тому для озеленення вулиць і площ спосіб посадки дерев у лунки, з точки зору забезпечення належних умов зростання, є нераціональним.

Реконструкція насаджень на вулицях повинна проводитися при розміщенні їх в смузі газону шириною не менше 2,5-3,0 м для однорядної і 5-7 м для дворядної посадки. Дерева слід розміщувати на відстані не менше 2 м від проїжджої частини. При інтенсивному русі транспорту та пішоходів (у магазинів, громадських будівель, зупинок транспорту) розташовувати їх уздовж зовнішньої межі тротуарів не рекомендується. У цьому випадку озеленені ділянки слід наближати до стіни будівель, створювати невеликі щільні групи, висаджувати (з відповідними прийомами захисту) солітери. Як показали результати обстежень [22], розміщення на чотириметрової смузі двох рядів дерев першого класу росту призводить до пригнічення і випадання частини рослин, зниження їх декоративності. Там, де внаслідок загибелі рослин зберігся тільки один ряд посадок, що залишилися рослини краще виглядають, більш розвинено та озеленено.

Функціонально необґрунтовано і економічно невигідно створювати будь насадження на вузьких тротуарах, де стовбури дерев не можуть бути розміщені на відстані більше 2,0-2,5 м від кромки проїзної частини, на вулицях з магістральним і тролейбусним рухом. Те ж відноситься і до розміщення вздовж проїжджої частини або розділювальної смуги магістральних вулиць. Рослини в таких посадках погано зберігаються, чагарники «випадають» від механічного пошкодження крони великими частками бруду, розбризкується рухомим транспортом з великою ударною силою. При розміщенні липи мелколистной в лунках і смузі газону на відстані 1,0-0,8 м від краю тротуару отпад протягом 5-6 років спостережень склав 37,4-43,5%. Витрати, зроблені на ремонт, досягли 45-55% вартості створення насаджень.

Видиме ослаблення стану насаджень на бульварах і скверах (за ступенем збереженості крон і нирок після перезимівлі, а також газонного покриття) простежувалося на відстані 5-7 м від проїжджої частини (залежно від інтенсивності руху та наявності огорож), 2-3 м з боку пішохідних доріг з твердим покриттям і 6-8 м по обидві сторони ґрунтових. Так як ущільнення ґрунту і початкові форми гноблення рослин (порушення фізіологічних і біохімічних процесів) поширюються на значно більшу глибину, то ширина буферної зони насаджень бульварного типу повинна становити 7-20 м від проїжджої частини і 4-10 від пішохідних доріжок.

Крім буферної зони в насадженнях необхідно створювати і зберігати ядра екологічної рівноваги, тобто умови, здатні забезпечувати стійку життєздатність рослин. У насадженнях типу бульвару ширина лінійного екологічного ядра повинна становити 1-2 ширини сумарною буферної зони або 20-50 м.

Таким чином, загальну ширину бульвару при одній пішохідній доріжці рекомендується приймати 30-40, при двох доріжках - 60-70 м. Мінімальні розміри міських скверів у зв'язку з цим повинні бути не менше 2-4 га. У разі членування їх території дорожньо-тропіночной мережею бажано зберігати недоторканими ділянки розміром як мінумум 0,3-0,4 га, що дозволить забезпечити нормальний розвиток деревостану.

Для більш складних біоценозів парків необхідно зберігати нерозчленованими ділянки площею:

1-2, а для менш відвідуваних частин парків - до

2-4 га. Оптимальні розміри парків, що забезпечують стійку життєстійкість насаджень, складають 150-200, лісопарків - 500-800 га при буферній зоні не менше 250 м і збереженні декількох малорасчлененностью ділянок площею не менше 5 га кожен.

Одним з основних вимог, що пред'являються до насадженням загального користування, є цілісність і доцільність композиції парків, садів, скверів і бульварів. Приступаючи до їх реконструкції, слід визначити загальний композиційний задум, службовець основою для постановки конкретних композиційних завдань, і вибрати прийоми формування просторів. Він може бути орієнтований на імітацію фрагмента природної природи, згустку активного міського життя або на проміжні варіанти і повинен відображати:

містобудівну ситуацію, визначальну функціональну характеристику парку (скверу, саду, бульвару) як елемента конкретного міста, природно-кліматичної зони;

рекреаційні можливості реконструюється об'єкта, його величину, ландшафтні характеристики, особливості функціональних, просторових і планіровочпих зв'язків з навколишнім простором, санітарно-гігієнічні та мікрокліматичні умови території і т. д.

Постановка композиційних завдань передбачає визначення конкретних архітектурно-просторових якостей парку (саду, скверу, бульвару), виявлених в результаті зіставлення його рекреаційних можливостей, містобудівної ситуації, економічних умов створення та експлуатації, характеру візуальної, планувальної та функціональної зв'язків з містом.

При виборі конкретних прийомів архитектурнопространственной організації території парку (саду, скверу, бульвару) необхідно враховувати особливості матеріалу, що формує паркові простору, а також розвиток і сприйняття його композиції у часі, просторі і при русі. Ці специфічні для озеленених просторів умови повинні бути виражені: певним чергуванням пейзажних картин, що розкриваються відвідувачу під час руху, і їх взаємної зв'язком і підпорядкованістю основним задумом; завершеністю пейзажів на кожному етапі розвитку рослин з урахуванням особливостей росту різних порід; вибором прийомів формування парку (саду, скверу, бульвару), відповідних постійних змін, які відбуваються з насадженнями протягом року (особливостям цвітіння і в'янення, графічності і більшій глибині пейзажів зимового періоду).

До основних аспектів постановки композиційного завдання слід віднести: ступінь і характер просторової неоднорідності; особливості компоновки елементів паркового ландшафту і їх ієрархічність; співвідношення відкритих і закритих просторів; способи композиційної зв'язку окремих паркових просторів; можливості прочитання паркової композиції; провідний спосіб формування паркових просторів; особливості взаємозв'язку парку або іншого ландшафтного об'єкта з оточенням; основні матеріали побудови композиції.

Просторова неоднорідність, характерна для багатьох парків, обумовлена ​​ландшафтними характеристиками території (наявністю схилів різної експозиції і крутизни, рівнинних ділянок, вершин ділянок деревних і чагарникових насаджень, газонів, галявин, водойм і т. д.), а також її різним функціональним використанням, визначальним підхід до формування відповідних просторів, розміщення споруд, майданчиків, трасуванні алей. Так, стислість, насиченість простору, зібраність в потужний функціональний вузол притаманні зонам масового відпочинку, розрідженість, протяжність простору-зонам тихого відпочинку прогулянкового характеру і т. д.

Неоднорідність ландшафту можна посилити планувальними та об'ємно-просторовими засобами з метою здійснення основного композиційного задуму. Щоб уникнути одноманітності композиції при однорідності ландшафту (рівнинній поверхні землі, монотонності озеленення і т. д.) слід знайти прийоми більш контрастного просторового рішення парку (саду, скверу, бульвару) на основі його функціонального зонування і використання відповідних йому прийомів озеленення.

Особливості компонування елементів паркового ландшафту і їх ієрархічність залежать від ступеня різноманітності і значущості ландшафтних умов, частоти їх зміни, особливостей функціонального використання території парку, а також містобудівної ситуацій і способів зв'язку з навколишнім середовищем. Все це слід враховувати при членуванні паркових просторів на фонові і акцентні, виявленні елементів, що виражають основний архітектурний задум.

До провідних елементам паркової композиції можна віднести особливості рельєфу, водойми і водні пристрої, відкриті простори полян, споруди, пам'ятники і монументи і їх поєднання.