14.Сцієнтизм та антисцієтизм. Етапи розвитку позитивізму.

Сциентизм – концепція, яка полягає в абсолютизації ролі науки в системі культури, в ідейному житті суспільства. Він почав складатися у філософії кінця XIX -початку XX ст., Коли у зв’язку з розвитком науки було поставлено питання про її роль і місце в системі культури. 

Протистоїть йому антисциентизм. Наполягає на обмеженості можливостей науки у вирішенні корінних проблем людського існування, у крайніх проявах оцінюючи науку як ворожу людському існуванню. Філософія розглядається як щось принципово відмінне від науки, що носить чисто утилітарний характер і нездатною піднятися до розуміння справжніх проблем світу і людини. Крайні форми: Ніцше– прагнення розглядати дійсність з позиції людини, трагічно бореться з рештою світу, куди входить і наука

Позитивізм (лат. positivus – позитивний) в якості головної проблеми розглядає питання про взаємовідносини філософії і науки. Головна теза позитивізму полягає в тому, що справжнє (позитивне) знання про дійсність може бути отримано тільки лише конкретними, спеціальними науками.

Перша історична форма позитивізму виникла в 30-40 р. XIX століття як антитеза традиційної метафізики в сенсі філософського вчення про початки всього сущого, про загальних принципах буття, знання про які не може бути дано в безпосередньому чуттєвому досвіді. Засновником позитивістської філософії є Огюст Конт (1798-1857), французький філософ і соціолог, який продовжив деякі традиції Просвітництва, висловлював переконання в здатності науки до нескінченного розвитку, дотримувався класифікації наук, розробленої енциклопедистами.

Друга історична форма позитивізму (рубіж XIX -XX ст.) Пов’язана з іменами німецького філософа Ріхарда Авенаріус (1843-1896) та австрійського фізика і філософа Ернста Маха (1838-1916). Основні течії – махізм і емпіріокритицизм. Махісти відмовлялися від вивчення зовнішнього джерела знання на противагу кантовс -кою ідеї «речі в собі» і тим самим відроджували традиції Берклі і Юма. Головну задачу філософії бачили не в узагальненні даних приватних наук (Конт), а в створенні теорії наукового пізнання. Розглядали наукові поняття в якості знака (теорія ієрогліфів) для економного опису елементів досвіду – відчуттів. У 10-20 рр.. XX століття з’являється третя форма позитивізму – неопозитивізм або аналітична філософія, що має декілька напрямків.

Логічний позитивізм або логічний емпіризм представлений іменами Морі -ца Шліка (1882-1936), Рудольфа Карнапа (1891-1970) та інших. У центрі уваги проблема емпіричної осмисленості наукових тверджень. Філософія, стверджують логічні позитивісти, не є ні теорією пізнання, ні змістовної наукою про будь-якої реальності. Філософія – це рід діяльності з аналізу природних і штучних мов. Логічний позитивізм грунтується на принципі верифікації (лат. verus – істинний; facere – робити), який означає емпіричне підтвердження теоретичних положень науки шляхом зіставлення їх з спостерігаються об’єктами, чуттєвими даними, експериментом. Наукові твердження, не підтверджені досвідом, не мають пізнавального значення, є некоректними. Судження про факт називається протоколом або протокольним пропозицією. Обмеженість верифікації згодом виявилася в тому, що універсальні закони науки не зводяться до сукупності протокольних пропозицій. Сам принцип можливості перевірки також не міг бути вичерпаємо простою сумою Якогось досвіду. Тому прихильники лінгвістичного аналізу – іншого впливового напрямки неопозитивізму Джордж Едуард Мур (1873-1958) і Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), принципово відмовилися від верифікаційної теорії значення та деяких інших тез.

Четверта форма позитивізму – постпозитивізм характеризується відходом від багатьох принципових положень позитивізму. Подібна еволюція характерна для творчості Карла Поппера (1902-1988), який прийшов до висновку, що філософські проблеми не зводяться до аналізу мови.