Економічна думка першої половини хх ст. (о. В. Чаянов, м. Д. Кондратьєв) та складання радянської політичної економії.

У 20-х роках ХХ століття світового рівня набули економічні погляди, розстріляних сталінським режимом, талановитих вчених Олександра Васильовича Чаянова (1888–1937) та Миколи Дмитровича Кондратьєва (1892–1938). Ряд проблем економічної теорії, зокрема теорії сімейно-трудового господарства, порушив Чаянов у таких працях: “Сутність і межі науки”, “Порівняння статистичних методів з методами природничих наук”, “Чи існує принципова різниця між дослідами і методами статистичного дослідження”, “Нариси з теорії трудового господарства”. Світову славу та визнання принесли Кондратьєву такі праці, як – “Великі цикли кон’юнктури”, “Великі цикли економічної кон’юнктури”, “План і передбачення”, “До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон’юнктури”, “Світове господарство і його кон’юн­ктура під час і після війни”.

Чаянов у своїх працях запропонував оригінальний варіант ор­ганізаційного плану селянського господарства. Організаційний план, або суб’єктивне відображення селянином системи цілей та засобів господарської діяльності, включає: вибір спрямування господарства, поєднання його галузей, узгодження трудових ресурсів та обсягів робіт, розподіл продукції для споживання і продажу на ринку, баланс грошових надходжень і витрат. Концепція трудоспоживчого балансу ґрунтувалася на тому, що селянин прагне не до максимуму чистого прибутку, а до зростання загального доходу, відповідно до виробництва і споживання, рівноваги виробничих і природних факторів, рівномірного розподілу праці та прибутку впродовж усього року. На відміну від радянської системи поділу селян – куркуль – середняк – бідняк, Чаянов запропонував власну класифікацію, що містила шість типів господарств: капіталістичне, напівтрудове, заможне сімейно-трудове, бідняцьке сімейно – трудове, напівпролетарське, пролетарське. Соціальні протиріччя на селі, підвищення ефективності аграрного сектора передбачалося вирішувати через кооперативну колективізацію різних типів господарств та кооперативний кредит, але не через державну кооперацію. Вигоди кооперації вчений вбачав у відносно низьких цінах на продукцію та додаткових прибутках її членів. До кооперативів повинні відходити ті види діяльності, технічний потенціал яких перевершував можливості окремого селянського господарства.

У праці “До питання про теорію некапіталістичних систем господарства“ О.В. Чаянов спробував побудувати “метатеорію“ економічних систем, де робить висновок про можливість співіснування та взаємодію визначених ним п’яти економічних систем, через ринок і ціни. Він переконливо доводить, що сімейно-трудове господарство має більшу стійкість, виживаність, ніж господарство, засноване на найманій праці, оскільки здатне миритися із тимчасовим зниженням ринкових цін, а також схильне виплачувати більш високу орендну плату, ніж капіталістичні підприємці.

М.Д. Кондратьєв розробив концепцію змішаних форм впливу на економіку з боку держави, торговельно-підприємницьких структур, місцевих органів влади, окремих селянських господарств. Він висунув вимоги ринкової перевірки методів державної політики. Кондратьєв виходив із потреби у поєднанні на основі непу планових і ринкових принципів, висунув ідею тісного зв’язку та рівноваги аграрного та індустріального секторів економіки. Ефективний аграрний сектор, вважав він, здатний забезпечити підйом усієї економіки, стати гарантією стійкості всього народного господарства. Кондратьєв вважав необхідним надати першочергову допомогу господарствам, наближеним до фермерського типу, здатним забезпечити швидке нарощення виробництва товарного хліба. Його програма була зорієнтована на підтримку міцних сімейних трудових господарств, спроможних стати основою економічного підйому в країні. М.Д. Кондратьєв був прихильником активного державного втручання в економічні процеси через систему державного планування, у якому важливу роль відіграє економічне прогнозування. У ринковій економіці побудова прогнозу економічного розвитку необхідна для реалізації заходів державного регулювання.

У праці “До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон’юктури“ (1924 р.) М. Кондратьєв формулює свій план дослідження, який ґрунтувався на виділенні двох якісно різнорядних груп кон’юктурних процесів: з одного боку, зворотних, хвилеподібних, з іншого – незворотних, еволюційних, у яких виявлявся поступальний розвиток продуктивних сил. Щодо розуміння економічного ряду, йдеться про циклічну і тривалу складову економічного зростання.

Вивчаючи зворотні процеси, М.Д. Кондратьєв виділяв такі періоди коливань економічної активності: менше року (сезонні), три з половиною роки, торговельно-промислові цикли тривалістю 7–11 років, а також великі цикли кон’юктури – 50–60 років. Така класифікація на сьогодні є загальноприйнятою у світовій економічній літературі, а тоді тільки здобувала визнання. У західній літературі звичайно розрізняють малі цикли (тривалістю близько трьох років), великі цикли (вісім-десять років) і так звані довгі хвилі, які отримали назву “хвилі Кондратьєва“. Подібні хвилі охоплюють довгі періоди економічних коливань – близько півстоліття, здійснюючи тривалий вплив на економічне життя. Найчастіше зустрічаються в економіці розвинених капіталістичних країн цикли тривалістю 8–10 років, але на ділову активність впливають, звичайно, всі інші цикли. Датуючи перехід від висхідної до спадної фази великого циклу на межі 20-х років, учений у 1922 р. передбачав Велику депресію, що охопила Захід у 30-х роках.

Кондратьєв розпочав також вивчення механізму, який відтворює явища довгочасної періодичності в економіці, припустивши, що його основними елементами є оборот основного капіталу з тривалим терміном служби (близько 50 років), нагромадження вільного грошового капіталу та науково-технічний прогрес. Йдеться про виробничі інфраструктурні споруди: промислові будівлі, мости, шляхи, для спорудження яких потрібні великі кошти і тривалий час. Їх оновлення відбувається не плавно, а своєрідними поштовхами, імпульсами для яких є науково-технічні відкриття та нововведення. Зміна “основних капітальних благ“ потребує значних накопичень, великих інвестицій. Отже, М. Кондратьєв обґрунтував інвестиційну теорію довгих хвиль в економіці.

Крім цього, М.Д. Кондратьєв 10 років своєї праці віддав розробці основ планового управління народним господарством. У своїй концепції плану він проводив чітку межу між плануванням в умовах економіки перехідного періоду в СРСР та регулюванням господарства у капіталістичних країнах. Вважаючи ринок носієм стихійних засад в економіці, а план – раціональним началом, учений підкреслював елементи їх нерозривної єдності і не розглядав їх як альтернативу один одному. Ринок з його стихійними процесами не є синонімом руйнівних, некерованих сил. У процесі реалізації плану він розцінював реакцію ринку як об’єктивний критерій правильності того або іншого рішення. Цим пояснювалася і та увага, яку він приділяв удосконаленню статистичного апарату кон’юктури досліджень, прагнувши до відображення навіть слабких сигналів ринку. Побудова перспективних планів охоплювала взаємопов’язані етапи або елементи: по-перше, включала визначення перспектив розвитку окремих галузей та економіки в цілому, виходячи із аналізу об’єктивної господарської діяльності і тенденцій її стихійного розвитку; другий етап (елемент) – планування, що являв собою активну, перетворюючу функцію плану, що охоплював побудову системи заходів і засобів впливу держави на хід цього стихійного розвитку з метою спрямування його в максимально бажане русло. Третій етап полягав в остаточному визначенні перспектив економічного зростання, включаючи ймовірний ефект впливу органів планового керування господарством на хід соціально-економічних процесів. Контрольні цифри перспективного плану мали цілеспрямований, проте рекомендаційний характер і не були нав’язуванням “зверху“ обов’язкових рішень щодо обсягів виробництва. План був ніби скерованим завданням керуючих органів, що здійснювали економічну політику і ”брали на себе“ його директиви.

Одним із перших творців радянської політичної економії був М. Бухарін. У праці “Економіка перехідного періоду“ він стверджував, що кінець капіталістичного товарного суспільства буде і кінцем політичної економії, відкидав поняття товару та вар­тості при соціалізмі. Проблему виміру витрат і результатів пропонував розв’язати за допомогою натуральних показників. Зокрема, вираження величини продукту в енергетичних одиницях. Представник нового покоління радянських теоретиків М. Вознесенський у праці “До питання про економіку соціалізму“ (1931) одним із перших вжив поняття “політична економія соціалізму“. Він стверджував, що відбувається революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених пануючим пролетаріатом. У 1932 р. відомий економіст С. Струмилін зазначив, що планове господарство за своєю ідеєю, крім техніко-економічних норм, фізико-хімічних законів і тому подібних детермінант, ніяких інших “об’єктив­них“, тобто незалежних від волі суспільства “соціальних“ законів не знає. Як одиницю виміру пропонував “трудову одиницю (тред)“ – трудовий день робітника першого розряду, який виконує норму виробітку на 100 %. На думку Є. Преображенського, в умовах непу існують два сектори економіки – соціалістичний і несоціалістичний, у першому діє закон “первісного нагромаджен­ня“, у другому – закон вартості. У законі вартості концентрується вся сума тенденцій товарного і товарно-капіталістичного елементів нашого господарства, а також вся сума впливу на нашу економіку світового капіталістичного ринку.

У повоєнний період багатьма вченими піднімалися теоретичні проблеми економіки соціалізму. Зокрема, у праці “Воєнна економіка СРСР у період Вітчизняної війни” М. Вознесенський упритул підійшов до визнання того, що вартісні відносини характерні для самої соціалістичної економіки без посилань на вплив інших форм власності. Радянське суспільство у СРСР має свою форму обліку товарів, основна і переважна частина яких вироблена на соціалістичних підприємствах. Засоби виробництва та робоча сила, на його думку, є товаром і в соціалістичній економіці. Закон вартості, зазначав учений, діє не лише при розподілі продуктів, але також і при розподілі самої праці між галузями народного господарства. Радянська торгівля виключає зі сфери при­ватних купівлі-продажу основні засоби виробництва та робочу силу. Звідси фактично був один крок до визнання товарами у соціалістичній економіці засобів виробництва та робочої сили, але якщо стосовно засобів виробництва це визнання згодом було зроблене, то робочу силу радянська економічна наука товаром не визнавала ніколи, оскільки наступним логічним кроком було б визнання “експлуатації трудящих” при соціалізмі. Логіка наукового аналізу вступала у протиріччя з офіційною ідеологією. Спочатку ця книга була відзначена Сталінською премією, а потім вилучена з обігу, а сам М. Вознесенський у 1950 р. був розстріляний.

У 60–80-х роках у радянській науці відбувалася полеміка навколо моделей системи виробничих відносин соціалізму. У ній брали активну участь – Н. Цагалов, Я. Кронрод, А. Покритан, Л. Абалкін та інші. У підручниках широко висвітлювалася двохелементна модель, у якій виділялося два великі шари виробничих відносин – організаційно-економічні відносини, які безпосередньо ґрунтуються на розвитку виробничих сил і характеризують організацію сукупної суспільної праці (розподіл, спеціалізацію, рівень усуспільнення), і соціально-економічні відносини (форми власності, соціальна структура власності, система інтересів), що надають соціалістичну якість усім іншим суспільним відносинам. Вихідними категоріями системи висувалися – соціалістична (загальнонародна) власність; власність на засоби виробництва; поєднання виробників із засобами виробництва; планомірність; колективність; усуспільнення виробництва; усуспільнення праці тощо. Разом з тим усі схеми побудови системи виробничих відносин соціалізму були надто абстрактними, майже не справляли впливу на господарську практику. Крім того, утвердилася думка, що власність – основа виробничих відносин, з неї виростають всі елементи системи. У подальшому розвитку це теоретичне положення явно відривалося від практичних завдань планування та розвитку економіки. Загальнонародний характер власності був перетворений у якийсь примарний витвір, невловимий на практиці. Насправді ж державна власність все більше перетворювалася у власність правлячої еліти.

У ході господарських реформ на початку 60-х років розгорнулася полеміка щодо проблем товарно-грошових відносин та ціноутворення, удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва тощо. Широковідомою стала позиція Г. Лисичкіна щодо перетворення класичного ринкового механізму у повноцінно діючий регулятор господарства (“План і ринок” (1966)). Лисичкін вважав, що для ефективності суспільного виробництва і ліквідації диспропорцій у господарстві потрібно забезпечити вільний перелив капіталу із однієї галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції. Соціалізм розглядався як один із видів, різновидність або форма товарного виробництва. Подібну точку зору розділяв Н. Петраков у книзі “Деякі аспекти дискусії про економічні методи господарювання” (1966).

Причини існування товарного виробництва при соціалізмі висувалися вченими різні: розподіл праці (Г. Худокормов), різний технічний рівень окремих підприємств і відносна самостійність підприємств у межах єдиної державної власності (І. Кузьмінов), специфічний характер праці при соціалізмі (М. Макарова). Такий різнобій у питанні товарно-грошових відносин при соціалізмі є свідченням неможливості для економістів-теоре­тиків відобразити реальний характер економічної системи, яка наприкінці 80-х років отримала назву “державного соціалізму”. Українські вчені-економісти на чолі із О. Ліберманом (“План, при­буток і премія” (1962)) виступали за розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку. Необхідна така система планування і оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. Цього можна досягти, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система повинна бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, що виступали у вигляді раднаргоспів. Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, пропонувалося затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство, залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності (відношення прибутку до виробничих фондів у відсотках), мало б право на матеріальне стимулювання та заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити цен­тра­лізоване планування від опіки над підприємствами та перейти до методів економічного, а не адміністративного впливу на підприємства. Ідеї про “економічні“ методи господарювання підготували ґрунт для проведення господарської реформи 1965 р. Два пленуми ЦК КПРС 1965 р (березневий і вересневий) поклали початок цій реформі. Але консерватизм, інертність мислення супроти бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 – 1967 рр. Інтереси суспільства та підприємств стали все більше розходитися. Поступово це призвело до збою у роботі всього народногосподарського механізму країни і до глибокої економічної кризи.

Як підсумок двадцятирічної дискусії, у радянській економічній літературі сформувалися такі концепції планового ціноутворення:

- вартісна;

- ціни виробництва;

- ціни оптимального плану;

- ціни рівноваги.

За розробку концепції цін оптимального плану та оптимального розподілу ресурсів Л. Конторовичу у 1975 р. було присуджено Нобелівську премію. Сутність цієї концепції полягала у тому, що якщо відомі обмеження на всі види виробничих ресурсів у певний період та відомі умови технології, що склалися у цей період, виражені коефіцієнтами витрат, якщо мета даної системи може бути виражена формально у вигляді цільової функ­ції (критерія оптимальності), то, по-перше, може бути визначений оптимальний план, при реалізації якого буде досягнуто найкраще значення цільової функції; по-друге, всім видам ресурсів у цьому плані можуть бути поставлені відповідні економічні оцінки, що дорівнюють прирощенню значення цільової функції при збільшенні ресурсів даного виду на одиницю. Склавши таким чином оптимальний план, держава одночасно визначила б і систему цін, стимулюючи його виконання. Це була аксіома, яка, на жаль, у реальній економічній практиці того часу не реалізувалася.

У цілому ж, незважаючи на всі економічні дискусії, що велися радянськими вченими, не вирішеною залишалася основна проблема – чи сумісний державний соціалізм з вимогами, що випливали із сучасного етапу НТП.