Тема 1.2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

Перелік питань до самостійної роботи студентів

(самостійна робота у вигляді конспекта)

1, Сутність християнства, буддизму та ісламу.

2. Історико-економічне значення Трипільської культури.

Сутність християнства, буддизму та ісламу.

Головний моральний обов’язок індуса — додержання вчення про карму (обов’язок, призначення), тобто вимог Веду. Характер і доля людини — результат її дій у цьому або минулому житті, але не виключається і вплив вчинків інших. “Людина, що страж­дає, і страждає несправедливо, здається індусу такою, що сплачує борг або нагромаджує капітал для іншого життя. Людина, яка на­солоджується здоров’ям і багатством, повинна усвідомлювати, що во­на витрачає більше ніж заробила і що їй потрібно сплатити борг, до­кладаючи нових зусиль”.

Людина після її народження вводиться до складної структури суспільства як одна з його комірок. Кожен має сусідів — вищих і нижчих, у кожного члена касти є свої права та обов’язки. Краще виконати погано свою карму, ніж добре чужу. Є покарання у пе­реродженні — людина може перевтілитися в образ собаки або черв’яка.

Для індуса є беззаперечною істиною те, що душа людини піс­ля смерті переселяється в інше тіло, навіть тварини чи рослини (душа безсмертна).

Філософія релігії індусів — відчувати себе частиною Всесвіту, додержувати її космічних законів. Релігія — це життя, життя — це релігія. Філософія Індії ґрунтується на дусі, який є вищим за прос­ту логіку. Життя не можна осягнути лише логічним розумом, са­мосвідомість — не верховний суддя. За межами свідомості — ін­туїція, одкровення, космічна свідомість. Бог — це надсвідомість.

В індійській філософії не існує ідентифікованих понять суб’єкта та об’єкта, зла і добра, причини і наслідку. Веданта ви­ходить з того, що причина криється у наслідку, а отже, їх проти­ставлення не має підґрунтя. Наслідок не є заново виробленим чи створеним, це лише новий вияв, так само як і причина ніколи не зникає. Існує тотожність суб’єкта й об’єкта, є їх синтез. “Веданта ґрунтується переважно на синтезі суб’єкта та об’єкта, на ототож­ненні причини і наслідку, Я і Це є характерною ознакою Веданти, що відрізняє її від усіх інших філософій”.

Особливе місце Веданта відводить знанням. “Вражений лиха­ми і минущістю цього світу, він вирішує оголосити, що навіть Логос є лише результатом незнання, і визнати знищення цього незнання вищою метою, вищим благом людини ...що доброта і доброчинність, віра і справи необхідні як підготовка, навіть як обов’язкова умова для досягнення того найвищого знання, що повертає душу до її джерела, до її батьківщини, відновлює її іс­тинну природу і її істинне Я у брахмані”.

Життя — обертання чотирьох епох: від Золотого віку до су­часності по низхідній; занурення в обман, неробство, бруд та хво­роби. Завершується все це світовою катастрофою. Гине все. Так само, як у християнства та ісламу (Судний день). Проте народжу­ється Брахма — і знову все спочатку. Чергування світових епох не припиняється. Світ не має ні початку, ні кінця. Тут немає цер­кви, бо хто візьме на себе керівництво космічним світосприйняттям? Немає дуалізму добра і зла. Немає поняття перворідного гріха. Людина — частина живої й неживої природи. Нескінчен­ний абсолют. На одному полюсі чиста матерія, на другому — чи­стий дух, в якому розчинилася матерія. Нескінченне становлення: у каміння, у рослини, які відрізняються тим, що в них є часточка Вищого Духу (на сьогодні встановлено, що рослини бачать, чу­ють, розмовляють), у тварини і на порядок вище — у людини. Але є й ті, що пройшли великий шлях духовної досконалості. Удосконалюючи себе, людина поліпшує світ, сприяє зростанню духовності, але вона не може змінити його призначення. Це є ос­новою кастового поділу. Існують чотири сенси життя: матеріальний, біо­логічний, інтелектуальний і духовний. Соціальна практика індуї­зму — касти, карма (шлях, призначення), брахма (просвітлення, рух до духовного).

Проте ортодоксальний індус повинен спочатку стати господарем, а це вже раціоналізм. Життя в лісі чи печері він може розпочати лише після виконання цього обов’язку. Тому пе­вною мірою необгрунтованими є ідеї, що для індуса первинні ду­ховні, а не матеріальні, економічні інтереси. Очевидним є те, що місіонерська діяльність протестантизму в Індії не могла давати добрих плодів, як і те, що не марксизм-ленінізм, а гандизм віді­гравав панівну роль в ідеологічній боротьбі Індії в XX ст., і в цьому велике значення кастовості та духовності.

В індуїзмі існує найсуворіша релігійна регламентація буден­них справ і думок, самоконтроль віруючого (це у християн Бог на небесах читає справи у день Страшного суду).

Індуїзм мав вплив на іудаїзм, християнство, іслам. І якщо єре­сі цих релігій їх потрясали, то в індуїзмі їм немає місця, тому що немає Тори, Євангелія, Корану.

Індуська цивілізація зазнала важких історичних випробувань: магометанське завоювання з його пропагуванням Корану; хрис­тиянське місіонерство, що намагалося зруйнувати устої індійсь­кого суспільства; багатовікове британське панування. Це була боротьба двох цивілізацій. Європейська цивілізація грабуванням та насиллям намагалася підкорити Індію, нав’язати європейську мораль. Певною мірою ринкові відносини тут розвивалися, спо­стерігався поступ промисловості, але за індустріальну цивіліза­цію народи Індії заплатили високу ціну — мільйони загиблих ре­місників. Діалогу філософії Схід—Захід не було. Панував культурний імперіалізм.

Індія початку XXI ст. — це країна з понад мільярдним насе­ленням, що з успіхом впроваджує інформаційні технології.

Давні пророки, мудреці Індії намагалися не копіювати, а тво­рити. Сьогодні Індія встановлює зв’язок сучасного знання з дав­нім надбанням, і тому вона може стати одним з важливих рушіїв загальнолюдського прогресу.

Корені буддизму — у ментальності індусів, в їхній надзвичайній чутливості, сприйнятливості, палкому фанатизмі. Засади буддизму сформував Шак’ямуні, який залишив царський дім, дізнавшись про те, що життя приносить людині страждання, хвороби, смерть; пройшов посвячення у сентаїтів-відлюдників, але відповіді на свої запитання, одвічні запитання людства, не знайшов. Шак’ямуні усамітнюється, в нього настає просвітлення, він стає Буддою — істотою, наділеною досконалими мо­ральними, розумовими та фізичними якостями.

Своє вчення Шак’ямуні розділив на три частини: тео­рію, або догматику; моральність, або аскетику; практику, або споглядання. Його вчення — логічний висновок брахманізму-індуїзму про ницість життя; рід людський при­речений на страждання. Якщо в індуїзмі поглинання душі закінчується Брахманом, то в буддистів поглинання душі у нірвані. Спільним для цих релігій є й учення про переселення душ. Однак існує й багато відмінностей.

Буддизм заперечує центр буття, світову душу, Брахма­на. Брак постійності у світовому і земному житті — одна з аксіом буддизму. Це велике Зло (“вогонь, що пожирає весь світ”): “складне рано чи пізно приречено розпастися, те, що народилося, — померти”. Явища зникають одне за одним, минуле, теперішнє й майбутнє знищуються, все минає, над усім тяжіє закон руйнування. Перед смертю всі рівні: ба­гатий і бідний, шляхетний і ниций. Тіло людини — творін­ня чотирьох стихій: землі, води, вогню та вітру “Впродовж усього життя тіло служить джерелом пристрастей, хвилю­вань та мук. Настає старість, і з’являються хвороби — старий б’ється у передсмертних муках”. Однак і смерть не звільняє людину від страждань. Вона знову народжується і знову помирає. Це “колесо, що обертається вічно”. Отже, буття є стражданням, і щоб його припинити, потрібно знищити саме буття, “погасити його в нірвані”.

Існує чотири істини: істина страждань, істина походження страждань, істина припинення страждань, істина про шлях, що веде до припинення страждань.

Будді приписують творчу силу, сенс вічного буття — вона може спускатися до душі істоти тваринного і навіть рослинного царства і знищується в нірвані — такі догмати Шак’ямуні.

Той, хто хоче врятуватися, повинен додержувати правил, охо­роняти життя будь-якої живої істоти, поважати чужу власність. Забороняються спиртні напої, земні втіхи, прикраси, надмірність у їжі. Пропагується життя у добровільній бідності.

“Утримуйся від усілякого зла, твори добро, тримай у вузді свої думки” — такі засади вчення.

Як видно, витоки цього світосприйняття криються в Законах Ману. Але, там підвалини — касти, в буддизмі їх немає, він проголо­шує рівність людей за походженням. Мораль Шак’ямуні: “Сидіти ліпше, ніж ходити, спати ліпше, ніж не спати, найліпше — нірва­на”. В японському буддизмі нірвана може бути досягнута в цьо­му земному житті, а не тільки в “чистому”.

Буддизм формує стійкість у боротьбі зі стражданнями, нечут­ливість до несправедливості, общинний колективізм, самовдос­коналення, самореалізацію. Ці риси найяскравіше виявляються у японців, в’єтнамців, корейців.

Різновид буддизму — ламаїзм (Тибет, Монголія, Бурятія). Це так званий північний буддизм. Існує й китаїзований буддизм.

Китайський буддизм (чень-буддизм, дзен-буддизм) має особ­ливості, які відрізняють його від індуського буддизму (махаяни). За махаяною всі живі істоти володіють природою Будди, а тому ставлення до них дбайливе, і рільництво є недозволеним втру­чанням в їхнє існування. Тому касти брахманів і кшатріїв не зобов’язувалися до хліборобства.

У Китаї, навпаки, рільництво — обовязок. Китайська форму­ла життя — “день без праці — день без їжі”. Саме тому буддизм Індії не міг бути підтриманий китайськими імператорами. Не мо­гла спрацювати й теза індійського буддизму про те, що порятунок індивіда можливий тільки разом із порятунком всіх [58].

Для розуміння змісту й особливостей економічної системи Стародавнього Китаю потрібно враховувати, що держава виникла та розвивалася в межах географічної замкнутості та тогочасних філософських і політичних уявлень, особливо конфуціанства (Кун-цзи або Кун Фу Дзи, або Конфуцій – 551 – 479 рр. до н. е., автор записаного його учнями збірника “Лунь юй” – “Бесіди і міркування”), яке перетворилося на державну ідеологію. На перший план висовувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні централізованій владі імператора, що асоціювалася з старшинством та мудрістю. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення добробуту, зменшувати податки.

Конфуцій проповідує первісні засади: багатий народ — багата держава; він заперечує розкіш, виступає за помірність споживан­ня, збереження ритуалів, за серединний шлях, суворе і чесне вико­нання обов’язків, самовдосконалення.

Ринкові відносини — торгівля, лихварство — підривали родо­племінний устрій і общину. Приватна власність не повинна бути культом — на перше місце Конфуцій ставить доброчинність, етику. Кожен повинен виконувати свої обов’язки. На запитання: “Що є життя?”, — Конфуцій відповів: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі”. Таке ж положення існувало і у давньоіндуїстських джерелах, можливо, воно було запозичене Китаєм.

Взаємостосунки між правителем і народом виражалися наступним чином: імператор — вершник, чиновники і закони — вуздечки й віжки, народ — кінь. Щоб добре управляти кіньми, потрібно правильно їх гнуздати, рівно тримати віжки. Стимулом необхідно вважати розмірність сили коней та на­гляд за узгодженим бігом останніх; в таких умовах правителю не потрібно кричати, хльостати віжками, чи підганяти іншим стиму­лом — коні й самі побіжать. Правитель, за Конфуцієм, повинен бути мудрецем. Управління, політика, етика — основне в конфуціанстві.

Великого значення конфуціанство надає родині, тому вини­кають родинний капіталізм, сімейний підряд (ментальність ки­тайця відрізняється від ментальності німця, росіянина, українця). Вільні общинники були основною продуктивною силою, застосовували кругову поруку і колективну відповідальність сім’ї до третього коліна.

Конфуцію належить вислів: “Все тече так само, як вода. Час збі­гає, не зупиняючись”.

Про значення конфуціанства свідчить такий історичний факт: у 1974 р. КНР обрала шлях ринкових відносин (Ден Сяо Пін). З боку лівих радикалів лунала приголомшлива кри­тика на адресу Конфуція. Але, як казав Конфуцій, “якщо справи правителя правильні, то за ним підуть люди без будь-яких наказів, якщо неправильні, то народ не підкориться йому, попри заклики” [58].

Ці ідеї були на 250 років приглушені в умовах складання об’єднаної Китайської імперії. Тоталітарне правління досягло практичної завершеності за правління У Ді (140–86 рр. до н. е.), який обмежив владу аристократії, розділивши маєтності на дрібніші землі, здійснюючи завойовницьку політику, накладав важкі податки на вищі класи і не раз проводив реквізиції, держава взяла під контроль чеканку монет, було заведено монополію на виробництво і збут солі та заліза. Разом з тим його політика спиралася на філософію Конфуція.

Іслам - це одна зі світових релігій, викладена в Корані, в осно­ві якої одкровення Аллаха, які тривали 33 роки і які слухав пророк Мухамед, котрий не знав грамоти (а це — інтуїція).

Батьківщина ісламу — Аравійський півострів, який посідав стратегічно важливе місце у зв’язках Індії і Китаю з Європою та Африкою. Це великий торговий шлях, де переплелися найважли­віші родоплемінні звичаї, традиції ізольованої пустелі (звідси ідея єдинобожжя — Аллах єдиний). Тут немає уряду, не існує за­конів - лише племінні звичаї і традиції. Кровопролиття, убивство невинних людей — звичайне явище. Потреби повсякденного життя, такі як нормальна їжа, одяг, ласощі, мешканцям тих місць були невідомі.

Раціоналізм ісламу найефек­тивніше виявився у вченні про загробне життя. Лише там ти мо­жеш реалізувати справедливість, чесність, доброту, там тобі гаран­товане вічне життя, сповнене радощами і насолодою. То чи варто ризикувати вічністю заради коротких миттєвостей земного життя?

У перекладі з арабської “іслам” означає підкорення, слухня­ність. Звідси цілковита покірність перед Аллахом. Бог — творець і правитель Всесвіту. Людина, яка визнає творця, вбачає в ньому господаря, чесно й добросовісно підкоряється його законам і приписам, і є істинним мусульманином. Аллах великий, Аллах дав, Аллах узяв. Людина, котра заперечує існування Бога, не­спроможна бачити очевидне, дане йому від природи — Бога. Ал­лах забороняє лихварство, тому склалася “ісламська економіка”, бан­ківська кредитна діяльність із власними особливостями.

У світі повинні панувати мир, справедливість, добро, тут не­має місця для експлуатації та рабства, тут панує священна довіра до Бога. І водночас існує ісламський фундаменталізм — відобра­ження агресивного ісламського світу в його прагненні до всесвіт­нього Халіфату [58].