Історична школа Німеччини

Період ХІХ – початок ХХ ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму в умовах промислового перевороту, індустріалізації та формування монополістичних об’єднань. Нові економічні процеси, соціально-економічні зміни відображалися в розмаїтті економічної думки. Формується т. з. критичний напрям політичної економії, різні економічні школи: історична, нова історична, маржиналізм (австрійська, кембриджська, американська, шведська, математична школи).

До критичного напряму політичної економії належать С. Сісмонді, П. Прудон, К. Родбертус, Ф. Ласаль. У 1819 році С. Сісмонді опублікував свою працю “Нові засади політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення”, у якій пропонує в основу економічних досліджень поставити добробут та матеріальне становище людини. Критикуючи капіталізм, є прихильником державного втручання в економіку та запровадження робітничого законодавства. Пропонуючи теорію від­творення та криз, Сісмонді вбачає основну суперечність капіталізму в суперечності між виробництвом та споживанням, що виявляється в труднощах збуту та кризах.

1840 року П. Прудон у Парижі видав наукову працю “Що таке власність”, де було проголошено гасло “власність – це крадіжка”. Система дрібнобуржуазних соціалістичних поглядів викладена ним у праці “Злиденність філософії”. Конституйована або синтетична цінність відображає, на його думку, усунення суперечності між міновою та споживчою вартістю, між товаром і грошима. Досягнути рівності та спра­ведливості Прудон пропонував через створення товарообмінного трудового банку, де б товари обмінювалися на талони (робочі гроші), а ті, у свою чергу, обмінювалися на необхідні виробнику товари.

Німецький соціаліст К. Родбертус стає основоположником теорії “державного соціалізму“. Реформування суспільства він сподівається здійснити за допомогою зрівняльного розподілу, покладаючи цей обов’язок на державу.

Ф. Ласаль висунув ідею існування т. з. “залізного закону заробітної плати”. Зміст закону полягає в тому, що робітник завжди отримує лише мінімум засобів існу­вання, неповний продукт своєї праці. Його можна нейтралізувати, на думку Ласаля, через створення за допомогою держави добровільних асоціацій, де робітники одночасно були б підприємцями.

Історична школа цього періду представлена Фрідріхом Лістом, Вільгельмом Рошером, Бруно Гільденбрандтом, Карлом Кнісом, Густавом Шмоллером, Карлом Бюхером та ін.

Фрідріх Ліст вперше серед науковців-економістів визнав політичну економію наукою про складові державної політики не в глобальному, а в національному аспекті. У своїй праці “Національна система політичної економії” він стверджує, що зміст основного об’єктивного закону розвитку суспільства полягає в тому, “що численні покоління, що настають одне за одним, поєднують свої сили, щоб досягти єдиної мети, і розподіляють у певному розумінні між собою зусилля, яких потребує досягнення цієї мети”, таким чином, відкидаючи формаційний підхід класичної школи. Згодом ці ідеї взяли на озброєння представники історичної школи.

Ф. Ліст між егоїстом-людиною і державою (суспільством) уводить націю: кожна людина — частина нації. Нація має свої особливості: рівень розвитку культури, геній, менталітет, політи­ку, могутність. У націй є розбіжності, рівність націй можлива тільки на останній стадії, коли її досягнуть усі.

Політична економія є “...такою наукою, яка, усвідомлюючи сучасні інтереси й особливе становище націй, навчає, яким чином кожна нація може підвестися на такий ступінь економічної куль­тури, на якому союз її з іншими цивілізованими націями буде можливий завдяки свободі обміну можливим і корисним”.

Лідером цієї школи був Вільгельм Рошер. У своїх працях “Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу”, “Система політичної економії”, “Історія англійської політичної економії XVI–XVII ст.”, досліджуючи історію становлення й розвитку економічних процесів у різних країнах, Рошер намагається встановити причини їхніх національних особливостей.

В. Рошер — засновник історичної школи: “Одна лише проми­словість може поставити на службу собі всі сили природи”. Та вона ж “недруг нашого часу: невігластво черні і пауперизм наро­джуються перш за все у містах”. Він же вказує на взаємозв’язок аграрного та індустріального розвитку: “Земля дорожчає, а праця і капітал дешевшають, це означає неминуче інтенсивне ведення сільського господарства”.

У “Принципах політичної економії” Рошер формулює мето­дологію викладання політичної економії. Як бачимо, у нього не­має слова “закони” в політичній економії, воно замінено на “принципи”. Цим вчений відторгається, відгороджується від Сміта й Рікардо та їхньої школи. З цього випливає висновок — немає планетарних законів як об’єктивних, вільних від націона­льної належності законів розвитку. “Наша мета — опис того, чо­го бажали, до чого прагнули народи в економічній галузі; цілі, про які вони дбали і яких досягали; підстави, заради яких вони домагалися своїх цілей”. Отже, застосування в політичній еконо­міці історичного методу беззаперечно.

Інший представник історичної школи Бруно Гільденбрандт замість політичної економії пропонував теорію економічного розвитку народів. В основі цієї теорії лежить проблема обміну, який в еволюційному розвитку пройшов три етапи – натуральне господарство, грошову економіку, кредитну економіку. Вершиною прогресу економіки є кредитне господарство, яке, по суті, є плановим. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом з метою задоволення конкретних споживчих проблем. У центрі уваги історичної школи завжди були соціальні питання. Проблеми соціальної рівноваги розглядалися як необхідна умова економічного розвитку. Нова історична школа ставила собі за мету в межах національної політичної економії створити напрям – основи соціальної політики.