48. Гетьманщина в історії українського державотворення.:

Народження із Запорізької Січі Гетьманської дер­жави було логічним продовженням формування нації І державності. Виняткову роль у цьому відіграв геть­ман Богдан Хмельницький. При ньому держава на­була всіх ознак республіканського демократичного устрою. У цей час в Україні сформувалась нова верства насе­лення — шляхта. В межах Гетьманщини саме шлях­та і забезпечувала тяглість в існуванні українськогополітичного етносу з XIV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка досягла зрештою російського дворянського звання. Ця концепція грунтовно досліджена в монографії Н. Яко венко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)».— К., 1994. Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було досить, щоб вона не щезла зі шпальт історії, з пам'яті народної. Цього було досить для виникнен­няментальності народу, який має свою державу. За. цей час виникла своя національна політична еліта. Згуртованість народу навколо своїх керівників гідна поваги й сьогодні.

Національне самоусвідомлення ук­раїнського народу в XVII ст. загострило цікавість су­спільства до основ європейської цивілізації — до античності,християнства та просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції вдосконалю­вати українськудержавність.

Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. Прийнята вона була в 1710 р. в Бендерах. У ній найголовнішою була про­блема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада геть­мана обмежувалась постійною участю в управлінні ге­неральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Багато уваги приділялось обмеженню со­ціальної есплуатації, У Конституції стверджувалось, «щоб людям військовим і посполитим зайві не чини­лись утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, лег­шого й кориснішого собі мешкання».

Основним пунктом Конституції було проголошен­ня України незалежною від Польщі і Москви. Най­менш демократичною була стаття 1-а Конституції, в якій говорилося, що «новообраний гетьман... повинен... дбати та міцно поставити, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, ...іншовірцям співжиття на Україні... не давати доз­волу». Як писав про Бендерську конституцію О. Оглоблин, вона була «віковічним пам'ятником україн­ської державно-політичної думки».

Однак шлях еволюції і вдосконалення національ­ної держави був перерваний, що трагічно позначилось яе тільки на долі українського народу, а й негативно вплинуло на політичну стабільність європейського кон­тиненту.

49. Наступ російського царизму на українську державність.: За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730- 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду.

В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського - молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.

Але у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії - державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління.

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764-1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво - більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину - в селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім - Малоросійське генерал-губернаторство).

В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені