15. Сучасні мережі економічних районів та їх склад

Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному сільськогосподарський.  У часи входження України до радянського союзу було зроблено чимало спроб поділити СРСР на економічнірайони. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку старамережа великих економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обґрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв’язків.  Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі: -Донецький (Донецька, Луганська області); -Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); -Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області); -Центральний (Київська, Черкаська області, м.

Київ); -Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області); -Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області); -Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь); -Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).  Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування. Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.

16. Обґрунтуйте відмінність понять «територія», «регіон».

Теритóрія (лат. territorium — область, територія; від terra — земля) — обмежена частина земної поверхні в природних, державних, адміністративних або умовних межах: визначається протяжністю, як специфічним видом «просторового» ресурсу, площею, географічним розташуванням, природними умовами, господарською освоєністю^[1]. Територія є об'єктом конкретної діяльності.

Регіон – певна територія, яка відрізняється певною цілісністю і взаємопов»язуваністю осн складових:населення, природи, господарства.

17. Основні структурні елементи регіону

Структура як сукупність стійких зв’язків об’єкта забезпечує його цілісність, тобто зберігає ос-новні властивості при різних зовнішніх і внутрішніх змінах. Поняття структури співвідноситься з поняттям системи й ор-ганізації в такий спосіб: якщо система характеризується безліччю проявів деякого складного об’єкта (його елементи, будова, зв’язки, функції й т.ін.), то структура виражає лише те, що залишається стійким, відносно незмінним при різних пере-твореннях системи. Нерозривний зв’язок системи й структури пояснюється тим, що перша має потребу в структурі як “кістя-ку”, здатному додати необхідної сили “зчеплення” всім її скла-довим частинам, “забезпечити міцне й стійке її буття як ціло-го, стабільне й ефективне її функціонування як цілого, прогре-сивний й ощадливий її розвиток як цілого” [4]. Основна функція структури полягає в тому, щоб забезпечити системі внутрішню міцність, стабільність, високий ступінь спряже-ності всіх її компонентів.

Регіон — це складна система, що включає такі структурні елементи, як природне середовище, виробничу й соціальну сфери. Центральною ланкою й найважливішою структурною складовою цієї системи є населення регіону.

Природне середовище являє собою сукупність природних умов існування суспільства. Природне середовище включає фактори природного або природно-антропогенного походжен-ня, що мають властивості самопідтримки й саморегуляції без постійного коригувального впливу з боку людини, прямо або побічно впливають на окрему людину або людські колективи; енергетичний стан, склад і динаміку атмосфери й гідросфери; склад і структуру поверхні землі, ґрунту й надр; вигляд і склад біологічної частини екологічних систем (рослинності, тварин

ного світу й мікробного середовища) і їхніх ландшафтних ком-плексів; щільність населення й взаємовплив самих людей як біологічний фактор.

Соціальне середовище являє собою систему життєзабез-печення, що впливає на соціально-відтворювальний процес, забезпечує умови життєдіяльності. Воно включає комплекс галузей, соціальних організацій і інститутів, покликаних за-безпечувати соціально-відтворювальний процес: вироб-ництво, розподіл і споживання ресурсів і життєвих благ (соціально-економічна складова інфраструктури); підтримка, відновлення й перетворення балансу природного, штучного й популяційного середовищ життєдіяльності людини (соціаль-но-екологічна складова інфраструктури); вироблення зразків і норм діяльності, поведінки, спілкування й взаємодії із природ-ним, культурним і соціальним оточенням, а також прилучення до цих зразків і норм кожного нового покоління людей (ідео-логічна складова інфраструктури).

Населення — найбільш динамічна складова частина при-родно-господарського комплексу. Динамічність її визна-чається природним рухом (народжуваністю, смертністю) і ме-ханічним рухом. Населення характеризують такі показники, як статевовікова структура, соціальний склад, зайнятість насе-лення в суспільному виробництві, розподіл трудових ресурсів між сферами діяльності, рівень кваліфікації, тривалість життя, здоров’я й т.ін. Найважливішою характеристикою населення є його потреби, що постійно зростають, змінюються, визначають структуру суспільного виробництва й темпи його розвитку. В суспільній свідомості потреби перетворюються в інтереси, які трансформуються в безпосередні мотиви діяльності людини. У ході розвитку відбувається зростання і видозміна потреб, зникнення одних й виникнення інших, нових, у результаті чо-го коло потреб розширюється, їхня структура якісно змінюється, частка інтелектуальних і соціальних потреб зрос-тає, а фізичні потреби усе більше “облагороджуються”;