І. Основні правила нанесення тактичної обстановки на топографічну карту

Після того, як карта буде підготовлена до роботи, командир роти (батальйону) наносить вихідну обстановку (обстановка, яка склалася до моменту прийняття рішення командиром). Вона може наноситися з карти, яка отримана з вищестоящего штабу, з письмового бойового розпорядження (наказу) або з голосу по засобах радіозв’язку.

На тренуваннях з підрозділами, командних, командно-штабних навчаннях, в навчально-виховному процесі навчальних закладів вихідна обстановка наноситься на карту з тактичного завдання, в якому письмово або у вигляді схеми обстановки дається положення військ на визначений час.

Командири підрозділів наносять вихідну обстановку з отриманням бойового наказу. Тому порядок (послідовність) нанесення обстановки повинен бути в такий послідовності, в який викладений бойовий наказ, а саме:

1. Положення підрозділу в момент отримання завдання, розмежувальні лінії з сусідами (вони наносяться в першу чергу з метою не наносити на карту зайвих даних про противника, які знаходяться поза фронтом оборони (наступу) нашого підрозділу).

2. Дані про противника на напрямку дій роти (батальйону).

3. Завдання батальйону (з’єднання).

4. Завдання сусідів.

5. Район оборони (очікувальні позиції, маршрут висування, рубежі розгортання та переходу в атаку).

6. Основні позиції приданої та підтримуючої артилерії.

7. Рубежі контратак (вводу в бій 2 ешелону), вогневі рубежі протитанкового резерву, рубежі мінування.

8. Місця КСП батальйону, пунктів управління з’єднання.

9. Метеоданні.

Така послідовність нанесення вихідної обстановки на карту допомагає у вивченні та її оцінці, дозволяє швидко та в повному обсязі усвідомити завдання.

Під час виконання бойового завдання командирам підрозділів, які у сучасному бою можуть діяти у відриві від основних сил, необхідно вміти наносити на карту цілі, орієнтири, елементи бойового порядку та інші об’єкти, які не позначені на ній.

Ці об`єкти наносять на карту такими способами:

а) окомірно за найближчими орієнтирами;

б) за напрямком і відстанню об`єкта;

в) за перпендикуляром і створом;

г) прямою засічкою з точки стояння;

д) за прямокутними координатами;

е) прокладанням компасного ходу.

Вибір способу залежить від бойової обстановки, місцевості, характеру об`єкта, погодних умов, наявності навігаційної апаратури.

Окомірно за найближчими орієнтирами. На зорієнтованій карті розпізнають найближчі до об’єкта орієнтири, оцінюють відстань до об’єкта і кути на нього від орієнтирів і відповідно до масштабу карти наносять об’єкт на карту. За певних навичок цей спосіб дозволяє наносити об’єкти з необхідною точністю.

За напрямком і відстанню об’єкти наносять на карту з точки стояння, яка точно визначена за картою. На зорієнтованій карті за допомогою лінійки прокреслюють напрямки на об’єкти, які необхідно нанести. Потім за допомогою приладів спостереження або яким-небудь іншим способом визначають відстані до об’єктів, відкладають їх на прокреслених лініях у масштабі карти і отримують місцезнаходження об’єкта на карті.

За перпендикуляром і створом. Цей спосіб використовується під час руху вздовж якого-небудь лінійного орієнтиру. Визначають об’єкт, який необхідно нанести на карту, продовжують рух до тих пір, поки об’єкт не опиниться в напрямку, перпендикулярному до лінійного орієнтира. Потім визначають на карті точку стояння, відстань до об’єкта, яку відкладають у масштабі карти на перпендикулярі, і наносять об’єкт на карту. Під час руху уздовж лінійного орієнтиру в бойовій машині перпендикуляр на об’єкт можна легко визначити за допомогою кутомірного пристрою, якщо встановити відлік на його шкалі 15-00 або 45-00.

Спосіб прямої засічки полягає у візуванні і кресленні напрямку з двох-трьох точок стояння, позначених на карті, на потрібну ціль або орієнтир. Для цього в кожній точці стояння орієнтують карту способом за напрямком на орієнтир. Потім під час прямого візування креслять напрямок на ціль. Перетин двох напрямків і буде місцем розташування цілі. Вірність засічки завжди необхідно перевіряти проведенням третього напрямку. Якщо трикутник помилок має сторони не більше 2 мм, то ціль, яку шукають, буде в центрі. Якщо сторони трикутника більші ніж 2 мм, необхідно провести напрямок і з четвертої точки стояння. Найточніше визначити ціль можна, якщо на точці, з якої її визначають, будуть кути від 30^° до 150^°. Необхідні напрямки можна визначити за допомогою компаса. За умов поганої погоди на точках стояння визначають магнітні азимути напрямків на об’єкт, переводять їх у дирекційні кути і наносять за ними на карту об’єкт.

За прямокутними координатами. Цей спосіб застосовується під час роботи з навігаційною апаратурою, яка має координатор цілі. Кутомірним пристроєм визначають кут візування на ціль, а далекоміром – відстань до неї. Визначені дані (полярні координати) встановлюють на шкалах координатора, який автоматично перераховує полярні координати в прямокутні, які зчитують зі шкал X та Y координатора і наносять ціль на карту.

Прокладання компасного ходу. Цей спосіб застосовується на закритій місцевості або за умов обмеженої видимості. Вихідною точкою ходу повинен бути місцевий предмет (перехрестя доріг, просік тощо), який впевнено впізнається на місцевості і на карті.

На вихідній точці визначають за компасом азимут напрямку руху, переводять його у дирекційний кут і прокреслюють на карті лінію напрямку руху. Рухаючись у цьому напрямку до першої поворотної точки, визначають відстань, рахуючи пари кроків, і відкладають її в масштабі карти на прокресленій лінії. Такі ж самі дії виконують під час руху до наступного повороту.

Якщо за погодних умов (дощ, сніг, сильний вітер тощо) картою користуватись неможливо, визначені магнітні азимути і відстані записують у блокнот. Потім за цими даними переводять магнітні азимути в дирекційні кути, наносять хід на карту і визначають на ній місцезнаходження об’єктів.

Цей спосіб застосовується також, якщо ціль виявлена в лісі або за інших умов, коли визначити своє місцезнаходження одразу неможливо. У цих випадках компасний хід прокладають у зворотній послідовності.

З метою економії часу і забезпечення кращого взаєморозуміння, під час доповіді, формулювання завдань і складання бойових документів необхідно керуватися єдиними правилами користування картою.

Основні з них є:

1. На місцевості карту завжди тримати зорієнтованою.

2. Цілевказання проводити за квадратами координатної сітки, від орієнтиру (наближене орієнтування) або координатами.

3. Власні назви вказувати точно за картою і не відмінювати їх.

4. Береги річок, узлісся, околиці населених пунктів, боліт називати за сторонами горизонту. Береги річок можна називати правим і лівим.

5. Рубежі позначати не менше ніж двома, райони – не менше ніж трьома, смуги і ділянки – не менше ніж чотирма пунктами. Для своїх військ перелік пунктів (орієнтирів) здійснювати проти ходу годинникової стрілки, починаючи з його лівого флангу. Напрямок наступу вказувати кількома пунктами від переднього краю на всю глибину бойового завдання.

6. Вказувати, входить чи ні орієнтир до району. Дужки, які вказують положення відносно розмежувальної лінії мостів, невеликих населених пунктів, позначок висот, наносяться радіусом 4–5 мм; великих міст, лісних масивів та інших площинних орієнтирів – до 10 мм.

7. Поворотні пункти розмежувальних ліній називати з тилу до фронту. Першою називати розмежувальну лінію праворуч. У разі відступу пункти вказувати від фронту в сторону відступу; в обороні – на максимальну досяжність засобів ураження штатних або підтримуючих вогневих засобів.

8. Маршрути руху вказувати по населених пунктах або орієнтирах: перший пункт – звідки відступають, останній – у районі зосередження або на рубежі розгортання.