Питання для самостійної роботи:

1. Православне чернецтво та його витоки.

2. Проблематика церковно-державних відносин в православ’ї.

3. Православна Церква і проблема екуменізму.

4. Стан богословської думки в сучасному православ’ї.

Методичні вказівки і рекомендації:

1. Відповідаючи на перше питання варто вказати, що православне чернецтво виникає на християнському Сході у IVст. як намір у віддаленості від світу максимально реалізувати ідеали Євангелія. Засновниками чернецтва були Антоній Великий (250-350) та Пахомій Великий (252-340), які в Єгипетській пустелі Фіваїда заснували, відповідно, одноосібне та спільножитне чернецтво. Під час постригу монах дає три обітниці: безшлюбності, послуху та відмови від приватної власності. Монахи практикують духовні вправи: мовчання, неперервну молитву, пам’ять про смерть, самотність, каяття, аналіз власних гріхів. Вони реалізують аскетичний спосіб життя, який полягає у постійних зусиллях проти зла в собі, боротьбі з пристрастями, праці, обмеженні власних бажань і потреб. Найбільш досконалі отримують дари святості: мудрості, чудотворіння, прозорливості, силу зцілювати. Існують три рівні чернецтва: послушництво, мала схима та велика схима. Серед найбільш досконалих форм ченців виділяються пустельники, самітники, стовпники, старці − духовні наставники. Життя в монастирях регулювалося Уставами, серед яких найвідомішими були Єрусалимський та Студійський. Керують монастирями ігумени. Ченці займалися духовним наставництвом і вихованням, просвітництвом мирян, надавали допомогу нужденним, захищали віру від єресей, демонстрували взірці морального життя, створювали церковне мистецтво. Можливе чернецтво не лише в монастирі, але й у миру.

2. Відповідаючи на друге питання необхідно пояснити історичні моделі церковно-державних відносин в православ’ї. Першою моделлю є церковно-державна діархія(так звана симфонія), яка передбачала узгодження інтересів церкви і державної влади. В цій ситуації держава гарантувала монопольне існування церкві, а остання ідейно обслуговувала державу. У своїй поміркованій формі ця модель втілилася в історії ранньої Візантії, Київської РусіX-XIVст. та сучасній Греції. Часто в реальності партнерські відносини перероджувалися в панування держави над церквою − цезаропапізм. Ця модель реалізувалася у пізній Візантії, Російській імперії. Другою моделлю є церковно-державнаетнархія, яка передбачала повне злиття духовної і світської влади в руках православного патріарха. Ця модель реалізувалася у Росії часів патріарха НіконаXVII століття та під час перебування Константинопольського патріархату під владою турків уXV-XVIII ст. Третяантагоністичнамодель жорстокого переслідування церкви державою. В цій ситуації церква фактично не мала ніяких прав в суспільстві. Ця модель була реалізована в часи гонінь ранньої церкви, в СРСР та Албанії. Четверта модель церковно-державноїавтаркії (розрізнення, виокремлення), яка передбачає автономне, гарантоване законом, існування церкви у державі, коли влада і церква не втручаються у справи одне одного. Ця модель характерна для демократичних спільнот. Кожна з названих моделей має свої підвиди. Отже, православ’я знає чимало варіантів церковно-державних відносин, але найкращою для реалізації християнської місії та збереження внутрішньої незалежності Церкви є демократична модель відносин.

3. Відповідаючи на третє питання варто пояснити як православна церква ставиться до екуменізму. Поясність, що екуменізм − це рух за об’єднання, взаємне порозуміння та діалог між християнами. В екуменічних зустрічах православні приймають участь з 20-х рр.XXст. Серед основних питань цих зустрічей постають: подолання розбіжностей в розумінні істин віри, обговорення проблемних питань у відносинах між церквами. У православ’ї є два підходи до екуменізму: помірковані та радикали. Перші вважають можливим взаємне зближення та спілкування усіх християнських церков не дивлячись на догматичні відмінності. Найбільш прийнятною тут є формула: «досягнення єдності у багатоманітності» (наприклад Константинопольський патріархат). Другі стверджують неможливість і навіть гріховність участі в екуменізмі. На їх думку з тими, хто знаходиться поза Церквою неможливе примирення. Найбільша православна церква РПЦ підтримує екуменізм, але лише для «проповіді істини православ’я».

4. Відповідаючи на четверте питання необхідно пояснити, що в сучасному православ’ї існує три парадигми богословського мислення: академічна теологія, неопатристика та православний неоєвангелізм. Академічна теологія формується у XVIII-XIXст. в результаті впливу католицької неосхоластики на східно-православне богослов’я. Представниками академічної теології були викладачі Києво-Могилянської Академії. Православна неопатристика виникає в 30-х рр.XXст. Її засновниками були Г. Флоровський та В. Лоський, які проголосили лозунг «повернення до отців», оновлення і відродження ідей патристики засобами сучасної думки. Неопатристика на сьогодні є провідною парадигмою православної теології, переважна більшість православних теологів є представниками неопатристики. В межах неопатристики можна виділити три напрями: неопатристичний об’єктивний ідеалізм (Г. Флоровський, Т. Стиліянопулос, Юстин Попович, Й. Бер, Й. Брек, Й. Манузакіс), неопатристичний екзистенціалізм (В. Лоський, Х. Яннарас, Йоанн Зізіулас) та неопатристична синтетична теологія (Д. Станілоає). Останнім часом розвивається православний неоєвангелізм, який орієнтує теологію на євангельські принципи. Цю теологію розвивають Й. Шмеман, Антоній Сурозький. В цілому сучасна православна теологія