2.1. Основні тенденції формування фінансових ресурсів в межах фінансової системи

Фінансові ресурси — це кошти, виділені з тієї частини сукупного сус-пільного продукту, яка без порушення об’єктивної (природної) пропорційності суспільного виробництва може бути спрямована на розширення соціально-економічної системи в цілому.

Специфічний зміст фінансових ресурсів досить повно визначається наявністю певних ознак. По-перше, це фонди коштів акумуляційного ха-рактеру, що утворюються в результаті виробництва, розподілу і перероз-поділу сукупного суспільного продукту і національного доходу. По-друге, це кінцеві прибутки, тобто кошти, призначені для обміну на товари. По-третє, це прибутки після реалізації товарів.

Отже, джерелами формування фінансових ресурсів є амортизація, прибуток, відрахування до фонду соціального страхування і пенсійного фонду, податок на додану вартість, акцизи, податки з населення, надходження від зовнішньоеконо-мічних операцій та продажу населенню цінних паперів. Кредитні ресурси, на нашу думку, неправомірно зараховувати до фінансових ресурсів, оскільки їх формування не пов’язане зі створенням нових матеріальних благ, а відбувається внаслідок перерозподілу фінансових ресурсів. Однак приріст вкладів населення в банках варто розглядати як джерело фінан-сових ресурсів, оскільки в матеріально-речовому аспекті їм відповідають ресурси, що вивільнюються внаслідок нагромадження [7, с. 213].

В умовах ринку джерела фінансування підприємства відрізняються від традиційних для планової економіки. Нині частка бюджетних коштів для фінансування інвестицій, терміни надання кредиту різко скорочуються. Ці процеси закономірні в перехідний період до ринкової економіки.

Водночас обмежуються власні джерела підприємств, до яких належать статутний капітал; фонди, створювані з чистого прибутку; амортизаційні відрахування. У цьому зв’язку в умовах ринку підприємства змушені шукати нові джерела фінансування на ринку капіталів.

Рух капіталів за ринкової економіки можна відобразити у двох аспектах. По-перше, рух доходів і витрат у таких секторах економіки, як під-приємницький бізнес, державний, міжнародний (суспільний) та приватний сектори. Різниця між доходами і витратами в будь-якому секторі дає заощадження. По-друге, рух капіталів (заощаджень) між секторами.

Щоб краще зрозуміти рух капіталів, розглянемо ці аспекти детальніше.

Сектор бізнесу купує у приватного сектора робочу силу, а у зворотному напрямку спрямовує потік заробітної плати. Приватний сектор частину цього прибутку сплачує державі у вигляді податків, частину витрачає на купівлю товарів і послуг у бізнесу й держави, а частину, що залишається, спрямовує на заощадження. Державний сектор видає заробітну плату державним службовцям купує товари і послуги у бізнесу. Джерелами цих витрат є державні податки, отримані від бізнесу і населення, а також доходи від державної та підприємницької діяльності [8, с. 216].

Грошові фонди в економіці безперервно рухаються від заощаджувачів, які акумулюють кошти, до позичальників, які використовують ці кошти. Будь-яка господарська одиниця, яка зберігає кошти, може стати інвесто-ром. Найбільшими постачальниками грошового капіталу у країнах з роз-виненою ринковою економікою є сім’ї та фінансові інститути: банки, страхові компанії, пенсійні та інші фонди. Заощаджувачами можуть бути і підприємства. Розвиток ринку капіталу залежить від ступеня нагромад-жень у бюджеті сім’ї, підприємства, держави. Основними споживачами коштів є підприємства (фірми) та уряд. Населення також може бути по-зичальником, але його частка незначна.

Схема прямого і непрямого інвестування:

 рівень конкуренції між споживачами заощаджень, тобто між інвес-тиційними інститутами, банками, державою, пенсійним і страховим фондами. Варто очікувати загострення конкуренції між основними фінансовими інститутами за заощадження з випуском в обіг прива-тизаційних чеків (сертифікатів);

 ступінь і напрям участі іноземного сектора в національному фінансовому ринку. Найімовірніше, що заощадження насамперед спрямовуватимуться на купівлю цінних паперів іноземних компаній;

 рівень віддачі на інвестований капітал, який визначатиметься рівнем ефективності функціонування підприємств [9, с. 118].

Як і на будь-якому іншому ринку, попит і пропозиція на фінансові ре-сурси врівноважуються за допомогою механізму цін, що визначає ціни й на фінансовому ринку. Віддача за інвестиціями повинна врівноважувати сукупний попит і сукупну пропозицію. Пропозиція заощаджувачів тим вища, чим вища віддача за вкладеним капіталом, а попит споживачів капі-талу тим вищий, чим менша пропозиція капіталу

Функції перерозподілу капіталів між секторами й окремими господарськими одиницями виконує фінансовий ринок. У широкому розумінні — це відносини між населенням, підприємствами і державою з приводу перерозподілу вільних коштів на основі повної економічної са-мостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньо-та міжгалузевого переливання фінансових ресурсів. Він доповнює і ко-ригує бюджетний метод, що був єдиним в умовах планової економіки.

Вихід підприємства на фінансовий ринок має на меті збільшити фінан-сові можливості підприємства і зменшити ризик підприємницької діяль-ності. Фінансовий ринок включає ринок грошей і ринок цінних паперів (фондовий ринок).

Розрізняють відносини між заощаджувачами і споживачами на пер-винному і вторинному фондовому ринках. Первинний ринок формуєть-ся за рахунок емісії цінних паперів підприємства (фірми, акціонерного товариства, компанії тощо). Продаж цінних паперів може бути прямим і непрямим. Пряме інвестування — це продаж цінних паперів населенню або інвесторам інституціонального типу. Непряме інвестування — це продаж цінних паперів через посередника. Вторинний ринок — це повторна купівля-продаж цінних паперів через біржу або позабіржовий обіг [10, с. 89].

2.2. Вплив фінансової політики на соціально-економічні процеси Україні

Центральною проблемою сьогодення і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушують уряди різних країн проводити політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самих різних грошово - кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу доходів. Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальні підходи. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика маневрування державними витратами і податками в цілях дії на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей [11, с. 143]. Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капітало вкладені інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги.

Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60 - 70-их роках, може підсилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками і витратами. Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію. Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією. Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети. Необхідно відзначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни. Становлення ринку в Україні, зокрема, значною мірою, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим явищем методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і доходами, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки. Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання. Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Річ у тому, що в Україні, разом із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційну в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат у ВНП, високий ступінь монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи [11, с. 145]. Отже, очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому разі успіх буде досягнутий.