методички и пособия(история украины) / Грицак Я. Формування.

1946-1949 рр. у Західній Україні націоналістичний рух перейшов до підпілля, обмежуючись терористичними актами проти радянської адміністрації, нападами на відділи НКВС, організацією бойкоту проти виборів, веденням акцій проти колективізації. Масштаби збройної боротьби зменшилися. Як і всі антикомуністичні підпілля Центральної і Східної Європи, український рух головні надії покладав на початок третьої світової війни, яка, здавалося, от-от мала вибухнути між колишніми союзниками – СРСР, з одного боку, та США й Англією, з другого.

Масштабні військові дії УПА після літа 1946 р. продовжувала вести лише на  Закерзоння – українських етнічних землях, що відійшли після війни до Польщі (Холмщині, Посянні, Лемківщині). Своїм основним завданням вона вважала захист місцевого українського населення від примусової депортації до СРСР, яка привела б до "деукраїнізації" Закерзоння . Головним супротивником УПА на цьому терені були польські урядові та антикомуністичні націоналістичні (ендецькі) формування. Натомість їй удалося укласти декілька угод з АК, а на Любельщині навіть дійшло до декількох спільних військових акцій проти радянських і польских спецслужб та осередків репатріації українського населення. Хоча усі ці угоди мали місцеве значення, їх головне значення полягало до зменшення числа жертв польсько-української боротьби серед місцевого населення[1].

Весною 1947 р. на Лемківщині під час організованої УПА засідки було вбито заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчєвського. Польське керівництво скористалося цим вбивством для проведення запланованої раніше акції "Вісла" – примусового переселення українців у глиб Польщі. Під час проведення цієї акції у березні-липні 1947 р. комуністичний уряд Польщі, подібно як польський "буржуазний" уряд у 1930 р. під час проведення "пацифікації", застосував у відношенні до українців принцип колективної відповідальності. На захід Польщі, на території щойно відібраній від Німеччини було депортовано бл. 150 тис. українців, яким перед тим вдалося уникнути виселення до Радянського Союзу[2].

Деталі проведення операції "Вісла" безсумнівно показують, що її організатори ставили перед собою не так завдання побороти УПА, як "остаточно розв'язати українську проблему у Польщі". Маючи щонайменше десятикратну військову перевагу над УПА, польська комуністична влада могла зліквідувати український повстанський рух, не вдаючись до примусового переселення українців.

Польському комуністичному урядові йшлося про те, щоб розпорошити українське населення по всій країні й поступово асимілювати його. Кількість переселених українців в кожному населеному пункті не мала становити більше 10% загального числа жителів. Повернення на рідні місця каралося ув'язненням до концтабору в Явожно, створеного на місці колишньої філії фашистського табору в Освєнцімі. Сюди ж в час проведення операції були відправлені національно свідомі інтеліґенти, сім'ї, які підозрівалися у підтримці українського підпільного руху – всього бл. 4 тис чол.

Після виселення українців з Закерзоння  та його полонізації УПА була приречена на поразку. У травні 1947 р. Польща уклала угоду з Чехословаччиною та СРСР для координації своїх дій проти УПА. У результаті відділи наступу польських військ УПА-Захід змушені були відступати на територію УРСР або ж пробиватися рейдом через територію Чехо-Словаччини до Західної Німеччини.

На Західній Україні активні операції продовжувались до кінця 1940-х рр, але територія їхнього засягу неухильно зменшувалася. 5 березня 1950 р. у сутичці з частинами НКВС загинув головнокомандуючий УПА Роман Шухевич. Збройне підпілля продовжувала організовану боротьбу до травня 1954 р., а окремі невеликі частини діяли ще довше, аж до початку 1960-х рр. Остаточного удару націоналістичному рухові було завдано після вбивства агентом КДБ у Мюнхені Льва Ребета (1957) і Степана Бандери (1959). "Якщо взяти до уваги час тривання, географічний засяг та напругу дії, – писав американський дослідник Дж.Армстронг, – дуже ймовірно, що УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування"[3].

Значення повстанського руху важко переоцінити. У будь-якій тоталітарній державі завжди знаходиться жменька сміливих і жертовних людей, які готові перемогти страх і чинити опір насильству ради захисту дорогих їм ідеалів та людської гідності. Коли ж, як у випадку з УПА, кількість таких людей вимірювалася десятками тисяч, їхній спротив мав далекосяжні політичні наслідки. Не останнє значення мав той факт, що частина повстанців – мешканці Східної України – на відміну від західних українців, були продуктами радянського режиму. Тому повстанський рух сіяв зерна спротиву тоталітарній системі в усій Україні. Зі збройної боротьби народжувався громадянин, який, на відміну від пересічного жителя Радянського Союзу, був свідомий своїх людських прав, і, що найважливіше, був готовим ці права відстоювати і захищати.

Правдивість останньої тези засвідчила ще одна сторінка з історії повстанського руху, дія якої відбулася далеко за межами України: прибуття у сибірські табори полонених-упівців привело до пробудження почуття людської гідності в інших ув'язнених. Олександр Солженіцин в "Архіпелазі ГУЛАГ" згадував, що перша хвиля опору у сталінських концтаборах почалася з прибуттям у ці табори західноукраїнських повстанців.

 "Для всього цього руху ,— писав він ,— вони всюди зробили дуже багато, та й вони зрушили віз. Дубівський етап [етап, з яким приїхали упівці – Г.Я.] привіз до нас бацилу бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, вони ... роздивилися, жахнулися цією сплячкою рабства – і потягнулися до ножа"[4].

 Полонені українські повстанці разом з литовськими, латвійськими й естонськими партизанами зупинили терор карних злочинців проти політв'язнів. У 1946-55 рр. у таборах Сибіру та Середньої Азії прокотилася хвиля масових бунтів, якими, разом з ув'язненими радянськими офіцерами, керували офіцери і воїни УПА.

 

1953-1972: ВІДРОДЖЕННЯ КОНТРОЛЬОВАНОГО АВТОНОМІЗМУ

Смерть Сталіна (5 березня 1953 р.) поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. Національне питання, у формі питання про взаємовідносини між Москвою і республіками, зайняло одне із центральних місць у цій боротьбі. На червневому (1953 р.) пленумі ЦК КПУ з поста першого секретаря зняли росіянина Леоніда Мельнікова. На його місце був обраний українець Олексій Кириченко. Офіційною причиною звільнення Мельнікова послужило звинувачення у русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів на Західній Україні.

Перемога Хрущова у боротьбі за владу у Москві привела до підвищення питомої ваги українських лідерів як у керівництві Української РСР, так і всього СРСР. Своєму вивищенню Хрущов у великій мірі завдячував підтримці українських партійних керівників, з якими його пов'язували старі зв'язки ще з часів його секретарювання в ЦК КПб)У у 1938-1949 рр. Віддякою за цю підтримку стало їхнє сходження вверх по щаблях партійно-державної драбини. Як Кириченко, так і його наступник на посаді першого секретаря ЦК КПУ у 1957-1963 рр. Підгорний були переведені на відповідальні посади у ЦК КПРС. У склад всесоюзного уряду ввійшло близько десяти колишніх міністрів Української РСР. Серед 11 нових маршалів Радянського Союзу у 1955 р. половина були військові українського походження.

Якщо напередодні війни росіяни становили 65% зайнятих у центральних державних і партійних установах Української РСР, то у середині 1950-х ситуація змінилася навідворот: частка українців була рівна 68% Всі ці зміни вказували на існування певної тенденції у структурі влади в Українській РСР – тенденції до формування нової української політичної еліти. Нові лідери відрізнялися від попередників у першу чергу своїм походженням. Більшість народилася у сільській місцевості, у Центральній або Північно-Східній Україні, а зробила кар'єру на посадах, пов'язаних зі сільським господарством. Їхній партійний досвід роботи у більшій мірі пов'язувався з "українським фактором", аніж досвід їхніх попередників, висуванців із зрусифікованого Донбасу. "Українізація" найвищих ешелонів влади відображала ті зміни, які сталися у житті Української РСР після другої світової війни, у першу чергу – консолідацію української нації. З іншого боку, вона була результатом нової постави Москви щодо республіканських керівних кадрів. Хрущов відстоював лінію, згідно якої національним кадрам належало надати більші прероґативи у керівництві республіканськими справами.

Цей підхід рельєфно виявився під час святкування 300-річчя "воз'єднання України з Росією". Урочистості тривали всю першу половину 1954 р., і становили одне з найбільших пропагандивних видовищ в історії Української РСР. Їхньою кульмінацією став указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. про передачу Кримської області, яка до цього входила до складу Російської РФСР, до складу Української РСР. Сам факт передачі цілої області не означав територіальної втрати для Москви, яка продовжувала утримувати владу над Україною. Своїм щедрим жестом центральне керівництво перекладало на плечі українського народу частку моральної відповідальності за насильне виселення кримських татар з їхньої батьківщини у 1944 р. Однак, центральним моментом у передачі Кримської області було визнання за Україною ролі надійного партнера Росії у зміцненні політичного ладу Радянського Союзу та соціалістичної системи. При умові, звичайно, що Україна неухильно слідуватиме у фарватері московської політики та пам'ятатиме, що своєму особливому статусу вона завдячує "братерській дружбі й безкорисній допомозі" Росії.

Нове українське керівництво сприйняло відведену йому роль; але його особливий статус не міг не провокувати зростання амбіцій. Під впливом цих факторів у 1957 р. ЦК КПУ прийняло рішення з вимогою передати Українському Держплану функції планування та контролю над всією республіканською економікою. Це рішення було найсильнішим виявом прагнення економічного автономізму ЦК КПУ за сорок років існування радянської влади в Україні.

Посилення позицій республіканської еліти були пов'язані з реформою управління промисловістю. Територія республіки у травні 1957 р. була поділена на 11 економічних адміністративних районів, управління якими на основі територіального принципу здійснювали т.зв. раднаргоспи. Таким чином було нанесено істотний удар всесоюзній, міністерській бюрократії. Майже вся промисловість України перейшла у підпорядкування республіканського уряду.

Намітилися серйозні зміни у суспільному житті. Смерть Сталіна та хрущовська критика культу злібералізували політичний й інтелектальний клімат. На Україні виникли або відновили свою діяльність Спілка журналістів, Спілка кінематографістів України. Почали виходити численні нові видання українською мовою. Поряд з реабілітацією діячів культури та літератури, почався інтенсивний розвиток історичних, мовознавчих та літературознавчих досліджень. Найважливішою подією у громадському житті стала поява цілого нового покоління молодих інтеліґентів-"шестидесятників": Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Ігора та Ірини Калинців, Віталія Коротича, Василя Симоненка, Григора Тютюнника, Василя Шевчука, Івана Дзюби, Вячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка. Ці особи становили нову, непартійну еліту, яка у 1960-1980-х р. стала основним середовищем витворення опозиційних ідей.

Рух "шестидесятників" склав опозицію системі, але опозицію в рамках системи відповідно до тих правил гри, які накидувалися "зверху". Натомість кінець 1950-х – початок 1960-х років стали свідком появи справді дисидентського руху. У 1958 р. на Західній Україні виникла підпільна партія – Українська робітничо-селянська спілка. Більшість членів цієї організації становили юристи, що позначилося на характері їхніх політичних вимог. Вони вимагали виходу України зі складу Союзу, але пропонували зробити це цілком законним шляхом, як реалізацію конституційного права націй на самовизначення аж до відокремлення від СРСР. Організація була розкрита у січні 1961 р., а її діячів Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша суворо покарали, в т.ч. Л.Лук'яненка – до розстрілу за зраду Батьківщини (пізніше змінено на 15-річне ув'язнення, яке він відбув повністю). Окрім групи "українських юристів", у тому ж 1961 році, було розкрито ще дві підпільні організації: "Український національний комітет" та т.зв. "ходорівську групу".

У серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Удар був спрямований проти нового покоління, української інтеліґенції – у Києві, Львові та інших містах арештовали Івана Світличного, братів Богдана та Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не було представлено звинувачень, натомість поширювалися чутки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Справа була явно надумана і носила характер відвертої розправи. У захист арештованих виступили представники української інтеліґенції – депутат Верховної Ради СРСР М.Стельмах, депутат Верховної Ради УРСР А. Малишко та Г. Майборода, авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С.Параджанов та ін. Восени 1965 р. Іван Дзюба і Василь Стус під час прем'єри у київському кінотеатрі фільму "Тіні забутих предків" закликали глядачів виступити з протестом проти арештів.

Під впливом цих подій у вересні-грудні 1965 р. Дзюба написав працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Це була перша праця українського опозиційного руху в післявоєнні роки, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. Вона ходила у "самвидаві" і тішилася великою популярністю серед української інтеліґенції. Її максимальна вимога виглядала скромно – повернення партійного керівництва до принципів ленінської національної політики (книга Дзюби буквально була начинена цитатами з Леніна, Маркса й Енгельса). Однак, покликаючись на першоджерела радянської ідеології, він постачав опозицію арґументами, що мали слугувати підставою для леґальної критики русифікаторського курсу. Написана з великим талантом й ерудицією, книга Дзюби на довгі роки стала головною політичною програмою українського руху й сильно спричинилася до формування його ідеологічного обличчя.

У 1960-х рр. оформився організований рух кримських татар, які були насильно вивезені у 1944 р. зі своєї батьківщини на спецпоселння до Казахстану і Середньої Азії. Цей рух набрав як леґальних (посилання петиційдо радянських органів з вимогою дозволити повернутися до Криму), так і нелеґальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі Мусою Джамільовим) форм. У вересні 1967 з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною, яке у 1944 р. послужило приводом для їхнього виселення. В 1967 р 100 тис. кримських татар спробували повернутися до Криму, але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решту внаслідок перешкод з боку державних і партійних органів змушені були повернутися на місця попереднього проживання.

Зародження дисидентського руху було відображенням політичної кризи у радянському суспільстві. Після викривальної промови на ХХ з'їзді КПРС та гострої критики всього, щобуло пов'язано з культом Сталіна, воно потребувало нового виправдання своєї влади. Сталінські репресії, твердив Хрущов, не випливали з характеру справжнього соціалізму; навпаки – вони були його "викривленням", відходом від "ленінського курсу". Звільненний від цих викривлень, соціалістичний лад мав довестисвою історичну перевагу над капіталізмом. Ця ідея була покладена в основу нової програми партії, прийнятої на XXII з'їзді КПРС (17-31 жовтня 1961 р.). За двадцять років, запевняв Хрущов, Радянський Союз дожене і пережене США по всіх показниках суспільного виробництва.

Хрущов був дуже нетерпеливим у здійсненні свого проекту. Він вимагав негайних господарських чудес і з безпосередністю неосвіченного, але впевненного у собі партійного керівника видавав наліво і направо поради та прикази, де, що і як вирощувати (славетна кукрузяна кампанія), з якою швидкістю водити трактори під час орання землі, як писати вірші, малювати картини і т.п. Його найбільшою помилкою було, однак, фатальне нерозуміння того, що насправді сталося на Заході у післявоєнні десятиліття. Він старанно вираховував, скільки тон заліза має виробити Радянський Союз на душу населення, щоб перегнати США. Іронія полягала в тому, що США, як й інші промислово розвинутікраїни, у тойчас розвивали нові технології, які не потребували такої кількості металу. На Заході повним темпом йшла науково-технічна революція, шо базувалася на використанні нових матеріаліа – напівпровідників, пластмаси. Хрущов хотів догнати і перегнати західний капіталізм, але не розумів, що він біжить у цілком протилежну сторону. Хрущов став перед потребою нової модернізації країни, у відповідь на виклик, який кидала неефективній радянській системі господарства повоєнна науково-технічна революція. Однак його програма модернізації більш відповідала початку, а не другій половині XX ст.

Не в усьому його зусилля були марними. Саме за часи Хрущова був запущений у космос перший супутник (1957) та виведено на орбіту першого космонавта (1961). Це було серйозним викликом Заходу. Почалася велика програма освоєння цілинних земель (залишається досі, однак неясним, чого більше принесло розорення цілини – користі чи шкоди). Але сільське господарство було ділянкою, в якій хрущовські реформи зазнали найбільшого провалу. У 1963-1964 рр. у містах не вистачало продуктів харчування.

Невдача з реформами у сільському господарстві привело до конфлікту між Хрущовим й українським керівництвом. Якщо б Хрущову вдалося добитися успіху з освоєнням цілинних земель, це б докорінно змінило традиційну роль України як великої житниці Російської імперії. Сільське господарство республіки мало зосередитися на виробництві м'яса, молока, цукру та ін. продукції. Однак Україна не виконувала покладених на неї сільськогосподарських планів. На січневому (1961 р.) пленумі ЦК КПРС Хрущов гостро критикував Підгорного за невміння керувати сільським господарством. Постійна критика привеладосильного охолодження його стосунків з українськимипартійними лідерами, яке й так вимагало зменшення втручання Москви у справи республіки. Києвське керівництво почувало себе загроженим, особливо пілся того, як Кириченко, якого воно вважало наступником Хрущова, був переведений на другорядну посаду.

Господарська криза та пов'язане з нею наростання масового невдоволення послужили фоном, на якому невдоволеній лібералізацією партійній еліті вдалося усунути Хрущова від влади. У жовтні 1964 р. відбувся тихий переворот, в результаті якого Хрущова відправили на пенсію. Українські партійні лідери відіграли не останню роль у московському перевороті. Після усунення Хрущова пост першого секретаря зайняв виходець з України, член "дніпропетровського клану" Леонід Брежнев.

Як не дивно, перші роки правління Брежнєва у Москві супроводжувалися посиленням автономного курсу українського керівництва. Це посилення було пов'язано з фігурою нового першого (з липня 1963 р.) секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Було б наївним спрощенням вважати, що у своїй автономній політиці вінта його найближче оточення керувалися патріотичними мотивами. Хоча він й хвалився своїм козацьким походженням, однак, як це видно з його спогадів і щоденникових записів, Шелест не дуже-то розумів різницю між українським і російським козацтвом. Його українська мова за довгі роки партійної кар'єри "вивітрилася", й ставши першим секретарем ЦК КПУ, він змушений був її "студіювати". Шелест ніколи не погоджувався з тим, що Україна є радянська колонія (цю тезу йому доводилося вислуховувати від українських інтеліґентів). Але найкраще спосіб його думання відображає порада, яку йому дав Підгорний і з якою він повністю солідаризувався:

 "Петро, держись лінії такої, якої ти держався. Україна і Росія, якщо вони розділяться, то не буде і Союза. Не буде Союза! На кого ж, якщо не друг на друга, нам рівнятися?"[5]

 Його політика відображала ті зміни, що сталися у статусі республіки та, відповідно, республіканської партійно-державної еліти у післявоєнні десятиліття. У першу чергу, проукраїнський курс місцевої еліти диктувався бажанням збільшити свою реальну владу й пов'язані з нею привілеї, обмежуючи втручання московського центру у внутрішні республіканські справи. Питань розвитку національної мови і культури стали символом у конфлікті між центральною і республіканськими політичними елітами.

Важливість мовного питання сильно зросла після заміни центральних міністерств системою раднаргоспів. У результаті цієї реформи тисячі чиновників із Росії переїхали до республік, щоб зайняти керівні місця у зреформованих органах господарського управління. Такий поворот справи не міг подобатися місцевій номенклатурі, яка справедливо розглядала це як загрозу своїм новонабутим правом. Як засіб спротиву вона обрала мовне питання, наполягаючи, щоб місцеві чиновники знали українську мову.

Усунення Хрущова створило добру можливість для перегляду його освітньої реформи. У 1965 р. міністр освіти Української РСР Ю. Даденков підготовлював республіканську реформу, яка передбачала надання переваги при вступі до вузів тим студентам, які добре знають українську мову; усі суспільні науки повинні були вивчатися українською мовою; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкуватися в першу чергу українською мовою і т.п. Реформу Даденкова зупинила "директива з Москви". Але уже у 1971 р. він вимагав переведення усіх навчальних закладів на території України під безпосереднє управління українського міністерства освіти. Подібні заяви робив й сам Шелест. У 1968 р. у виступі перед студентською молоддю у Київському університеті, він заявив, що усі нові підручники, які відповідають сучасним умовам, мають друкуватися українською мовою.

Боротьба партійної республіканської еліти за захист своїх прав і привілеїв створила сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості. Особливо це помічалось на Східній Україні, в першу чергу у традиційно зрусифікованому середовищі великих міст. Ситуація кінця 1960-х років нагадувала розвиток подій доби "українізації" кінця 1920-х років. Головна відмінність полягала в тому, що сорока роками пізніше у склад Української РСР входили західноукраїнські області, які самі були потужним резервуаром "українізації" Сходу. Автономістична політика Шелеста спричинилася до посилення їхньої ролі в житті республіки. У перші два післявоєнні десятиліття ці області одержували менші капіталовкладення, що тормозило їхній економічний розвиток. Але з середини 1960-х років розмір капіталовкладень у Центрально-Західну і Західну Україну значно зріс. Оскільки ці області були найбільш свідомими під оглядом національної ідентичності, економічний розвиток України у 1960-х роках впливав на зміцнення соціальної бази цієї ідентичності в республіці.

Автономістський курс Шелеста був так довго можливим, як довго в радянському суспільстві залишалися живими ліберальні здобутки хрущовської "відлиги". Хоча репресії й продовжувалися – у листопаді 1967 р. у Львові був засуджений Вячеслав Чорновіл за підготовку документального збірника "Лихо з розуму" про розправу над українською інтеліґенцією – але до кінця 60-х років ліберальної атмосфери збереглися хоча б скромні ознаки. Поворотною точкою стала розправа над "празькою весною" 1968 р. Петро Шелест, який був один із найактивніших прихильників введення радянських військ до Чехо-Словаччини (він побоювався поширення "контрреволюційних" настроїв в Україні), не міг собі уявити, що розправа над чеськими прихильниками "соціалізму з людським лицем" означатиме кінець українського контрольованого автономізму.

 

1972–1982: ВЕЛИКИЙ ПОГРОМ

1972 р. відкрив новий період у післявоєнній історії України. У січні 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув'язнивши багато провідних діячів національно-культурного відродження. Арешти й переслідування 1970-х років були найбільшими за своїм розмахом репресіями у післясталінський період в Україні. Масштаби репресій в Україні 1970-х років дали нагоду українському самвидаву охрестити ці події як "великий погром". Кількість арештованих дисидентів у 1972-1973 рр. за різними оцінками коливалася у межах 70-и – 100-а осіб. Незрівняно більше число осіб зазнало "м'ягших" репресій – звільнення з керівних посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори і т.д. Переслідування охопили різні верстви українського суспільства, включаючи керівництво КПУ та його першого секретаря ЦК. На травневому (1972 р.) пленумі ЦК КПРС Шелест був звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ.

На початку 1973 р., у журналі "Комуніст України", появилася редакційна стаття "Про серйозні недоліки і помилки однієї книжки". У статті критикувалася книжка Шелеста "Україна наша радянська". Його звинувачували у цілому ряді "ідеологічних помилок", спричинених його "економічним автаркізмом". Критики особливо обурювалися його "ідеалізацією" минулого України та обстоюванням самобутності УРСР.

Характер звинувачень, які висувалися проти Шелеста, недвозначно показував, якою хоче бачити Москва політику нового українського керівництва. Основною метою цієї політики було зупинити, і, якщо можливо, повернути назад, ті суспільні процеси, які привели до відродження громадського і культурного життя в Україні у 1960-х роках. Тому репресії були спрямовані не лише проти дисидентів, але й проти тих офіційних осіб, які витворили атмосферу українського патріотизму.

Прихід нового секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим "чисткам" в державному і партійному апараті. У першій половині 1970-х була усунена від влади партійна республіканська еліта, пов'язана з Шелестом. Найбільш далекосяжною зміною стало обрання у жовтні 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології Валентина Маланчука. Разом з новопризначеним у липні 1970 р. головою КДБ Віталієм Федорчуком Маланчук був основним натхненником й організатором "великого погрому" в Україні 1970-х рр.

Офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю при умові їхнього "покаяння" і подальшої співпраці з режимом. Вперше цей засіб був застосований проти символічної фігури шістидесятників – Івана Дзюби. Після 18-місячного ув'язнення (3 квітня 1977 р.) він підписав нового листа з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування. Подібна практика примусового "покаяння" у 1972-1979 рр. була застосована проти внучки Івана Франка Зіновії Франко, письменників Євгена Гуцало та Бориса Харчука, перекладача Григорія Кочура, історика Михайла Брайчевського та ін.

"Приборкання непокірних" справляло величезний деморалізуючий вплив на все суспільство – воно створювало враження безсмисленності й непотрібності будь-якого спротиву радянському режимові й посилювало конформістські настрої. Якщо таких ламали, то що було говорити про пересічних людей!