Західноукраїнські землі у міжвоєнний період

У 1923 році рада послів Антанти у Версалі визнала суверенітет Польської держави над Східною Галичиною та Волинню. Тут були створені чотири воєводства – Львівське, Станіславське, Тернопільське та Волинське, а частина Полісся і білоруських земель утворила Поліське воєводство. Північна Буковина з центром у Чернівцях разом з Хотинським повітом увійшли до складу румунської провінції. На Закарпатті було створено єдину адміністративно-територіальну одиницю Чехословаччини – Прикарпатську Русь з центром в Ужгороді.

Після Першої світової війни майже 7 млн українців були позбавлені права на самовизначення і опинилися під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини. У кінці 30-х років площа окупованих українських земель становила майже 150 тис. км із населенням, що перевищувало 11 млн осіб. Понад 80 % населення регіону займалося сільським господарством. Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав, де відбувалося свідоме гальмування розвитку економіки. У промисловості налічувалося всього 50–55 тис. найманих робітників. У 1938 р. Західна Україна виробляла лише 7–10 % промислової продукції Польщі, при цьому її населення та територія становили чверть території Польщі.

Нафтова промисловість Прикарпаття іноземним капіталом була доведена до занепаду (у 1938 р. зменшилася у 3–4 рази порівняно з 1912 р., видобуток становив усього 370,8 тис. пудів). Озокеритна промисловість, по суті, припинила діяльність. Залишалися невеликими обсяги виробництва у калійній промисловості на рудниках Калуша та Стебника.

Незважаючи на колоніальні утиски та повільний розвиток господарства краю, поступово зростає чисельність українських підприємств та кооперативів. Зміцнюють свої економічні позиції та прибутки українські об’єднання: ”Народна торгівля”, ”Маслосоюз”, ”Центросоюз”, ”Центробанк”, ”Карпаття”, ”Дністер”. Дедалі більше українців ставали власниками фабрик, заводів, житлових будинків. У 20–30 роках відбулося розширення функцій кооперативів, вони починають розглядати себе і як знаряддя самоврядування та економічного захисту. У 1939 році в країні налічувалося 4 000 кооперативів, які об’єднували переважно сільських споживачів і торговельні організації.

Розвиток сільського господарства був також малопродуктив­ним. Земельне питання краю не було вирішене. 33,8 % землі належало поміщикам, 8 % – державі, 2,1 % – церкві, 48,4 % – селянам (до 2 га). Більше 1 млн осіб становили безземельні та малоземельні селяни. З поміщицьких та церковних земель були створені спеціальні фонди для польських, румунських та чеських колоністів. Тисячі розорених селян, роками не маючи постійного заробітку, залишали рідний край і емігрували за кордон. З 1925 до 1939 року, тільки за офіційною польською статистикою, емігрувало 373 тис. осіб працездатного населення.

Таким чином, у 20–30 роки західноукраїнські землі у промисловому відношенні були слаборозвиненими. Економіка Західної України, Буковини, Закарпаття пристосовувалася до потреб господарства Польщі, Румунії, Чехословаччини як ринок для збуту товарів, джерело дешевої робочої сили та сировини.