25.Роль Кирило-Мефодіївське братство в українському національному відроженні в 19ст.:
На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомісті
Український історик Орест Субтельнийзауважив, що Кирило-Мефодіївське товариство не лише явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку, а й привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти картуукраїнофільствапроти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби українськоїінтелігенціїз російським царатом
26.Вплив ідей т.Шевченко,м.Драгоманова, м.Міхновського на розвиток українського національного руху:
Тарас Шевченко
Діяльність "Основи"
У 1861 р. у Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з'їхалися сюди після заслання, заснували журнал "Основа". Журнал установив зв'язки з Громадами, знайомив читачів із життям українського народу.
Він діяв до 1862 р. і став першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.
Польське повстання 1863-1864 рр. і його відгуки в Україні
М.Драгоманов (1841 - 1895 рр.) - мав значний вплив на український національний рух, організатором і ідеологом якого він виступав. М .Драгоманов розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Основу справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі - в існуванні децентралізованих, політично вільних і самостійних громад, об'єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На Його думку, справжня демократія можлива лише за умови ліквідації приватної власності на землю, фабрики і заводи, за відсутності соціального і національного гноблення. Обстоюючи право українського народу на національне самовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, учений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної Російської держави.
Виникнення політичних організацій та партій
Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало "Братство тарасівців", яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М. Махновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. "Тарасівні" ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність "Братства" підготувала сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв.
Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники - Д.Антонович, М.Русов, Д.Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку за програмний документ партії використовувалася брошура М.Міхновського "Самостійна Україна", в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмовилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що призвело до її розколу на поч. XX ст.
Нині ідеї М. Драгомановащодо української національної справи — пронародно-національну єдність, демократичні перетворення, адміністративну автономію та децентралізацію — розглядаються й обговорюються як найбільш конструктивні ідеї державного будівництва в процесі суверенізації. Як безсумнівне надбання української політико-ідеологічної думки, вони повинні ввійти в її сьогоденний контекст, «запрацювати» в сучасному політичному, ідеологічному і культурному полі. Для цьогоїх треба лише осмислити адекватно з тим змістом й ідеологічною спрямованістю, в якому викладав їх вчений.
Значним доробком української політичної думки XX ст. є самостійницька теорія М. Міхновського(1873 - 1924), суть якої він виклав у своєрідному катехізисі самостійників «Десять заповідей УНП».
Ставлення до цього маніфесту завжди було далеко не однозначне. Одні захоплювались ним як найбільш чітким документом і практичною програмою національного визволення, інші — таврували як вияв крайнього націоналізму, ворожого народам, на яких розповсюджується його чинність. Більшість же просто не мали змоги з ним ознайомитись. Російська радянська влада замовчувала, приховувала, шельмувала цей документ, перекручувала його окремі положення, спотворювала їх суть і спрямованість. Практично невідомим він був і для широкого українського загалу. Таким чином, це — документ великої політико-ідеологічної ваги, хоч і дуже суперечливий. З урахуванням соціально-історичних, культурних і духовних змін від часу його написання, ряд положень мають сенс і в наші дні.
У своєму прагненні дійти до народних мас, української інтелігенції М. Міхновський, як і інші самостійники, змушений був долати не лише опір царської бюрократії, а й стикатися з відвертою неприязню українських соціалістів і лібералів. Він був «незручним», незрозумілим навіть для С. Петлюри, В. Винниченка, М. Грушевського. Логічно поставити запитання: а що було незрозумілим у поглядах М. Міхновського? Хоч більша частина «заповітів» не викликає сумніву й сьогодні, деякі з них не можуть бути прийняті, оскільки не відповідають ідеалам сучасної цивілізації. Можна зрозуміти психологічно позицію М. Міхновського, який бажав звільнення України від колоніалізму і категорично заперечував колабораціоналізм. Але незрозумілим було інше: чому зненависть до політичних та економічних панівних еліт держав-гнобителів українського народу треба переносити на усі народи цих країн?
Сила будь-якої теорії, ідеології, якщо вони орієнтовані на гуманізм, в людяності, в пошуку компромісу, коли мова йде про розв'язання кризи. Безумовно, не можна нехтувати докорінними інтересами країн, народу, але не можна насаджувати норми ксенофобії, шовінізму в будь-якій формі.
Фактично В. Липинським, Д. Донцовим і М. Маіхновським завершуються концептуальні побудови універсальних політико-ідеологічних моделей українського державотворення. Радянський період історії України до мислителів подібного спрямування був немилосердним. Він у зародку знищував усе, що могло б розгорнутися в теорію. І хоч оригінальні політико-ідеологічні ідеї висловлювали В. Чорновіл, В. Стус, Л. Лук'яненко, Є. Сверстюк, В. Лісовий і багато інших духовних провідників українства, їхні ідеї залишались лише ідеями — концептуально не оформленими; важливими, своєчасними, але — не завершеними. Грандіозний обсяг інформації, поточна політична боротьба, вузька спеціалізація та інші фактори кінця XX — початку XXI століття свідчать, що час учених і політиків-універсалів закінчується. Колективний розум починає домінувати на Землі.