Лекції.денна

Професори академії вважали, що завдяки красномовству людина, навіть незнатна за походженням, може прославитися і досягти найвищих почестей. Риторичні курси у цьому закладі сповнені практичних рекомендацій, як складати різноманітні промови, дають величезну кількість допоміжного матеріалу, зокрема збірок промов, призначених для студентів з метою наслідування. Риторики вчать складати промови посольські (для послів), прощальні (для студентів, які прощаються з батьками перед від‘їздом за кордон для навчання), і зустрічні (виголошують після повернення з навчання). Даються практичні настанови: як славити воїнів, героїв, козаків, полководців, царя, короля, суддю, виночерпія і т. д., що слід говорити на похоронах лицарів, воїнів, а також при врученні подарунків; як прощатися з другом; як вітати начальника, гостя, царя; як дякувати за добродійство тощо.

Особлива увага приділялася творчим роботам різних жанрів і диспутам. За гарно виконану роботу студенти могли одержати свічку, шапку, сорочку, хліб тощо. Риторика поряд з вертепними драмами була улюбленим предметом учнів, тому що вона подавала різні готові зразки високомовних речень, порівнянь, прикладів з історії та ін.. Використовуючи цей матеріал, оратор міг без великих зусиль скласти промову на визначену тему.

Кожний ритор читав свій навчальний курс, який складався з теоретичної частини (лекції, трактати) і практичної (диспутації, діалоги). Кажуть, що в архівах академії збереглося 183 таких рукописних риторик. Основу їх склали давньогрецька і давньоримська риторики, візантійські гомілетики (церковне проповідництво Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Богослова), західноєвропейська риторика середньовіччя, епохи Відродження, французька, іспанська, польська риторики з помітним впливом барокової культури[1].

Найбільшим майстром риторичного красномовства Києво-Могилянської академії вважали Феофана Прокоповича, випускника академії, а пізніше її ректора, який залишив значну риторичну спадщину. Однією з найяскравіших праць є ― Про риторичне мистецтво ‖, у якій він звертається до української молоді: ― Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а й на благо релігії і Батьківщини… Бо це є та цариця душ, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на її достоїнство, численні бажають з огляду на її користь…[1]‖.

Стефан Яворський також був викладачем риторики у Києво-Могилянській академії, його перу належить підручник з риторики ―Риторична рука‖ в якій він виклав теоретичні засади риторики стосовно п‘яти її розділів (п‘яти пальців ―риторичної руки‖): інтенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція. У автора – це, відповідно, винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам'ять і виголошення.

Найдавнішим відомим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосифа КононовичаГорбацького, прочитаний ним у 1635 р. Написано його латинською мовою за зразком твору римського філософа, письменника й оратора І ст. до н. е. Марка Тулія Ціцерона ―Поділи ораторські‖. У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький на перше місце ставить не форму, а зміст: практичність промови, здатність її автора відгукнутись на актуальні проблеми сучасності. В основу теорії красномовства Й. Кононович-Горбацький кладе ораторську практику, обґрунтовуючи свою думку цитатою з Ціцерона про те, що не красномовство народилося з теорії, а теорія з красномовства. Першочерговою метою оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор повинен викликати довір'я слухачів і схвилювати їх, тобто вплинути на розум і почуття. Багато місця відводить учений питанню, чи потрібна

41

ораторові майстерність. На його думку, найбільшого ефекту може досягти той оратор, у якого природні здібності поєднуються з умінням, набутим у процесі навчання й практики, тобто з майстерністю[15].

Шкільні вправи тих часів, що дійшли до наших днів, є свідченням того, як на уроках з риторики вчили працювати над словом. Вправи, пропоновані учням, підтверджують думку про те, що кожне слово, вжите в новому реченні, виявляє нові нюанси значення.

Викладається риторика на високому рівні і у Переяславській академії. З 1645р. у Переяславський колегії почав діяти клас поетики, у якому вихованці поглиблювали свої знання з класичних мов і допоміжних наук, але насамперед засвоювали поетичну стилістику високої латини, готуючись до класу риторики. Ще у цьому класі , на четвертому році навчання, учні вже самі бралися за перо для написання власних творів, промов та віршів.

Викладання риторики розпочиналось ще в другому півріччі класу поетики і продовжувалось у класі риторики, який було відкрито у 1646 р. У цьому вищому гуманістичному класі учні продовжували вивчення латини і грецької мови, опановували красномовство, тренувались у написанні епіграм, епітафій, од, елегій, промов і поем. Спочатку студенти засвоювали теоретичний матеріал, потім розглядали приклади з теми у творах давніх авторів й отримували практичні рекомендації до застосування правил. Вони повинні були вправно писати твори з найрізноманітніших приводів: до дня ангела, дня народження, з нагоди отримання уряду, вираження співчуття, на похорон тощо.

Важливе значення має рукописний збірник курсів з поетики, риторики і синтаксису, прочитаних тут в 1742-1743 рр. викладачем Пилипом Гошкевичем. Судячи з рукописного збірника, поетику і риторику в Переяславському колегіумі читали протягом одного року. До курсу поетики прилягає риторика, виклад якої Пилип Гошкевич розпочинає з характеристики вітальних орацій, що були надзвичайно популярним жанром у першій половині XVIII ст. Переяславська риторика містить розділ, який називається ―Запас слів і допоміжних засобів, необхідних для створення героїчних од, підбір на кожну букву алфавіту образів‖. Підбір проведено на матеріалі про давньогрецьких та римських філософів - Демосфен, Сенека; поетів і письменників - Гомер, Геродот, Горацій; полководців - Олександр Македонський, Катіліна, Тулій. Переяславський колегіум мав програму, зокрема, з поетики й риторики, на рівні кращих зразків того часу[27].

Уподальшому розвиток риторики як навчальної дисципліни пригнічується у зв‘язку з політичними та соціальними умовами, а також нівелюванням української мови.

УΧΧ ст. сили набирає академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою. Визначними професорами-лекторами були М. Максимович, перший ректор Київського університету, та В.Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця. Відомим вченим-лектором і публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один з батьків української національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, Київському та Софійському університетах, був одним із засновників вчительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників.

Зі стабілізацією суспільного життя у другій половині XX ст. постає дедалі більша потреба в риториці не в самій лише Україні. Проте XX ст. нічого суттєвого в цій галузі не створило, видавалися тільки посібники, написані згідно з канонами античної риторики. Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту вислову, її перестають викладати у вузах і школах; у

42

філологічній освіті вона поглинається почасти теорією літератури (наприклад, вчення про стилістичні фігури стає частиною поетики поруч з вченням про тропи). Дослідники вважають, що це була криза риторики як науки і як навчальної дисципліни. Якщо в окремих вишах колишнього Радянського Союзу риторику й читали студентам, то тільки з ініціативи викладачів-ентузіастів на рівні спецкурсів.

Що ж до викладання риторики в Західній Європі чи у США, то тут воно поновилося з кінця 50- х років. А з появою таких шкіл, як група ―µ‖ (―Мю‖) у Бельгії та Франції, риторику взагалі почали вважати одним із найцікавіших, найактуальніших і найперспективніших напрямів функціонально-комунікативного підходу до вивчення мови.

Сучасний процес розвитку риторики як навчальної дисципліни пов'язаний з процесами, що відбуваються у системі освіти взагалі. Болонський процес, до норм якого інтегрується вітчизняний освітній простір, передбачає перевірку знань учнів і студентів головним чином шляхом написання тестів та модулів, це може стати причиною того, що через кілька років молоде покоління не вмітиме аргументовано висловлювати свою думку, не кажучи вже про вміння публічно виступати і переконувати. Складаються сприятливі умови для того, щоб, наприклад, студентами філологічного факультету (а це — майбутні вчителі) ставали ―німі‖ люди, які чудово виконуватимуть письмові завдання, але аж ніяк не зможуть бути комунікативно компетентними вчителями рідної чи іноземної мови. Інтенсивне впровадження риторики в навчальні програми всіх рівнів освіти, безперечно, повинно бути. Цьому сприяють зміни, які відбуваються в сучасному мовознавстві. В останні десятиліття в науці про мову стався певний злам. Мову перестали вивчати як виключно інструмент чи засіб обміну інформацією. Тому що насправді комунікація — це не просто передавання інформації від адресанта до адресата, від мовця до слухача, від автора до читача. Це — вплив на душу, почуття і розум особистості. Риторика з напівсхоластичної науки про пишне мовлення (так її витлумачували в середньовіччі) стає наукою про ефективне спілкування у всіх можливих життєвих комунікаціях.

Можемо зробити висновок, що у різні часи було неоднакове ставлення до риторики як навчальної дисципліни. Цінували її у Давній Греції за те, що вона була основним інструментом вирішення суспільних та судових суперечок. Розквіту набуває ця дисципліна у стінах КиєвоМогилянської академії та Переяславського колегіуму. У XIX-XX ст. риторика як самостійна дисципліна майже не розвивається, вона або взагалі не викладається або входить до складу інших дисциплін. На сучасному етапі розвитку освіти риторику включено до навчальних програм не лише вищих навчальних закладів, а й загальноосвітніх навчальних закладів. Хоча системне викладання риторики майже не притаманне.

3. Теорія переконання і аргументації

Довгий час проблеми аргументації, майстерності переконання і дискусії майже зовсім не розроблялися в нашій логіко-методологічної, психологічної та філософської літератури. Цьому багато в чому заважав усталений догматичний і коментаторський стиль в гуманітарних науках, який насаджувався зверху і перешкоджав вільному обговоренню нових назрілих проблем й приєднання до

переконання, що досягло свого розквіту ще в Античній Греції. Розвинене політичне життя в грецьких державах-полісах, боротьба різних партій за вплив на уми і серця своїх співгромадян, демократичний дух, який панував на всіх громадських форумах - все це не могло не сприяти вдосконаленню майстерності публічної промови. Стародавні греки вперше задумалися над такими основними питаннями: чому одна мова переконує, а інша - ні? Чому з одним ми погоджуємося, а проти іншого заперечуємо? З відповідей на них виникли не тільки антична риторика, але і діалектика Сократа і логіка Аристотеля.

Починаючи з античних греків, у розвитку риторики, як мистецтва переконання, ясно простежуються дві тенденції. Одна з них пов'язана з методом діалогу, який практикувався Сократом і детально розроблений в блискучих за формою і глибоких за змістом діалогах Платона. В даний час цей метод називають сократівським прийомом постановки систематичних питань і аналізу отриманих відповідей для спільного пошуку істини і уточнення та узгодження своїх позицій з обговорюваного питання.

Інша тенденція, що стала традиційною у класичній риториці, пов'язана з ім'ям Аристотеля і змістом його праці «Риторика». У ній риторика розглядається як вчення, що сприяє знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета, в той час як кожна інша наука може навчати і переконувати тільки щодо того, що належить до її області. Ця мета досягається шляхом застосування логічних умовиводів до «нетехнічних», за висловом Аристотеля, засобів переконання, до яких він відносить факти, свідчення очевидців, письмові договори, клятви і навіть показання, отримані під тортурами.

Відхід від античної традиції в риториці, хоча і позначився в пізнішої римської риториці, проте він не був виражений в явній і тим більш різкій формі. Тому цей етап розвитку риторики можна охарактеризувати як перехідний від античності до середньовіччя, коли на місце переконання прийшла віра, яка, на думку отців церкви, повинна була замінити і всі раніше створені засоби переконання.

Антична традиція в риториці, що сформувалася під впливом праць Платона і Аристотеля, характеризується органічним поєднанням логіко-філософських, емоційно-психологічних і моральних принципів переконання. Однак у пізніший період поступово відбувається відхід від цієї традиції, яка виразилася у перемиканні інтересу від дослідження загальнотеоретичних проблем до питань розробки стилю промов, пошукам особливих риторичних фігур, прийомам виголошення промов, використання різних засобів для їх прикраси і т.п.

З іншого боку, в Середні віки на місце переконання все сильніше висувається віра. Так, наприклад, Августин Блаженний у своїй книзі про християнство, хоча і допускає можливість запозичення деяких принципів язичницької риторики

44

Цицерона, але наполягає на тому, що переконливість промов християнського проповідника більшою мірою залежить від його моральної чистоти і віри, ніж від красномовства. Тому він посилено рекомендує ораторам застосовувати простий стиль, який повинен ґрунтуватися «на твердому авторитеті і природному красномовстві Священного Писання».

Як самостійний напрям досліджень теорія аргументації стала формуватися в 40-і роки минулого століття. Її виникнення, однак, було підготовлено тривалою історією розвитку тих засобів і методів переконання, які почали застосовуватися ще в рамках риторики, особливо античної логіки і діалектики. Значний імпульс до появи вчення про аргументацію як особливого напрямку в логіці та методології наукового пізнання отриманий під впливом тих досліджень, які були зроблені в області аналізу процесів наукового відкриття.

Перший напрямок досліджень у створенні вчення про аргументацію йшов по лінії пошуку адекватних логічних засобів і методів переконання. Мова тут йшла не стільки про висунення нових типів умовиводів, скільки про їх застосування до реальних випадків аргументації, які не зводяться тільки до формального процесу дедукції і індукції, а обов'язково включають аналіз тих аргументів, доказів чи посилок, на основі яких робиться достовірне або ймовірнісне укладення.

Вступ

Слово - великий інструмент людського спілкування та безмежного впливу на людей. Керівники часто піклуються про зміст словесного впливу, і в той же час безтурботно відносяться до його формі, яка не менш важлива. Що, наприклад, мається на увазі, коли мова йде про техніку словесного переконання? Це дикція (чітка вимова звуків), виразне вимову (зокрема правильне оперування логічними наголосами), гучність (залежно від аудиторії), вміння керувати своїми жестами й мімікою, чітка логічна структура мови, наявність пауз, коротких перерв.

Коли йдеться про соціально-психологічні механізми впливу, мається на увазі, що один суб‘єкт психічної активності своїми діями може викликати потрібну йому психічну (душевно-духовну) активність іншого суб‘єкта психіки, а саме: певні відчуття, уявлення, спогади, думки, почуття, ставлення, вольові дії тощо. Найбільш відомими в соціальній психології є такі механізми, як переконування, навіювання, примушування, санкціонування, вправляння, наслідування, психічне зараження тощо (В. Бехтерєв, Т. Володимирський, В. Куликов, Б. Паригін, Б. Поршнєв, Г. Тард, Ф. Тома та ін.).

У демократичному суспільстві, в якому взаємини між людьми ґрунтуються передусім на засадах гуманізму, повноцінна діяльність кожної особистості може бути ефективною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування цих якостей, є визначальною. Часто у

45

важливих життєвих ситуаціях людям бракує чіткості переконань, єдності слова і діла, громадської активності, які заступають користолюбство, хворобливе прагнення розваг не сформованістю естетичних смаків.

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.

В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів: 1)добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу (inventio - «винахід»), 2)Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності (dispositio - «розташування»), 3)»Словесне вираження», літературна обробка мови (e|ocutio), 4)Завчання, запам'ятовування тексту (memoria -

«пам'ять»), 5)Проголошення (pronuntiatio).

Сьогодні в ораторській діяльності виділяють 3 основних етапи: докомунікативний , комунікативний і посткомунікативний.

Антична риторика винятково велике значення надавала підготовці публічного виступу (це чотири з п'яти етапів приведеної схеми). Греки говорили, що промови Демосфена промащені олією нічної лампади, при світлі якої він їх складав.

Підготовка до будь-якого ораторського монологу починається з визначення його теми і мети. Тему визначає або сам автор, або ті, хто запрошує його виголосити промову. Назва виступу повинна бути зрозумілою , чіткою , по можливості короткою. Вона повинна відбивати зміст промови і привертати увагу слухачів (Наприклад: « Чи потрібні нам атомні електростанції?», «Стан охорони праці і техніки безпеки », «Про підготовку до проведення сертифікації виробів». При розробці порядку денного для нарад необхідно особливу увагу звертати на формулювання тим доповідей і повідомлень. Теми повинні орієнтувати людей на участь в обговоренні конкретних проблем. Тому доцільно «розшифровувати» пункт порядку денного «Різне»- людина буде мати можливість заздалегідь підготувати і продумати свій виступ. Деякі промови не мають назв: привітальна, мітингова й інші.

46

Починаючи розробку тексту, необхідно визначити мету виступу. Оратор повинен ясно уявляти , якої реакції він домагається. Основні цілі публічного монологу - повідомлення і вплив. Оратор може поставити задачу інформувати слухачів, дати певні відомості . Чи він розраховує схвилювати аудиторію, сформувати у людей переконання, уявлення , що стануть мотивами їхньої поведінки , тобто закликає до якихось дій . Часто ці завдання перехрещуються, сполучаються в одному виступі. Свої прагнення і задачі варто повідомити слухачам.

Важливо оцінити склад майбутньої аудиторії. Хайнц Леммерман - автор підручника з риторики – закликає заздалегідь настроїтися на своїх слухачів, поставити себе на їхнє місце, «побачити речі їх очима». Необхідні дані про тих , на кого розрахована промова - це: освітній рівень, напрямок освіти (гуманітарна, технічна ...), пізнавальні інтереси, стать , вік, ставлення до теми і до оратора.

Завжди легше говорити, звертаючись до однорідного (гомогенного ) складу (дилетанти, фахівці, колеги, студенти, люди однакових політичних поглядів і т.д.). Що однорідніша аудиторія, то більш передбачена реакція на виступ. Звертаючись до молоді, не можна загравати, лестити, повчати, дорікати в незнанні, некомпетентності, підкреслювати свою перевагу, ухилятися від гострих проблем і питань. Перед слухачами з високим рівнем професійної чи наукової підготовки не можна виступати, якщо немає нових поглядів, підходів до рішення проблеми, не можна допускати повтори, тривіальні судження, демонструвати свою перевагу, зловживати цифрами, цитатами, ухилятися від суті проблеми.

У неоднорідній (гетерогенній) аудиторії виголошувати промову сутужніше. Якщо публіка різна за складом, треба, по можливості, адресувати якийсь фрагмент кожній групі. Варто заздалегідь подумати про те, що сказати окремим, особливо авторитетним, важливим персонам, якщо ви знаєте, що вони прийдуть.

Необхідно також з'ясувати чисельність аудиторії. Великою кількістю слухачів складніше керувати. У переважній більщості людина легковірна, схильна до знеособлювання, не здатна до критики, бачить усе у чорно - білих фарбах, реагує на емоції. Що більша аудиторія, то простіше, наочніше, образніше варто говорити. Знання своїх слухачів, «прицільна» підготовка промови здобувають особливе значення під час обговорення якогось важкого питання у вузькому колі фахівців, ділових людей.

Варто довідатися, у якій обстановці буде проходити виступ - у залі, у кабінеті, є чи там кафедра, стіл, мікрофон ...

Кафедра допомагає сконцентрувати увагу на ораторі, за нею треба розташовуватися вільно, невимушено, установивши і намагаючись зберігати постійну відстань у 20 - 30 сантиметрів між ротом і мікрофоном.

Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.

47

Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками і пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв‘язання проблем. Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознацомлені з текстомдоповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, посутніх доповнень і плідно вираженого рішення.

Доповідь звітна містить об‘єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні і доречні цитати. Варто також укласти загальний план й усі положення та частини пов‘язати в одну струнку систему викеладу.

Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалюють зібранням і приймають остаточне рішення, як програму майбутніх дій на подальший період.

Промоваце усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впліву на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Давньоримська ораторська схема: що, для чого, у який спосібможе і нині бути визначальною для промовця. Отже, ураховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.

Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.

Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблнми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання операторавиявитм нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх поновому сприйняти уже відомі факти і реалії.

Успішність мітингової промови залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувативесь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історіядієвий чинник впливу на свідомість слкхачів.

Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючісь актуальних суспільно-політичних проблнм, активно впливаючи на

48

свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз‘яснюють чи з‘ясовуютьпевні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.

Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених в ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.

Ювілейна промова Присвячується певній даті, пов‘язаній з ушануванням скреиої людини, групи осіб, урочистостям на честь подій з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльностідо ювілейної промові можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвою та всіляких гараздів.

Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі факти з його життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повінні морально та етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.

Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз‘яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.

Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов‘язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв‘язаних питаннях і проблемах.

Настановча-вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисціпліни, познацомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу.

Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку.

49

Лекції зі спеціального курсу зазвичай призначені певній вузікій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні в порівнянні з навчальнопрограмовими.

Ця форма публічного виступу вимагає більшої офіційності й академічності викладу. Як правило, лекція має традиційно чітку структурувступ, основна частина, висновки.

Вступ – своєрідний заспів, зачин до теми обраної лекції, її актуальності в часі, місці й аудиторії проведення, мусить бути лаконічним, певною мірою інтригубчим. Згуртувавши й зацікавивши слухачів, лекторові слід докласти зусиль, щоб утримати їхню увагу.

В основній частині повинно буми викладено, послідовно і логічно розкрито стрижневе питання лекції з увиразненням усіх причинно-наслідкових зв‘язків кожної смислово-самостійної частини.

Висновки мусять логічно випливати з усього змісту лекції: узагальнювати основне й займати близько 5% часу й обсягу всього виступу. Доречним буде у висновку й підсумковий та настановчий елемент щодо виконання певних дій.

Лектор повинен бути готовий до запитань слухачів за темою виступу. Відповіді його мусять бути коректними, виваженими й лаконічними.

Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною рнакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступові промовець може порушити одне-два питання, чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від тематики порядку денного.

Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:

-виклад суті певного питання;

-акцентування на основному;

-висловлення свого ставлення й оцінки;

-підкреслення значущості, важливості й актуальності ( чи навпаки );

-підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).

Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві чи президії, а й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.

50