3.2 Зарубіжний досвід мобілізації фінансових ресурсів як фактору покращення фінансової стійкості

Залучення інвестицій в економіку недержавного сектора вимагає дослідження зарубіжного досвіду, особливо з питань проведення інвестиційної політики в країнах з розвинутою економікою. Не дивлячись на те, що переважна частина світового продукту, а, отже, і фінансових ресурсів, міжнародних фінансових активів, складовою частиною яких є іноземні інвестиції, зосереджено в розвинутих країнах, характерною особливістю сучасного етапу розвитку інвестиційних процесів у міжнародній практиці господарювання є тенденція наростання темпів припливу іноземних інвестицій до країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою[142].

Серед причин швидкого нагромадження прямих іноземних інвестицій у названих країнах можна виділити такі, як зміцнення політичної незалежності та самостійності з проведенням певних соціально-економічних перетворень, розвитком ринкової інфраструктури, подальшу інтеграцію країн в систему міжнародного поділу праці, міжнародних господарських зв’язків, транснаціоналізації та глобалізації економіки, переорієнтацію політики обмеження, націоналізації і експропріації іноземних інвестицій в країнах, що розвиваються і в країнах з перехідною економікою в політику лібералізації та стимулювання з наданням значних пільг і гарантій.

Тому важливе значення має досвід інвестування недержавного сектора промисловості в розвинутих країнах, вивчення тих позитивних зрушень в інвестиційній сфері, які відбулися в країнах, що трансформують свою економіку в ринкову. Це дасть змогу уникнути тих помилок, через які пройшли країни, вибираючи той чи інший напрямок інвестиційної політики. Вчені, прихильники свободи дії ринкових сил, вважають, що втручання держави в справи іноземних капіталовкладень можуть здійснюватись тільки тоді, коли іноземні інвестиції заважають здоровій конкуренції, чи, коли країна-інвестор практикує несправедливі методи торгівлі і вкладення капіталу з точки зору міжнародних правил.

У світовій практиці на початковому етапі інтеграції зарубіжних компаній в ринок країни-реципієнта держава може застосовувати спеціальні заходи регламентації та обліку діяльності іноземних інвесторів. Зокрема, держава може встановлювати процедуру одержання інвестиційного дозволу, заборону чи обмеження на інвестування окремих галузей економіки чи регіонів, обмеження частки іноземної участі у спільних підприємствах. У процесі подальшої діяльності створених іноземних компаній спеціальні заходи щодо іноземного капіталу, як правило, застосовуються рідко. Вони, в основному, зводяться до регулювання питань фінансування і репатріації капіталів, прийняття податкової політики, направленої на стимулювання інвестиційної сфери, доступ до участі у приватизації.

Для країн, що розвиваються, найпоширенішим напрямом контролю за іноземними інвестиціями є регулювання надходжень первинних капіталів з-за кордону через механізм інвестиційних законів. В той же час, для країн з розвинутою ринковою економікою характерне державне регулювання інвестиційної діяльності в межах загальнодержавної політики, і розробка спеціальних законів про іноземні інвестиції, як правило, не ведеться. Аналізуючи світовий досвід проведення інвестиційної політики в недержавному секторі промисловості, необхідно детальніше зупинитись на практиці вирішення інвестиційних питань в окремих країнах.

В багатьох розвинутих країнах, зокрема у США, створення привабливого інвестиційного клімату здійснюється, в першу чергу, через реформування податкової системи. Після проведення податкової реформи у США максимальна ставка податку на прибуток зменшилась із 46 до 34% , що позитивно вплинуло на залучення іноземних інвестицій в економіку країни. На сучасному етапі США являє собою державу з високими темпами і масштабами розвитку, з наявним іноземним виробничим сектором, який має значні накопичення капіталу, причому провідну роль у цьому виконують іноземні компанії. За рахунок припливу іноземного капіталу в США фінансується значна частина (13-20%) усіх валових внутрішніх капіталів101.

Велике значення для технічного оновлення виробництва має використання капітальних вкладень на реконструкцію діючих підприємств. У зв’язку з цим, важливо встановити оптимальне співвідношення між вкладеннями в нове будівництво, реконструкцію, модернізацію і розширення діючих виробничих потужностей. Цікавий досвід США з цього питання, де на рубежі 90-х років була змінена технологічна і відтворювальна структура виробничих інвестицій. Якщо на активну частину основних виробничих фондів на початку 80-х років у США припадало 62% інвестицій, то на початку 90-х років – 85%. На модернізацію обладнання – відповідно 52 і 75 відсотків100. В Німеччині в цей же період більше 80% капіталовкладень направляється на модернізацію і заміну обладнання, і тільки 20% - на розширення потужностей[192].

Для порівняння, в Україні у 1980 році на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств припадало 39,8%, на нове будівництво і розширення діючих 60,2% всіх капітальних вкладень, тоді як у 1995 році відтворювальна структура інвестицій змінилась і становила відповідно 54,6 та 33,2 відсотків[152]. Отже, частка реконструкцій в капітальних вкладеннях в Україні збільшується, але ще нижчими темпами, ніж в розвинутих країнах, перш за все в США. Для того, щоб реконструкція підприємств мала вагому частку у капітальних вкладеннях, необхідно планувати її як обов’язкову стадію довгострокового розвитку кожного підприємства, аналогічно тому, як планується капітальний ремонт будівель і обладнання підприємства.

В ринкових умовах інвестиційний капітал, який вкладається в підприємство чи фірму, повинен приносити доход інвестору. Навіть, якщо підприємець вкладає свій власний капітал, він, щоб не мати збитків, повинен в своїх затратах враховувати процент за капітал, не менший того, який міг би бути одержаний при умові надання цього ж капіталу іншому суб’єкту підприємницької діяльності в довгостроковий кредит. Саме цим процентом і керуються інвестори при виборі оптимального варіанту інвестиційних вкладень. Даний процент являє собою ціну інвестиційного капіталу. В США, в післявоєнні роки, в економічних розрахунках приймалася норма 5-10% мінімально допустимого доходу щодо інвестицій у виробництво[194]. Причому, для нової техніки, яка за розрахунками давала ефект не відразу, а лише через деякий час, бралась менша норма мінімально допустимого доходу, ніж для інших заходів.

Мінімальний рівень доходу стосовно інвестицій показує не середній розмір прибутку і не середній процент, а мінімальний доход, при якому вкладення капіталів вважається допустимим. Ті вкладення, які дають прибуток вище мінімального рівня, визнавались ефективними, а при наявності декількох варіантів, вибирався той з них, який давав найвищий ефект. Дані про фактичну рентабельність інвестицій в США показують, що норма проценту по довгостроковому кредиту в кінці 20-х початку 30-х років становила 4,5-6 %, в середині 40-х років вона знизилась до 2,5-3%, потім стала підвищувались і до кінця 50-х років становила 4,5%, тобто залишалась порівняно низькою[194].

Звичайно, норма проценту лише опосередковано свідчить про фактичну ефективність виробничих капіталовкладень і показує більшу чи меншу можливість знайти капітал для нових інвестицій. В галузях, що швидко розвиваються, фактична прибутковість капіталовкладень вища рівня проценту по довгостроковому кредиту. Становище стало змінюватись в міру росту інфляції, підвищення цін, знецінення валют і девальвації долара. З підвищенням рівня цін до 15% і більше в рік в розвинутих країнах надання кредиту за раніше існуючими ставками стало невигідним, оскільки вони не компенсували, навіть, знецінення валюти. Тому ставки за кредит почали підвищуватись, і в 1974-75 роках вони становили більш як 12% річних. Щодо рентабельності інвестованого капіталу, то він вважався прийнятним, якщо його дохідність становила не менше 20-25% в рік. Тільки з кінця 70-х років почалося зниження рівня процента на капітал, і в кінці 70-хроків він становив біля 7%[194].

Проблемами інвестиційної діяльності в Канаді займаються Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і зовнішньої торгівлі Канади та Міністерство промисловості. Федеральний уряд і влада провінцій активно сприяють іноземним капіталовкладенням в галузі промисловості з високим рівнем безробіття і низькими темпами розвитку, стимулюють іноземні інвестиції у проведенні досліджень і розробок, що пов’язані з новим обладнанням.

Для здійснення цих задач використовуються такі підходи: існування податкових знижок у формі сприятливих амортизаційних ставок, гарантія займів, сприяння перепідготовці службовців, виділення коштів на інвестиційні дослідження, розробка спеціальних програм, пов’язаних із залученням іноземних інвестицій в галузі економіки з низькими темпами розвитку і високим рівнем безробіття.

Підтримку федерального уряду можуть одержати іноземні компанії, які на території Канади проводять свою діяльність в напрямках впровадження нових технологій, перш за все, інформаційних, біотехнологій, проведення дослідження і розробок в різних галузях промисловості і секторі послуг, організації, модернізації і розширення виробництва на території Канади. Іноземні капіталовкладення в створення підприємств на території Канади потребують простого підтвердження чи повідомлення залежно від обсягу і частки іноземного інвестора в спільному підприємстві. Простота процедури зводиться до того, що іноземний інвестор зобов’язаний інформувати уряд Канади про намір здійснювати інвестиції в спільні підприємства на території країни за 30 днів до того, як буде здійснюватись перерахування коштів.

Обмеження іноземних інвестицій виникає в разі наміру іноземних інвесторів здійснювати контроль над спільними підприємствами на території Канади, коли канадська компанія придбана прямо (а не через придбання канадської фірми, розташованої не на території Канади) і її активи становлять 5 млн. канадських доларів і більше, коли канадська фірма придбана не прямо (через купівлю головної компанії, яка діє за межами Канади) і її активи досягають 50 млн. канадських доларів і більше. Федеральний уряд Канади з метою обмеження росту числа іноземних інвесторів в деяких сферах економіки, зокрема, банківській, страховій, засобів масової інформації, авіаліній, контролює процес створення подібних компаній. Велике значення має для стимулювання іноземних інвестицій і той факт, що в Канаді відсутні обмеження для репатріації капіталу і перерахування прибутків чи дивідендів, хоч останні оподатковуються прибутковим податком. Таким чином, в інвестиційній політиці Канади вдало поєднані простота, стабільність законодавчої бази інвестування, захист вітчизняних виробників і максимальне сприяння залученню інвестицій як вітчизняних, так і іноземних.

В Італії система оподаткування є єдиною як для національних компаній, так і для підприємств з іноземними інвестиціями, причому прибуток юридичних осіб оподатковується місцевим і державним податком. Місцевий податок встановлений за ставкою 16%. Ним оподатковуються будівлі, доходи від капіталу та від землі, причому на доходи від сільськогосподарської діяльності, доходи комерсантів, ремісників і осіб вільних професій застосовується 50- відсоткова знижка суми податку. Державний податок на оподатковуваний прибуток торгових і промислових компаній встановлений у розмірі 36% від суми, що залишилась після сплати місцевого податку. В Італії також встановлюються податкові пільги для окремих районів чи галузей економіки, які стосуються питання залучення іноземних інвестицій.

Забезпечує привабливість інвестиційного клімату в країні і диференціювання ставки податку на додану вартість в межах 9-19% із збереженням мінімальної ставки від 4 до 9 відсотків[101].

Представляє інтерес вивчення досвіду Японії щодо довгострокового кредитування економіки. Після другої світової війни значна частка виробничих потужностей була втрачена і в країні мав місце гострий дефіцит товарів повсякденного попиту через відміну існуючого протягом війни суворого контролю за цінами. Це призвело до появи в країні інфляційних процесів, знецінення більшості заощаджень та дестабілізації соціально-економічного становища. Тому для Японії в цей період найважливішим завданням постало питання відродження виробництва. Оскільки інфляція поглинула більшу частину фінансових заощаджень, то для нормального функціонування ринку капіталів на державному рівні була розроблена програма залучення коштів у формі банківських позик через реорганізацію фінансової системи. Крім того, був здійснений новий підхід до розподілу кредитних ресурсів, який мав назву “Система пріоритетних виробництв”[172]. Суть його полягала в пріоритетному розподілі фінансових і матеріальних ресурсів у чотири найголовніші для економіки галузі виробництва.

У процесі реорганізації фінансової системи Японії були створені спеціальні інститути, які здійснювали кредитування національних підприємств у пріоритетних галузях, мережа спеціалізованих за галузями фінансових закладів для сприяння розвитку малих та середніх підприємств, розвитку сільськогосподарського, лісового та рибного господарств.

Серед спеціалізованих фінансових інститутів особливе значення мають інститути довгострокового кредитування, які функціонують у формі траст-банків та банків довгострокового кредитування (БДК). БДК залучають кошти переважно шляхом емісії облігацій і здійснюють за рахунок цих коштів довгострокове кредитування великих підприємств під фіксований процент. Створення БДК дало змогу уряду розв’язати ряд проблем, пов’язаних з інвестуванням економіки. До реалізації цих проблем слід віднести можливість “конвертації” короткострокових капіталів у довгострокові, оскільки переважна більшість фінансових заощаджень направлялась на короткострокові депозити, уникнення неефективної пропозиції довгострокових кредитів, надання переваги суспільним інтересам в питаннях інвестування економіки, зацікавленості приватних інвесторів у такий спосіб вкладання капіталу, оскільки кошти вкладників не є зв’язаними, а набирають форму цінних паперів, які завжди можна переуступити.

Але і на сучасному етапі, коли Японія має стабільне соціально-економічне становище на світовому ринку, державна інвестиційна політика спрямована на підтримку і стимулювання інвестиційної діяльності в країні. Про це свідчить зниження максимальної ставки податку на прибуток у 80-ті роки з 43,3 до 37,5 відсотків, в результаті чого, починаючи з 1987 року прямі іноземні інвестиції в економіку Японії почали швидко зростати, а у 1992 році їх рівень перевищив 4 млрд. доларів на рік[101]. У 1992 році в Японії був прийнятий закон про екстрені заходи щодо заохочення імпорту і сприяння прямим іноземним інвестиціям, в якому передбачені податкові пільги компаніям, які отримали статус інвестора в японську економіку. Зокрема, компанія, яка має статус інвестора, при купівлі земельної ділянки звільняється від сплати спеціального податку на володіння землею за умови, що будівництво виробничих приміщень на них розпочнеться не пізніше як через рік після купівлі ділянки. Закон передбачає надання пільг іноземним інвесторам у формі гарантій на позики, завдяки чому послаблюється податковий тягар. До таких гарантій відносяться гарантії на позики Фонду вдосконалення структури промисловості, який фінансується урядом. Гарантії поширюються на 95% позикових коштів, виділених підприємствам для покриття втрат протягом перших п’яти років діяльності.

Крім того, в країні практикується спеціальне кредитне страхування для підприємств середнього і малого бізнесу. Для спрощення зв’язків цих підприємств з іноземними інвесторами вони можуть використати кредитні гарантії у випадку, коли операції з інвесторами японської економіки у їх діяльності займають значне місце. Сприяння іноземним інвестиціям здійснюється через фінансування фірм, основний капітал яких містить не менше 50% іноземного, а також через фінансування міжнародних проектів в області технологічних розробок. Причому, на час реалізації проектів виділяються фінансові кошти для покриття близько 40% вкладень у науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, які здійснюються за допомогою співробітництва японських фірм та іноземних компаній, що мають філіали в Японії[101].

Розглянувши проведення інвестиційної політики в Японії, можна прийти до висновку, що дещо з неї може бути використане і в практиці України. Це стосується, насамперед, створення спеціалізованих банківських установ – банків довгострокового кредитування, інвестиційних, земельних банків, які б спрямовували свою діяльність на підтримку українських підприємств, особливо пріоритетних галузей. Крім того, в українському законодавстві можна було б запровадити деякі податкові пільги, що стосуються інвестиційної діяльності, які б стимулювали будівництво і реконструкцію у виробничій сфері.

Найбільш прийнятним для України за економічними і соціальними умовами щодо проведення інвестиційної діяльності є досвід Східної Німеччини, де економічна ситуація на початку 90-х років була схожа до вітчизняної. Приватизація в Східній Німеччині проводилась за допомогою західнонімецьких інвесторів під керівництвом уряду з використанням ринкових методів господарювання. Інвестування підприємницької діяльності Східної Німеччини дає їй змогу проводити процес перебудови економіки і інтеграції у європейське співтовариство. Для розв’язання цих задач на державному рівні було здійснено дослідження інвестиційної привабливості Східної Німеччини, в процесі якого визначена група факторів, які є найважливішими для інвесторів. До них відносяться ринок збуту, ринок робочої сили, засоби стимулювання інвестицій, вартість об’єктів, що приватизуються, інфраструктура середовища. Причому, фактор недостатнього розвитку інфраструктури був виділений як найсуттєвіша перешкода для інвестиційної діяльності іноземних інвесторів, а тому на державному рівні було розглянуто програму створення сучасної інфраструктури.

В основному, із Державного бюджету було виділено 56 млрд. німецьких марок на модернізацію транспорту, понад 55 млрд. марок на розширення діючої телефонної мережі, 10 млрд. марок на модернізацію житлових і промислових будинків, близько 12 млрд. марок інвестовано на розвиток таких господарських сфер, як будівництво, міський і приміський транспорт, охорона навколишнього середовища[103]. Крім цього, створена система стимулюючих інвестиційну діяльність заходів. До них можна віднести особливість механізму амортизаційних відрахувань, яка полягала в наданні права інвесторам списувати протягом першого року інвестиції на придбання або виробництво основних засобів.

Стимулювання інвестиційної діяльності в Східній Німеччині проводилось також шляхом надання гарантій під банківські кредити зі зниженою процентною ставкою, здійснення різного роду інвестиційних доплат, часткової державної компенсації затрат на будівництво, розширення виробничих потужностей і проведення раціоналізації чи структурної перебудови підприємства. Необхідно зазначити, що пільгами однаково могли користуватися як іноземні, так і вітчизняні інвестори. Не останню роль в стимулюванні інвестиційної діяльності Східної Німеччини відіграло і застосування реклами у формі систематичних звернень до інвесторів, інформаційного забезпечення, конкурсів-продаж, об’яв, виставок, ярмарок, конференцій.

Заслуговує на увагу дослідження досвіду залучення інвестицій в посткомуністичних країнах – Угорщині, Чехії і Польщі. Ці країни домоглися значних успіхів у реформуванні економіки, тому іноземні інвестори надають перевагу вкладання капіталу саме в ці країни. Так, в Угорщині до середини 1993 року зареєстровано найбільша кількість іноземних інвестиційних проектів – 18 тис. проектів на загальну суму 5,5 млрд. доларів, що становить 37% усього іноземного капіталу, вкладеного в країни Східної Європи (у Польщі 13 тис. інвестиційних проектів на суму 2 млрд. доларів, у Чехії – відповідно 10,8 тис. проектів і 1,94 млрд. доларів). Угорщина – країна, яка має найвищий показник іноземних інвестицій на душу населення, де він дорівнює 528 доларів, тоді як в інших країнах Центральної і Східної Європи він становить в середньому 41 дол.[101]. Причиною таких досягнень в інвестиційній діяльності Угорщини стало застосування податкового стимулювання інвестицій і проведення приватизації за класичними схемами Великобританії і Нової Зеландії. Прийняття законів в Чехії щодо приватизації і діяльності спільних підприємств дали можливість іноземним інвесторам вкладати свій капітал практично без обмежень.

Економіка Польщі, як і України, на зламі 80-90-х років зазнала докорінних змін внаслідок переходу від командно-адміністративної системи господарювання до ринкової. Тому використання досвіду проведення інвестиційної політики в Польщі мало б велике значення для вдосконалення інвестиційного процесу в Україні. Реформа в Польщі розпочалася з прийняття єдиної програми макроекономічної політики, спрямованої на формування ринкового господарства, відомої як плану Бальцеровича. Оскільки на початок розбудови Польща мала такі міцні підвалини ринкової економіки, як сільське господарство та приватний сектор, що займався наданням послуг, і дрібним промисловим виробництвом, то процес приватизації в країні пройшов іншим шляхом, ніж в Україні. Польський уряд позитивно поставився до припливу іноземного капіталу і участі іноземних суб’єктів у приватизації великих державних промислових підприємств. В результаті проведення такої політики збільшились обсяги і динаміка надходження інвестицій, що, в свою чергу, позначилось на модернізації виробничого потенціалу, використанні нових технологій, удосконаленні організації виробництва. Тому збільшення інвестицій створило найважливішу передумову виходу Польщі з економічної кризи.

Таким чином, провівши дослідження світового досвіду стимулювання інвестиційної діяльності, можна зробити висновок, що переважна більшість методів пожвавлення діяльності в інвестиційній сфері, які використовуються в різних країнах світу, в Україні не застосовуються. Ті пільги, які містить українське законодавство і які призвані стимулювати інвестиційні процеси в країні, або обмежені іншими нормативними актами, і не відіграють стимулюючої функції, або не викликають довіри в інвесторів через негарантованість змін протягом, щонайменше 10 років.

Використання світового досвіду стимулювання інвестиційної діяльності в Україні необхідно диференціювати за окремими напрямами. Найвагоміший вплив на інвестиційну діяльність у світовій практиці виявляє податкова система, а тому в Україні можна застосувати такі заходи удосконалення її, які дадуть змогу підприємницьким структурам більшою мірою залучати фінансові ресурси у виробництво. До них, зокрема, можна віднести:

1. Збільшення норм прискореної амортизації, оскільки існуючі не відіграють стимулюючої ролі для проведення інвестиційної діяльності порівняно із звичайними.

2. Розробка механізму здійснення амортизаційних відрахувань, при якому інвесторам надається право списувати на собівартість протягом першого року інвестиції на придбання або виробництво основних засобів.

3. Застосування пільг при повторному вкладенні підприємствами з іноземними інвестиціями свого прибутку не менш, як на 5 років в низькорентабельні галузі і компанії, які функціонують в економічно слаборозвинених районах країни з високим рівнем безробіття.

4. Зменшення оподаткованого прибутку на суму коштів, вкладених платником податку на модернізацію і технічне переозброєння власного виробництва.

5. Звільнення від сплати податків, або сплата їх із 50%-ою знижкою за виробництво експортної продукції.

6. Звільнення від податку мита імпорту машин та устаткування.

Для пожвавлення інвестиційного процесу в країні необхідно також використати світовий досвід державної підтримки підприємницьких структур щодо проведення ними інвестиційної діяльності. Зокрема, в Україні можна застосувати такі напрями:

1. Створення на державному рівні банків довгострокового кредитування, які займаються довгостроковим кредитуванням великих підприємств під фіксований процент.

2. Надання урядом підтримки іноземним компаніям, які на території України проводять свою діяльність в напрямках впровадження нових технологій, проведення дослідження і розробок в різних галузях промисловості.

Фінансування урядом приблизно 40% вкладень у науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, які здійснюються за допомогою співробітництва вітчизняних фірм та іноземних компаній.

3. Надання часткової державної компенсації затрат на будівництво, розширення виробничих потужностей і проведення раціоналізації чи структурної перебудови підприємства.

4. Надання державних гарантій під довгострокові банківські кредити зі зниженою процентною ставкою.