IV-й період Римської держави ( ііі – V ст. Н. Е. ) – пізня Римська імперія

Криза і занепад господарства позначилися ще у 73 – 71 рр. до н. е., у час, коли у Римі відбувалися зовнішні (боротьба з Митридатом) та внутрішні потрясіння (повстання Спартака).

Ознаки занепаду:

1. Різке скорочення рабів, високі ціни на них і низькопродуктивна праця.

2. Зменшення рентабельності латифундій та вілл.

3. Обмеження абсолютної влади над рабами, заборона вбивства рабів та надання їм волі.

Наслідки:

1. Натуралізація господарства (замкнутість латифундій).

2. Розорення і декласація селян.

3. Аграризація господарства.

4. Дестабілізація грошової системи.

Уже у І – ІІ ст. відбуваються зміни в організації аграрного виробництва. До ІІІ ст. переважаючою формою поземельних стосунків стає система колонату. В основі колонату лежить право дрібної та великої оренди парцелл на емфітевтичному праві (довго- та вічнострокова). Прекарій – умовне землеволодіння, коли земля надавалася на термін, визначений її власником. Виникали рентні відносини у вигляді натуральних та грошових платежів, відробітків. Колони віддавали одну третину врожаю і відробляли шість днів панщини, виконували державні повинності, сплачували податки.

 квазоліти (раби)

Колони це:  лібертіони (вільновідпущені)

 паупери (бідні вільні селяни)

Колони поступово стають особисто вільними, але через борги потрапляють у залежність від власника. Колонат сприяє розвитку патронажу.

Едиктом імператора Константина І – 30 жовтня 332 року – було юридично оформлено кріпосне право із забороною переходу з місця на місце. Едиктом імператора Валентина І від 371 року було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Змінюється статус колонів – прекарій стає спадковим, не обумовлюється угодою, належність до колонів юридично оформлюється конституціями імператорів, їх прикріпили до землі, заборонивши покидати помістя, їх не могли відчужувати без землі. Держава надавла рабовласникам певні адміністративні, фіскальні, судові права щодо колонів. Отже, докорінним чином змінюються виробничі та поземельні відносини, які сприяють формуванню в надрах античного суспільства ранньофеодальних стосунків.

Проте найстрашнішою хворобою Риму стає породжена незрі­лими ринковими відносинами соціальна прірва та морально-етичний спосіб життя, що набув катастрофічної форми нестримної розкоші в особистому споживанні, розпусти, низької моралі. Па­дала народжуваність, з’являлися все нові хвороби, що призводи­ло до виснаження та розорення вільних селян і ремісників. Усе це підривало могутність Риму та його армії. Імперія опинилась на порозі занепаду.

“Багатство і бідність у тісному союзі між собою виганяли іта-ліків з Італії і наповнювали півострів натовпами рабів і страшним мовчанням пустелі. Уся ця картина зловісна, однак, не єдина у своєму роді: скрізь, де у рабовласницькій державі цілком панує капітал, він однаково спустошує прекрасний світ Божий. Італія цицеронівської доби, по суті, схожа на Елладу доби Понтія і ще більше на Карфаген часів Ганнібала, де точно таким самим спо­собом всемогутній капітал довів середній клас до знищення, а торгівлю і землеробство — до крайньої межі животіння і на­самкінець призвів до лицемірства, що прикривало моральне і по­літичне падіння нації” [60].

У 395 році відбувся поділ Римської імперії на Західну і Східну. Їхній подальший історико-економічний розвиток відбувався різними шляхами. На заході імператорська влада поступово слабшала і в 476 році була повністю ліквідована.

Економічна думка Риму мала практичне спрямування. Вона ґрунтувалося на методах ведення господарства з використанням праці рабів, на особистих стосунках рабовласника з рабами.

В економічній думці античного Риму центральне місце належало проблемам рабства та аграрним відносинам, особливо питанням раціональної організації рабовласницьких господарств. Про значення сільського господарства для Риму свідчить наявність літератури з цієї тематики, що тиражувалася в імперії. Пліній пе­релічує 146 римських і 327 чужоземних творів з питань сільсько­го господарства, які він використав, складаючи свою «Природну історію».

Почесне місце серед авторів посідають Каттон, Варрон і Колумелла. Зокрема, трактат Каттона Старшого (234 – 149 рр. до н. е.) “Землеробство”, Варрона (116 – 27 рр. до н. е.) “Про сільське господарство”, Колумели (І ст. до н. е.) “Про сільське господарство”, проекти аграрних реформ братів Гракхів – Тіберія (162 – 133 рр. до н. е.) та Гая (153 – 121 рр. до н. е).

Так, за Катоном, зразкове господарство – це самозабезпечуване натуральне господарство з певною рин­ковою орієнтацією. Він також, робить акцент на одному з найважливіших елементів агрокультури - застосуванні органіч­них добрив: “Старанно зберігай козиний, овечий, коров’ячий та інший гній. Постарайся мати велику купу гною; і коли зорю­ватимеш, очищуй і подрібнюй, потім вивозь із хліва. Гній зро­биш із соломи, стебел, м'ятої соломи, полови, листя. Половину того вивозь на поля, де сіятимеш корми, четверту частину по­клади під скопану землю під маслинами, другу чверть збережи для луки”.

У написаному пізніше трактаті Варрона знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких гос­подарств та їхнє перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Варон вважав, що вигідніше вико­рис­товувати працю найманих працівників. У Варрона рільництво ототожнюється з наукою: “По-перше, це не лише наука, це знання того, що слід сіяти і що робити на будь-якому полі, щоб земля давала найбільші врожаї. Основні елементи — вода, земля, повітря і сонце, їх слід вивчити, перш ніж ти кинеш зерна і таким чином закладеш основу врожаю”.

Криза сільського господарства Риму зумовлена загальним за­стоєм в економічній, політичній і соціальній сферах. Ситуацію описує Колумелла: “Отже, не від втоми, як уважає більшість письменників, і не від старості, а головним чином від недбалості земля відповідає нам меншою родючістю, можна отримати зрос­таючі врожаї своєчасним і помірним доглядом”. Але справа не в недбалості, а аграрно-технологічна революція має два боки: матеріальний та соціально-економічний. Другий ґрунтувався на рабській праці, і тільки в епоху Карла Великого відбувається революція в аграрних відносинах. Зникає раб, на зміну йому приходять сеньорально-феодальні відносини.

Падінню Римської імперії намагалися запобігти через надання християнству статусу державної релігії згідно з актом імператора Константина, але “...то не Константин обернувся в християнство, а християнство обернулося в Римську імперію”. Торговий імпе­ріалізм вимагав виправдання.

Церква і держава в умовах падіння моралі, занепаду економі­ки та руйнування впливу ринкових відносин прагнуть підпорядкувати суспільство, яке стоїть на дорозі загибелі, та контролювати його діяльність, зокрема, використанням Євангелія. Це була одна з найбільших релігійно-духовних революцій у світовій історії. Ба­гато людей тепер прагнуть не безмежних доходів, а лише задово­лення найменших потреб, щоб звільнити час для богослужіння і підготуватися до настання царства Божого. Риму з його культом розкоші та розпусти, бездуховності протистояв інший світ — Євангельської скромності, духовності.

Євангеліє застерігає людей від гонитви за багатством, яке мо­же відвернути їх від служіння Богу. Бідних і голодних воно нази­ває блаженними, багатим пророкує біди.

“Коли ти з’явився на світ, коли ти вийшов із чрева матері своєї, яке багатство ти приніс із собою? Взяте надміру того, що необхідно для тебе, взяте насиллям. Ти забираєш хліб у голодного, ти ховаєш під замком одяг голого, гроші, які ти закопуєш, — викуп за нещасного”, — читаємо в Новому Завіті [60].

Римською інтерпретацією християнства стає стоїцизм.

Найвидатнішими серед стоїків є Сенека (4 - 5 pp. н. е.), Епітікет (50 - 40 pp. н. е.), Марк Аврелій (80 - 121 pp. н. е.). Це час найвищої могутності Римської імперії. У ній уже міц­ніють сили, що зумовили її занепад. Римлянам близькі ідеї стоїцизму. Загальне правило стоїків — “живи згідно до приро­ди речей”. Природа має все для щастя людини. Самопізнан­ня, самосповідання, риси людини-аграрія, відкриття внутріш­нього світу людини — основні риси світогляду стоїків-римлян. У цьому вони близькі до християнства. Положення “Нового Завіту” і положення з праць Сенеки майже збігаються.

Римляни практичні, і їх ставлення до філософії зумовлюється, відповідністю її вихідних принципів їхньому менталітету державників, законників, чи може вона бути корисною в їхньо­му житті. Сувора мораль предків, на противагу розбещеності, безсиллю людей сьогодення. Лозунг стоїків: “Будь подібним до скелі: хвилі невпинно розбиваються об неї, вона ж стоїть неру­хомо, і довкола неї затихають бурхливі води”. Це хвилі амора­льності, користолюбства, жорстокості, егоїзму, хабарництва, тиранії.

Сенека каже: “Для вас, епікурейців, є задоволенням привчати своє виснажене тіло до лінивої бездіяльності й прагнути до без­корисності, доволі схожої на усиновлення, ховатися під густою тінню і витонченими розмірковуваннями, які ви називаєте відпо­чинком, присолоджувати спустошену від дряблості душу й наси­ чуватися їжею і питтям. Для нас же, стоїків, є задоволенням зай­матися доброчинністю, сповненою працею, коли вона полегшує працю інших, або небезпекою, коли інших позбавляємо від не­безпек, бо тяжкі для нас засоби, коли вони полегшують складне становище інших” [60].