Питання для самоконтролю

1.Назвіть причини виникнення оподаткування.

2.Дайте визначення податків, охарактеризуйте їх економічну при-

роду.

3.Розкрийте суть функцій та роль податків у сучасних демократичних суспільствах.

4.Розгляньте еволюцію форм і методів оподаткування.

1.3. Еволюція теорії оподаткування

Проблемами оподаткування займалися економісти, філософи та державні діячі різних епох. Фома Аквінський (1226–1274) визначив податки, як дозволену форму грабунку. Монтеск’є (1689–1755) вважав, що ніщо не потребує стільки мудрості і розуму, як визначення тієї частини, яку у підданих забирають, і тієї, котру їм залишають. А один з основоположників теорії оподаткування Адам Сміт (1723–1790) говорив про те, що податки для тих, хто їх сплачує, — ознака не рабства, а свободи.

УXVI ст. виходить праця Ж. Бодена «Фінанси — нерви держави», в якій визначаються головні джерела доходів держави, такі як мито та домени (державне майно, що приносить доход, зокрема земля, ліси, право на володіння приватною власністю, капітал, що належить уряду). Боден важав, що надмірне використання податків призводить до народних обурень, тому їх необхідно застосовувати лише в надзвичайних ситуаціях.

УXVII ст. англійські філософи-економісти Гоббс та Локк досліджують окремі аспекти оподаткування. Перший наголошує на виключному праві королівської влади обкладати податками населення, проте радить зберігати помірність та рівномірність в їх розподілі, віддаючи перевагу непрямим податкам. Другий, навпаки, обґрунтовує доцільність прямого оподаткування.

УXVII ст. німецький камераліст (камералізм — напрямок меркантилізму, який вивчає державне господарство) Л. фон Секендорф (1626– 1692) вперше висловив ідею про зв’язок народного господарства, добробуту та податкоспроможності населення.

Засновником фінансової науки взагалі та теорії оподаткування зокрема справедливо вважають Адама Сміта, найбільшим досягненням якого можна вважати визначення чотирьох принципів оподаткування, які й на сьогодні є класичними. Звичайно, тут необхідно враховувати те, що наукова думка того періоду мала яскраво виражений антифеодальний характер, проте й сьогодні актуальним є положення А. Сміта про те, що до платників податків не варто застосовувати репресії, оскільки це може завдати шкоди розвитку промисловості, а держава втрачає вигоду,

17

яку могла б отримати від розширення бази оподаткування завдяки додатковим інвестиціям.

Він підкреслював, що держава повинна створювати такі податкові умови для капіталу, щоб він «не тікав» з країни, адже саме капітал обробляє землю та застосовує працю. «Податок, що приводить до відпливу капіталу з будь-якої країни, призводить до зникнення усіх джерел доходів государя і суспільства. Внаслідок перенесення капіталу в іншу країну неминуче зменшуються не тільки прибуток з нього, а й земельна рента та заробітна плата». Дотримуючись теорії про непродуктивність державних послуг, А. Сміт все ж таки вважав податок справедливою ціною за послуги держави.

Формулюючи принципи справедливого оподаткування, учений переконує, що всі вони спрямовані на створення для господарюючих суб’єктів максимально ефективних, незважаючи на стягнення у них частки доходів, умов функціонування самостійних структурних одиниць складної соціально-економічної системи. Такий підхід актуальний в будь-яких історичних умовах і при будь-якій складності та рівні розвитку.

Ускладнення (відносно періоду формування класичної школи) соці- ально-економічної структури суспільства, яке визначає виникнення нових закономірностей здійснення економічних процесів, зумовило розвиток теорії оподаткування з урахуванням посилення соціальної та економічної діяльності держави.

З початку ХХ ст. утверджується думка, висловлена А. Вагнером, згідно з якою фіскальна мета податку замінюється соціальною. Це було викликано початком нової епохи, появою нових соціальних ідеалів. Новим ідеалом оподаткування стало прагнення до більшого зрівняння доходів через їх розподіл та до зменшення прірви між багатими і незаможними.

У XIX ст. і особливо на початку XX-го з’являється значна кількість нових напрямів дослідження податків, зокрема маржиналізм. Його представник Б. Кларк, який обґрунтовано доводив необхідність розподілу ВВП між факторами виробництва. Ці методологічні і теоретичні постулати в подальшому запозичуються фінансовою наукою для дослідження питань оподаткування. Власне кажучи, маржиналізм став основою для обґрунтування прогресивності оподаткування.

Певний внесок у розвиток теорії оподаткування внесли представники шведської школи. До них слід віднести в першу чергу Кнута Вікселя, який вперше застосував і науково обґрунтував роль податків у підвищенні суспільного добробуту. Він розглядав податки не ізольовано, а в тісному взаємозв’язку з державними втратами. Його заслугою є те, що він заклав основи справедливого оподаткування. Дослідження К. Вікселя в цій галузі були спрямовані на досягнення рівності всіх громадян перед за-

18

коном, зростання економічного добробуту і мирного співіснування. Тут слід відзначити, що наукові висновки ученого піддавалися нещадній критиці з боку марксистів, бо, на їх думку, в буржуазному суспільстві цього досягти неможливо. Основним принципом справедливого оподаткування К. Віксель вважав корисність податків і досягнення еквівалентності між сумою вилучених податків і одержаними від держави послугами. Він перший запропонував ідею розширення державного сектора, вважаючи, що він також має забезпечити надання послуг особам, які не можуть їх сплатити зі свого доходу.

Важливим є те, що Віксель, розглядаючи предмет фінансової науки, концентрує увагу на проблемі справедливого розподілу загальної суми податків, яка необхідна для фінансування передбачених бюджетом витрат. Податки, за його твердженням, не повинні порушувати добробут окремих соціальних груп. Якщо за рахунок державних послуг добробут окремих верств населення не підвищується, то вони мають бути звільнені від податків. У цілому, теоретичні висновки справили великий вплив на розвиток науки про оподаткування і створення сучасної шведської податкової моделі.

Найбільш відомим послідовником Вікселя є Е. Ліндаль, який у своїх працях найбільшу увагу приділяв теорії рівноваги. Проте, досягнення рівноваги він ставить в залежність від розстановки політичних сил в державі. Більшість західних економістів критикують ці дещо утопічні ідеї. Світова економічна криза 1929–1933 рр. поклала край багатьом сподіванням окремих учених про здатність створеної економічної системи до саморегулювання й досягнення на цій основі рівноваги у господарстві. Неокласична доктрина з її маржиналістськими ідеями була визнана неспроможною, тому на зміну їй прийшло кейнсіанство.

У середині XX ст. панівне становище в науці про оподаткування займає доктрина Дж. Кейнса, який досить аргументовано довів неспроможність ринкової економіки досягти рівноваги в умовах кризи, а виправити становище можливо тільки за допомогою державного втручання в економіку. Він вважав, що саме держава може сприяти досягненню рівноваги між платоспроможним попитом і обсягами виробництва за допомоги державних видатків, позикового проценту і податків. Він також був прихильником прогресивності в оподаткуванні. Одним із важливих принципів його теорії є те, що економічне зростання залежить від достатніх заощаджень тільки за умови повної зайнятості. Якщо цієї головної умови немає, то великі заощадження заважають зростанню. Звідси висновок: зайві заощадження необхідно вилучити за допомогою податків.

Основним способом втручання держави в економіку Дж. Кейнс вважав бюджетну політику, в тому числі податкову політику. Податки

19

розглядалися ним як «вбудовані механізми гнучкості». Він стверджував, що надходження майже за всіма податками залежать не тільки від змін у податкових ставках, а й від коливань величини доходів. Це положення стосується насамперед прибуткового податку, що стягується за прогресивними ставками. Тому автоматичні коливання в податкових доходах значніші, ніж у рівні доходів.

Характерним для сьогодення є висновок Дж. Кейнса про те, що зростаючі податки за умовою повної зайнятості відіграють позитивну роль. Зниження податків і зниження обсягів бюджету, яке їх супроводжує, може спричинити економічну нестійкість у державі. Це дає підстави стверджувати, що Дж. Кейнс запропонував нову теорію податків, спрямовану на регулювання економіки в умовах функціонування ринкового господарства. Його погляди сильно вплинули на подальший розвиток фіскальної науки.

Найбільш відомим представником неоконсервативного напряму вважається М. Фрідман. Основним висновком його наукових досліджень є твердження, що втручання держави в економіку має бути обмежене грошовою сферою. На його думку, необхідно проводити таку грошовокредитну політику, яка б забезпечувала умови для підприємницької активності. Для цього необхідно грошову масу в обігу збільшувати не більше ніж на 3–5%. Цей напрям в економічній теорії одержав назву «монетаризму». Монетаристи схильні розглядати податки як вбудовані в економічну систему «механізми гнучкості», що амортизують кризові явища в економіці. Ці теоретичні положення неокласиків стали основою податкової політики США і Великобританії, а потім і більшості країн з розвинутою ринковою економікою в останній чверті ХХ ст.

Під лозунгами неокласиків здійснювалися в 80-х роках податкові реформи в США і в ряді європейських країн. Разом з тим, слід зауважити, що метою податкових реформ у країнах Західної Європи наприкінці XX ст. було зменшення податків на платників і особливо зменшення оподаткування прибутку корпорацій. Ці заходи супроводжувалися зменшенням бюджетних видатків. Американські економісти М. Уейденбаум, А. Берне, Г. Стайн, У. Фелнер, А. Лаффер та інші, обґрунтовуючи обмеження державного втручання, зажадали зменшити державні видатки. У Великій Британії економісти К. Джозеф, Дж. Хау, А. Селдон доводять необхідність скоротити «державний тягар», покладений на приватну власність, піднести значення ринку і приватної ініціативи. В цілому більшість теоретичних висновків з питань оподаткування зводяться до необхідності поєднання бюджетної, податкової та грошово-кредитної політики. Основна увага зосереджується на аналізі впливу фінансових, у тому числі, податкових, інструментів на рух усіх частин ВВП як на макро-, так і мікрорівнях.

20

Уповоєнні роки проблема економічної динаміки висунулась на передній план. Послідовники Дж. Кейнса Е. Хассен, У. Геллер, Е. Дамар,

Р.Харрод, К. Кларк, Г. Хеллер, Ф. Ноймарк та інші доводили необхідність систематичного впливу держави на економічне зростання. Податки розглядались як головний регулятор накопичення, «вбудований механізм гнучкості», який має забезпечити підйом економіки. Серед «вбудованих стабілізаторів» пропонувалися, як уже згадувалося, автоматичні (прогресивний прибутковий податок, бюджетні витрати) і керовані (різноманітні податкові та інші фінансові заходи). Балансуючи цими стабілізаторами, на їхню думку, можна забезпечити господарське зростання. Сутність такої антикризової політики полягала у тому, що держава пристосує оподаткування та інші фінансові важелі до економічного циклу. При пожвавленні й підйомі виробництва можна посилювати оподаткування, штучно стримуючи попит, і зменшувати державні витрати, створюючи спеціальний резерв держави, а з наближенням кризи — збільшувати обсяг попиту шляхом скорочення податків і зростання державних витрат. Для зниження темпів інфляції рекомендувалось підвищувати податки, які б скорочували доходи.

У60–70-ті роки XX ст. велика група економістів (П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт, Т. Балог та ін.), визнаючи неефективність існуючих методів державного регулювання через оподаткування, намагалися синтезувати теорії різних напрямів. Їх теорія державно-монополістичного регулювання (інституціоналізм), спираючись на так звану змішану економіку, робить акцент на розподілі національного доходу з урахуванням оптимального співвідношення між приватним і державним секторами в довгостроковому аспекті. Цьому повинна сприяти, зокрема, політика державних витрат і податків, у тому числі прискорена амортизація, що створює умови для нових інвестицій.

Уконцепціях інституціоналістів простежується характерне для сучасних соціальних теорій прагнення описати реальні процеси. Вони виходять із швидко зростаючого промислового виробництва, що базується на великих корпораціях, посиленні впливу науково-технічної революції, неминучому ускладненні систем управління, збільшенні потреби у планомірній організації виробництва. Інституціоналісти покладають на державу великі надії в організації та стимулюванні науково-технічного прогресу. Держава, на їхню думку, повинна взяти на себе організацію фундаментальних досліджень, системи освіти, професійної підготовки, реалізацію експериментальних, найризикованіших у комерційному плані проектів і т.ін.

Так, на думку Дж. Гелбрейта, слід більше покладатися на фінансовобюджетну, ніж кредитно-грошову політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним зниженням процентних ставок. Його економічна теорія найбільш реалістично

21

відображає сучасний стан та проблеми економіки і передбачає дієві заходи для її оздоровлення.

Рекомендації щодо синтезу ринкового і державного регулювання знайшли відображення в посткейнсіанській теорії, основними творцями якої є Д. Роббінсон і Н. Калдор. Вони виступають за удосконалення механізму регулювання економіки, за більш рівномірний розподіл доходу за допомогою податків, які не потребують докорінного зламу. Мобілізована податками частина національного доходу, за їх теорією, може бути придатною для активного впливу на структуру і капіталовкладення. Ця теорія змикається із популярною у розвинених країнах реформістською концепцією нівелювання доходу податками.

Еволюція фінансового знання про податки на Заході нерозривно пов’язана з теоретичною конструкцією, що дістала назву суспільних благ. Під суспільними розуміються такі види благ, товарів та послуг, джерелом забезпечення яких є бюджетні кошти органів державної влади.

Класичними чистими суспільними благами є національна безпека, охорона законності та порядку, служба погоди. Такі блага не виробляються приватною економікою забезпечуються тільки державою. Інші блага мають змішаний приватно-державний характер — освіта, охорона здоров’я, наука, культура.

У цілому управління справами суспільства з боку органів державної влади вважається діяльністю, яка породжує суспільну корисність у формі суспільних благ. На відміну від ринкових, вони мають як економічну, так і політичну природу. Оподаткування виконує роль фіскального ціноутворення на суспільні блага, а платники податків виступають як їх споживачі, заявляючи про свій попит через законодавчо-політичні процедури.

Надання суспільних благ аналізується як фінансово-економічний процес із накладеними на нього політичними обмеженнями або як політичний процес при існуючих фіскально-бюджетних можливостях. У результаті між державою, виробником суспільних благ і суспільством, волю якого висловлює парламент, що затвердив податки, досягається еквівалентна мінова угода: суспільні блага = податки.

Сума, одержана від податків, може бути використана для виробництва суспільних благ, в результаті все суспільство може отримати вигоду, еквівалентну сумі сплачених податків.

Питання для самоконтролю

1.Виникнення теорії оподаткування.

2.Визначення податків, їх змісту та економічної природи різними науковими школами.

3.Дайте визначення суспільного блага, розкрийте механізм формування його ціни.

22