Тестові завдання

Питання 1

В якій країні виникає буддизм:

Індія

Японія

Корея

Монголія

Китай

Питання 2

Вища мета буддизму це:

Досягнення безсмертя

Досягнення багатства

Досягнення нірвани

Досягнення сансари

Питання 3

Одна з основних течій буддизму це:

Сахаджа-йога

Махаяна

Індуїзм

Іудаїзм

Баптизм

Питання 4

Священною книгою буддизму є:

Агада

Трипітака

Танах

Авеста

Тора

Питання 5

Яку кількість благородних істини декларує буддизм:

Одну

Дві

Чотири

Вісім

Тридцять дві

Завдання і питання для самоконтролю

1. У чому своєрідність буддизму як релігії?

2. Розкрийте особливості ідейних джерел буддизму.

3. Дайте характеристику основ віровчення буддизму.

4. У чому полягає принципова відмінність між хінаяною і махаяною як течіями буддизму?

5. Розкрийте специфічні особливості ламаїзму як різновиду тантристського буддизму.

6. Ваша оцінка принципу утримання від десяти проявів аморальності, який лежить в основі моральності ламаїзму.

Словник

Автокефалія — самоврядування, тобто повна адміністративна незалежність помісних православних церков. Перші автокефальні церкви виникли у східних провінціях Римської імперії. У IV ст. з'явилися чотири автокефальні церкви: Антіохійська, Александрійська, Римська, Константинопольська, у V ст. — Єрусалимська. Нині офіційно існує 15 автокефальних православних церков.

Алілуйя — буквально «хваліть», приспів у християнському богослужінні, що прославляє «Святу Трійцю». Запозичений з іудаїзму. У православних церквах проголошується тричі з доданням заключної фрази «Слава тобі, Господи»; у старообрядців — два рази з фразою «Слава тобі, Боже».

Амінь — буквально «Хай буде істинно, вірно», термін, що вживається наприкінці читання Євангелії, молитов, виголошення проповідей і апостольських послань. Вияв повної згоди молільників зі змістом молитви.

Євангелія(від грецьк. euagelion — блага вість, благовістування ) — ранньо-християнські твори, які оповідають про життя Ісуса Христа, розкривають зміст його вчення. Вірогідно, що спочатку були записані «речення Ісуса» (логії), які містили в собі окремі висловлювання, що приписували засновнику нової релігії. На їх основі пізніше створено більш розгорнуті оповіді про спокутувальну смерть і воскресіння Ісуса, що дістали назву Євангелія. Авторство Євангелія приписують або учням Ісуса — апостолам, або ближнім учням цих учнів. Оскільки кожна християнська громада, а їх у первісному християнстві було багато, прагнула створити свою оповідь про життя Ісуса Христа, то з 2-ї половини 1 ст. й до 4 ст. було написано багато Євагеліїв. Нині відомо їх понад 30. Окрім чотирьох, які ввійшли в канонічний текст Нового Завіту — Євангелія від Матфея, від Марка, від Луки, від Іоана — були ще Євангелія від Петра, Андрія, Филипа та ін. Так у християнських письменників згадується арамейська версія Євангелія від Матфея. Вчення гностиків відображають Євангелія Фоми, Филипа та Істини. Перші три канонічні Євангелія близькі за змістом. Місця, які зустрічаються лише в одному і не мають паралелей в інших Євангеліях, становлять лише половину тексту Євангелія від Луки, третину — Євангеліє від Матфея і всього десяту частину Євангеліє від Марка. Певно, що ці Євангелія мали спільні усні й письмові джерела; їх прийнято називати синоптичними (від грецької — сумісний огляд). Найменше і водночас найраніше за часом написання — Євангелія від Марка. В ньому відсутнє описання непорочного зачаття Діви Марії й чудесного народження Ісуса. Євангелія від Іоана відрізняється від синоптичних за змістом і стилем. Написане воно під впливом ідей Філона Олександрійського і гностиків. В Єгипті було знайдено фрагмент Євангелія від Іоана на папірусі, що відноситься до першої третини 2 ст. В Євангелії від Матфея багато іудео-християнства. В Євангелії від Луки відчувається дух християн-неіудеїв, різка критика багатих. Оскільки ні в «Одкровенні Іоана», ні в Апостольських Посланнях не цитуються Євангелія, це свідчить про те, що вони були невідомим їх авторам. Вперше говорять про Євангелія Іриней і Татіан близько 180 р. н.е. Давні папірусні фрагменти Євангелія відносять до другої чверті 2 ст. Написання Євангелія відповідало назрілій потребі нової релігії в розгорнутому поданні її віровчення. Тривалий час в літературі доводилося, що євангвангельські оповіді не є відображенням реальних подій, які мали місце в першій третині 1 ст. Джерелом для Євангелія вважалися міфи давніх релігій про вмираючих і воскресаючих богів — Осіріса, Таммуза, Адоніса та вітхозавітні пророцтва. Проте останнім часом домінуючою стає точка зору історичної школи, яка доводить, що в змісті новозавітних Євангеліїв знайшло відображення в містифікованій формі життя реальної особи, яка відіграла свого часу помітну роль в історії єврейського народу. Затвердження чотирьох Євангеліїв як канонічних відбулося лише в 325 на Нікейському церковному соборі. Якщо раніше церква, визнаючи богонатхненність канонічних Євангеліїв, решту оголошувала хибними, то нині вона вважає і їх корисними для читання християнином.

Єресь — релігійне вчення, що суперечить офіційно прийнятій доктрині, відступ від основних принципів віровчення і культу.

Ігумен — настоятель православного монастиря. У великих монастирях має сан архімандрита.

Ієрарх — представник вищого християнського духовенства: папа, патріарх, кардинал, єпископ, архієпископ.

Індульгенція — папська грамота, що давала віруючим відпущення скоєних і не скоєних гріхів. Католицькі богослови обґрунтовували необхідність індульгенції тим, що церква володіє запасом (скарбничкою) добрих справ, зроблених Ісусом Христом, Богородицею та святими. Це дає змогу покривати гріхи інших людей. Торгівля індульгенціями викликала обурення в усіх прошарках суспільства, вимога її припинення була одним з головних гасел Реформації.

Іпостась — богословське поняття, що розкриває сутність кожної з трьох осіб християнської Трійці — Бога-отця, Бога-сина, Бога-Святого Духа.

Нагорна проповідь — за Євангеліями, проповідь Христа на горі перед апостолами. Нагорна проповідь це — стислий виклад соціальних і моральних принципів первісного християнства; розкриття істотної відмінності Нового Завіту від Старого; переосмислення моральності на засадах любові — центральної для християнського віровчення категорії, зміст якої поєднує сферу онтології, гносеології, етики й естетики. В Нагорній проповіді підноситься значимість в суспільстві тих, хто духовно великий, хто вирізняється блаженством. Це, передусім, — «вбогі духом», «засмучені», «голодні та спраглі правди», «милостиві», «чисті серцем», «миротворці», «вигнані за правду» тощо. Зміст Нагорної проповідь є своєрідним пошуком гуманістичного розв'язання проблем людини.

Провіденціалізм — релігійно-філософська концепція історії як промислу Божого. Згідно з провіденціалізмом історія людства не має закономірного характеру, а наперед визначена Богом. У систематизованому вигляді ця концепція була викладена Августином Блаженним у праці «Про град Божий», де світова історія подана як реалізація Божого плану. Пізніше роз­вивалася багатьма богословами й філософами.

Таїнства — у християнстві культові обряди, через які, згідно з церковним віровченням, віруючим передається благодать Божа як необхідна умова для спасіння. Католики та православні визнають сім таїнств: причастя, хрещення, миропомазання, священство, сповідь, соборування і шлюб. Більшість протестантських течій визнають лише хрещення (водне) і причастя (хлібопереломлення), що вважаються символічними обрядовими діями і містичного значення не мають. Офіційно таїнства були затверджені на Ліонському соборі в 1279 р. і визнані католицькою церквою, дещо пізніше вони були включені до православного культу як обов'язкові.

Трійця— 1) християнський догмат, згідно з яким єдиний Бог одночасно існує у трьох особах (або іпостасях) Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого. Як елемент загальнохристиянського Символу вірі був прийнятий другим Вселенським собором (Константинопольським) в 381р.н.е. Церква оголошує даний догмат «великою таємницею», «незбагненною вічною істиною», що має засвідчити його неземне походження. На вироблення християнського догмату про Трійцю, крім язичницьких уявлень, вплинули також деякі ідеї античних релігійно-філософських систем (ідея логоса-слова у філософії Філона Олександрійського, вчення неоплатоніків про еманацію Єдиного та ін.). В цілому догмат про Трійцю — продукт компромісу між успадкованою від іудаїзму вірою в єдиного Бога і ще поширеними серед маси християн, недавніх язичників Римської імперії, елементами багатобожних культів. Не всі християнської конфесії визнають положення традиційного християнства про нероздільну, єдиносущу Трійцю. З приводу цього існують постійні дискусії в богословській літературі. 2) - одне з найбільших християнських свят, яке відзначається на 50-й день після Пасхи і тому ще називається П'ятидесятницею. В православ'ї належить до двунадесятих свят. У його основі лежить взята з книги «Діяння св. апостолів» розповідь про сходження Святого Духа на апостолів в 50-й день після воскресіння Христа, внаслідок чого вони «почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав» (Діян 2:4). Християнська традиція трактує даний сюжет як повеління Христа нести християнство «всім народам і язикам». На Русі свято Трійця злилося з популярним народним святом семиком, поглинувши ряд старовинних обрядів слов'ян, які шанували дух рослинності. З 1990 Трійця є офіційним святковим днем на території України.

Філіокве (від лат. «і від сина») — додаток до християнського символу віри про те, що святий дух сходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина, прийнятий на Толедському церковному соборі (589 р.). Це допов­нення стало приводом богословських дискусій і призвело поряд з іншими причинами до розколу християнства в 1054 р. Греко-візантійські ієрархи відкинули філіокве, а римські папи остаточно утвердили цей догмат з IX ст. Доповнення до символу віри обумовило догматичні розходження між като­лицизмом і православ'ям. Православні вважають, що «святий дух сходить від Бога-отця», а католики твердять, що «святий дух сходить від Бога-отця і від Бога-сина».