4. Порядок укладання та умови шлюбу. Припинення шлюбу. Розірвання шлюбу в римському праві.

Умова шлюбу - добровільність намірів сторін. У випадку, якщо патер заперечував право своєї дочки чи сина укласти шлюб з їх влас­ними обранцями, його дії можна було оскаржити перед магістратами. Згода батька сімейства (досягнута навіть під тиском суспільної дум­ки), під чиєю владою перебував син сімейства, в принципі, вважалася вирішальною, оскільки невістка переходила під його владу. Проте тільки у найбільш ранній період римської історії шлюб укладався за взаємною згодою домовладик, без волі подружжя. Другою умовою служило досягнення сторонами шлюбного віку (12 років для дівчат і 14 - для хлопців). Третьою - неперебування в іншому законному шлюбі, а також дотримання траурного року для вдови. Оскільки дитина, народжена аж до десятого місяця з моменту смерті включно, вважала­ся нащадком померлого чоловіка, шлюб протягом траурного року розглядався як доказ подружньої зради, а, в свою чергу, шлюб з ви­критим коханцем вважався недопустимим з моральних та релігійних міркувань. Пізніше подібний шлюб усе ж визнавався законним, але з безчестям для вдови. Ще умовою вважають відсутність близької спо­рідненості. Неможливим був шлюб батька з дочкою, нехай навіть і прийманою і звільненою згодом з-під батьківської влади. Не допуска­лися шлюби між опікуном і підопічною та викритими перелюбника­ми. Вище говорилося про недопустимість шлюбів між свояками та про обмеження для сенаторів і провінційних магістратів. За дотри­мання певних умов можливим було узаконення конкубінату і дітей від конкубіни.

Припинення шлюбу відбувалося по смерті одного з членів подруж­жя, втрати свободи чоловіком або дружиною (громадянська смерть), або розлучення. При шлюбі з чоловічою владою вимагати розлучення міг лише чоловік, що не виключало зловживань з його боку. Згодом законодавство чітко визначило достатні підстави для того, щоб чоло­вік у шлюбі міг поставити вимогу для розлучення. Такими підставами слугувало порушення подружньої вірності дружиною, чаклунство на дітей та ...утруднення чоловіку доступу до спиртного.

Розлучення в шлюбі сіне ману відбувалося спрощено - за взаєм­ною згодою сторін або шляхом подання односторонньої заяви про відмову від шлюбного життя. Але навіть у шлюбі кум ману жінку від безчестя рятували законні причини розлучення: а) імпотенція чолові­ка протягом 3-х років; б) полон чоловіка, якщо протягом 5-ти років немає звістки; в) постриження в черниці.

5. Особисті та майнові права та обов'язки подружжя. Правовий статус приданого та дарування з боку чоловіка.

Придане. Під приданим розуміли те майно, яке передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою особою (опікуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощі молодої сім’ї. Отже, початкове призначення приданого було допомогти чоловікові нести загальносімейні витрати. Проте згодом, крім цього призначення, придане певною мірою гарантувало від необґрунтованих розлучень з боку жінки.

Подарунок (donatіo). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлюбом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сім’ї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша - штрафна - функція приданого (dos). Якщо жінка у випадку безпідставного розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов’язаний повернути жінці придане (dos) і віддати їй подарунок (donatіo).

При шлюбі кум ману дружина підпадала під владу чоловіка і зна­ходилася на однаковому правовому становищі з його дітьми. Посту­пово чоловік був позбавлений права убити дружину, продати її в ка­балу тощо. Становище дружини до певної міри стимулювала суспіль­на думка - розправа чоловіка з нею без достатніх з точки зору римсь­кого громадянина підстав призводила до суспільного осуду. Як пра­вило, ступінь покарання винної (наприклад, у перелюбі) дружини визначала рада, яка складалася з когнатських родичів. Усе майно дру­жини, як придане, так і набуте під час шлюбу (дарування, спадщина), автоматично ставало власністю чоловіка.

У шлюбі сіне ману, якщо дружина була самостійною, цей статус зберігався за нею і надалі, а майно - придане і набуте - перебувало у її власності. Однак і у цьому випадку верховенство чоловіка зберіга­лося: дружина отримувала родове ім'я чоловіка; його місце прожи­вання було обов'язковим для неї; чоловік міг у судовому порядку ви­магати повернення своєї жінки від третьої особи тощо. Згідно з рим­ським цивільним законодавством обидва члени подружжя були зобо­в'язані з повагою ставитися один до одного. Тому у разі виникнення необхідності подання позову, пов'язаного з безчестям іншого члена подружжя, такий позов замінявся іншим. Чоловік був зобов'язаний належним чином утримувати дружину; критерієм оцінки служив вла­сний матеріальний статус чоловіка, його умови побуту та об'єм влас­них чоловікових витрат на поточні потреби.

При шлюбі кум ману майно дружини відразу ж переходило у влас­ність чоловіка і у випадку розводу продовжувало залишатися у цій власності. Падіння моралі, характерне для періоду пізньої Республіки, призвело до численних зловживань недобросовісних "женихів", з чим законодавство пробувало боротися. Претори, навіть у разі відсутності шлюбного контракту, надавали позовний захист вимогам колишньої дружини про повернення її приданого на основі принципу доброї со­вісті. В разі смерті чоловіка дружина завжди могла розраховувати на певну частку спільного майна.