8. Формування і розвиток соціально-психологічних знань.

Донині вона не має однієї цілісної теорії. Визначити головні теоретичні орієнтації західної соціальної психології надзвичайно важко через відсутність критеріїв чіткої диференціації підходів. Загалом її поділяють на такі галузі дослідження:

• вивчення індивідуальної соціальної поведінки;

• аналіз діадичної (грец. — два) взаємодії і комунікативних процесів;

• дослідження малих груп та психологічне вивчення соціальних проблем.

Сучасна зарубіжна соціальна психологія — це психологія орієнтацій, напрямів, пов'язаних з іменами вчених, які їх започаткували. Найчастіше вона у своїх дослідженнях звертається до процесів атрибуції, групових процесів, атракції та афіліації, агресії, установок, соціального пізнання, соціалізації, кроскультурних аспектів. Теоретико-методологічний розвиток відбувається як у руслі загальнопсихологічних напрямів (біхевіоризму, фрейдизму), так і в координатах нових, власне соціально-психологічних шкіл і напрямів: необіхевіоризму, неофрейдизму, гуманістичної психології та ін. Починаючи з 70-х років XX ст., у США, Західній Європі (Франція, Англія, Німеччина та ін.) відбувається переосмислення зробленого у першій половині XX ст. американськими соціальними психологами, теоретичного і практичного досвіду, пошук нових підходів у дослідженні соціально-психологічної реальності, нових теоретичних парадигм, які дали б поштовх розвиткові соціальної психології, зробили б її істинно соціальною, а не індивідуальною.

Становлення соціальної психології як науки. Соціально-психологічні ідеї виникли в різних давніх філософських ученнях (буддизм, конфуціанство та ін.) і згодом розвивалися як у науці, так і в релігії.

До середини 50-х років XIX ст. вже склалися необхідні передумови для виокремлення соціальної психології в самостійну галузь психологічного знання. Це пов'язано, насамперед, з прогресуючим розвитком капіталістичних відносин, які порушили віками усталені традиції взаємин між людьми, спричинили ма­сові переселення, ускладнили навчально-виховну ситуацію.

В Україні, як і в колишньому СРСР, а ще раніше - у царській Росії, соціальна психологія зазнала періодів:

1) підйому - у 20-х роках XX ст., коли в 1908 році вийшли соціально-психологічні праці американського соціолога Е. Росса та англійського, а згодом американського, психолога У. Мак-Даугалла;

2) репресій - у 1930-50-х роках і, як наслідок, тривалого забуття, оскільки фундаментальні соціально-психологічні дослідження припинилися до початку 1960-х років.

Лише в результаті «дискусії 60-х років XX ст. про соціальну психологію» з участю В.М. М'ясищева, Б.Д. Паригіна, Є.С. Кузьміна, В.М. Колбановського, К.К. Платонова та інших (особливо - після появи праць О.Г. Ковальова) розпочинається непростий період її відродження, який триває і сьогодні. Соціально-психо­логічна наука знову мала доводити своє значення в системі наукового знання. Ця пізнавальна ситуація є типовою для неї і на початку XXI ст.

Щодо виникнення соціальної психології як самостійної галузі психологічного знання існує кілька позицій:

1. Дата виходу роботи Г. Лебона «Психологія народів і мас» (1895).

2. 1908 рік - публікація робіт У. Мак-Даугалла (1871-1938) «Вступ у соціальну психологію» (Лондон) та Е. Росса 1866- 1951) «Соціальна психологія» (Нью-Йорк).

Для вітчизняної соціальної психології найчастіше точками відліку вважаються 40-50-ті роки XX ст. (закінчення епохи сталінізму в СРСР) або 70-ті роки XX ст., коли у вищих навчальних закладах створювалися кафедри соціальної психології, які актуалізували соціально-психологічну проблематику (Б.Д. Паригін).

Пропагування серед громадян соціально-психологічних ідей, знання ними механізмів оптимізації людських стосунків є пере­думовами внутрішньої стабільності в державі, її сприятливих перспектив у системі міждержавних відносин.

Тривале домінування ідеологічних постулатів у соціальній психології безпосередньо відобразилося на рівні психологічної культури всіх вікових груп людей. Меркантильні інтереси, примітивізм мислення стали типовими ознаками сучасного світу і часто визначають стиль міжособистісних стосунків. Стійкі позиції авторитарної педагогіки в навчально-виховному процесі - це безпосередній результат ігнорування закономірностей соціально-психологічної реальності у взаєминах, який, у свою чергу, впливає на зміст становлення підростаючої особистості.

Недостатня розробка соціально-психологічної проблематики, зумовлена соціально-політичними обставинами 1920—30-х років, спричинює обмеженість або відсутність соціально-психологіч­них прогнозів, не дозволяє оперативно реагувати на різнопланові суспільні трансформаційні процеси. Щоб успішно керувати суспільством, слід його всебічно пізнати. До цього висновку близько 2,5 тисяч років тому прийшли Платон і Арістотель. Недаремно Г. Олпорт назвав їх родоначальниками соціальної психології. Однак у сучасній навчально-виховній ситуації, яка "характеризується недостатньою стійкістю професійних інтересів у підростаючих поколінь, прагненням досягти максимальних результатів, не докладаючи адекватних зусиль, прогресуванням індивідуалізму, зниженням бажань та вмінь співпереживати тощо, проблема управління суспільством лише ускладнилася. Обираючи шляхи її розв'язання, ми традиційно оперуємо досягненнями зарубіжних (західноєвропейских) соціальних психологів, висновки яких часто ґрунтуються на споглядальних, а не експериментальних позиціях. Водночас сучасні наукові соціально-психологічні розробки як результат нелегкої праці українських учених, які за змістом не лише не поступаються здобуткам західноєвропейських колег, а часто перевершують їх, є маловідомими для широкого загалу науковців і супроводжуються низьким рівнем прикладного впровадження.

Ще одна проблема соціальної психології: не вистачає кваліфікованих виконавців соціально-психологічних задумів у практиці педагогічної діяльності. Будь-яку цінну наукову розробку можна знівелювати невмілою спробою її впровадження.

Соціальна психологія - це наука про особливості соціально-психологічної реальності, яка вивчає закономірності діяльності, ;спілкування особистості в групі, а також психологічні характеристики цих груп. Вона виникла як результат зближення двох наук - психології та соціології.

Соціологія (від лат. - суспільство і грец. - слово, поняття, вчення): 1) наука про закономірності становлення, функціонування, розвитку суспільства, соціальних відносин та соціальних спільностей; 2) наука про суспільство як систему і окремі соціальні інститути, процеси, групи, які розглядаються у зв'язку з суспільним цілим. Термін «соціологія» введений в середині XIX ст. французьким соціологом-позитивістом О. Контом (1798-1857) і використовувався спочатку на позначення наукових уявлень як «учення про суспільство». Необхідною передумовою соціологічного аналізу є погляд на суспільство як на об'єктивне явище.

З 80-х років XX ст. соціологія - це наука, яка вивчає різні соціальні спільності (класи, народи, нації, народності, соціально-професійні групи тощо). Розрізняють соціологію віку, міста, села, дозвілля, знання, мистецтва, культури, масової комунікації, медицини, міжнародних відносин, молоді, моралі, науки, освіти, суспільної думки, організацій, статі, політики, права, злочинності, релігії, сім'ї, спорту, праці, управління, мови тощо. Така різноплановість предметів соціології та психології визначає відповідний діапазон соціально-психологічного знання, яке основну увагу зосереджує на з'ясуванні механізмів взаєморозуміння між людьми як об'єктивних явищ соціально-психологічної реальності.

Предмет соціальної психології: психічне (соціальна психіка) як суб'єктивне відображення об'єктивного, соціального й одночасно як ціннісне ставлення до нього, як регулятор соціального прогресу (М.Н. Корнєв, А.Б. Коваленко).

Соціальна психіка - це сукупність поглядів, намірів, почуттів, думок як показників готовності особистості до дій; соціальна система, яка виникла в процесі спілкування, взаємодії між людьми.

Її головні функції:

1. приводить поведінку особистості у відповідність з вимогами конкретної спільності;

2. є не носієм «істини» (як у науковій інформації), або «норм цінності» (як у моралі), а схваленням (несхваленням), прийняттям (неприйняттям) групою певної дії особистості;

3. це вияв довіри (недовіри) до суб'єкта як носія чи споживача інформації (Р. Самсонов, В. Вічев).

Соціально-психологічна реальність як предмет соціальної психології виникає на межі соціального та психічного, має суттєві ознаки кожного з них і разом з тим не є їх простим поєднанням, а якісно новим утворенням. Це своєрідний горизонт, який визначає межі орієнтації людини в навколишній дійсності, тобто кожне соціальне явище має свій власний зміст, що відбивається через психологічні особливості конкретних осіб та соціальних груп.

Основні прояви соціально-психологічної реальності:

1. мінливі психічні групові утворення як відображення певних соціальних ситуацій в конкретних історичних умовах (соціальний настрій, соціальна думка, революційність мас, соціальний патріотизм, соціальний оптимізм чи песимізм);

2. стійкі масові явища психіки (чутки, плітки, мода, паніка тощо), які виникають тільки в масах людей через механізми психологічного зараження, наслідування, навіювання;

3. стабільні психічні утворення, які характеризують соціальний зміст груп (нація, клас, бригада);

4) соціальність поведінки особистості в кожній групі.

Умови розвитку індивідуальної соціально-психологічної реальності (основна детермінанта - взаємини з групою:

1. знання;

2. досвід;

3. переживання;

4. діяльність;

5. мотиви;

6. особиста відповідальність за прийняті рішення;

7. самокритичність.

Основу соціально-психологічної реальності становить соціально-психологічне відображення: 1) здійснюється не лише у формі суб'єкт-об'єктних відносин, а суб'єкт-суб'єктних, коли кожний з учасників взаємодії сприймає іншого як суб'єкта і дія одного зумовлює відповідну реакцію іншого; 2) викликається появою якісного нового утворення — групового об'єкта діяльності (групи, колективу, соціальної спільноти).

Як наслідок, соціально-психологічні явища мають форму об'єктивних образів, переживань, станів.

Принципи соціальної психології:

1. загальнопсихологічні - детермінізму; розвитку в діяльності; єдності свідомості та діяльності; системності аналізу природи психічних явищ;

2. спеціальні - урахування особливостей соціально-психологічної реальності, тобто спочатку пізнається середовище, потім - особистість; динамічної взаємодії середовища (групи) і особистості.

У соціології та психології принципи пізнання мають різні функції. Наприклад, якщо принцип розвитку в діяльності в соціології — це спосіб існування суспільства, реалізація соціальних законів, то в психології - спосіб розвитку особистості, специфічний вид її активності. У соціальній психології їх об'єднує:

1. розуміння діяльності як спільної соціальної взаємодії людей, де виникають особливі зв'язки;

2. розуміння групи як суб'єкта діяльності;

3. створення теоретичних основ стратегії дослідження, оскільки лише емпірична обробка матеріалів є недостатньою.

Аналогічною виглядає пізнавальна ситуація з принципом детермінізму: 1) у психології психіка визначається способом життя і змінюється з ним; 2) у соціології зв'язок існує між будь-якими явищами.

Таким чином, соціальна психологія не є механічним поєднанням соціології та психології (див. табл. на с. 40).

Стадії становлення соціальної психології як науки (Б.Д. Паригін):

1. Формування соціальної психології як напрямку думки.

2. Формування соціальної психології як системи знань.

Основні форми соціально-психологічного знання - психологія народів, психологія мас, теорія інстинктів соціальної поведінки.

Психологія народів (М. Лацарус, 1824-1903; Г. Штейнталь, 1823-1899) склалася в середині XIX ст. у Німеччині. У 1860 р. вийшов перший номер «Журналу психології народів і мовознав­ства» зі вступною статтею М. Лацаруса і Г. Штейнталя. У 1863 р. опубліковані «Лекції про душу людини і тварини» (В. Вундт).

Теоретичні основи психології народів:

1. прискорений соціально-економічний розвиток європейських країн, який сприяв переходу від феодалізму до капіталізму;

2. філософське вчення Г. Гегеля про «народний дух«(«об'єктивний дух») і психологія Й. Гербарта (1776—1841), який вважав уявлення «первинної єдності душі вихідним феноменом психології;

3. ідея В. Вундта про надіндивідуальність душі («Психологія народів»): душа чи дух конкретного індивіда - це лише частина народної душі, психологія якої виражена в мові, звичаях, релігії, фольклорі, міфах (у Німеччині, наприклад, цінувалися міфи про племена аріїв).

Найбільше наукові уявлення про психологію народів систематизовані в працях В. Вундта, який її предметом вважав мову, міфи, звичаї. Він є також одним із засновників експерименталь­ної психології, оскільки психологію народів розглядав еквіва­лентом і доповненням до неї. За В. Вундтом, реальність душі народу для нашого спостереження є такою ж одвічною, як і реальність індивідуальних душ, бо індивідуум не тільки бере участь у функціях суспільства, але й значною мірою залежить від розвитку того середовища, до якого належить.

У Росії психологія народів розвивалась лінгвістом О.П. Потебнею (1835—1891), який вивчав зв'язок мовознавства і психології. Основна ідея вченого: психологія досліджує такі феноме­ни, які знаходяться не в індивідуальній свідомості, а в свідо­мості народу.

Визначні ідеї про психологію народу належать Л.М. Гумільову (1912-1992), сину М. Гумільова і А, Ахматової, який розробив концепцію етногенезу, згідно з якою початок етногенезів можна пов'язати з механізмами мутації, унаслідок чого виникає етнічний «поштовх», який призводить до виникнення нових етносів. Першовідкривач країни Хазарії.

Завдання психології народів - з'ясувати психологічну цінність духу народу, тобто відкрити закони, за якими здійснюєть­ся його духовна діяльність.

Внесок «психології народів» у психологічну науку:

1. Актуалізація етнопсихологічної проблематики і виокремлення етнопсихології як самостійної галузі психологічного знання. Одночасно у філологічних науках започатковуються тенденції для формування предмета народознавства.

2. Створення теоретичної бази для проведення крос культурних досліджень.

Психологія мас (Г. Лебон, 1841-1931; Г. Тард, 1843-1904) виникла в XIX ст. у Франції. Основні праці про психологію мас:

1) «Закони наслідування» (Г. Тард, 1890) - рушійною силою психології і соціального розвитку є наслідування, яке відіграє в суспільному житті таку ж роль, як спадковість у біологічному;

2) «Психологія народів і мас» (Г. Лебон, 1895) - чинниками, які зумовлюють напрямок соціального руху, є душа раси, вплив вождів, навіювання, взаємне зараження. Відомою науковою роботою є також «Злочин маси» (С. Сігеле, 1895) - маса є ірраціональною, сліпою силою.

Теоретичні основи психології мас:

1. переміщення народних мас, спричинене наприкінці XVIII – на початку XIX ст. масштабними військовими діями в Європі, що пов'язане, зокрема, з приходом до влади Наполеона Бонапарта;

2. популяризація концепції сугестії (А. Месмер, 1733-1815), завдяки якій гіпнотизм став важливою моделлю соціального навіювання і був запозичений для пояснення причин ірраціональності, емоційності натовпу;

3. положення про психічну інфекцію, яке базувалось на механічному тлумаченні досягнень епідеміологічних відкриттів Л. Пастера (1822-1895), Р. Коха (1843-1910) про вірусну передачу захворювань;

4. медико-правовий підхід: у натовпі людина стає більш примітивною й інфантильною, а тому - менш розумною і менш відповідальною;

1. вивчення масових явищ (паніка, плітки, чутки тощо);

5. тлумачення колективної поведінки як аномальної, що було ідеологічним підґрунтям для захисту існуючого суспільного ладу від національно-визвольних рухів, страйків тощо;

6. концепція наслідування Г. Тарда, згідно з якою соціальна поведінка не має іншого пояснення, крім наслідування: будь-яке скупчення народу - це маса, де втрачається здатність до спостереження та самоспостереження, тобто типовими особливостями особистості є знеособленість, повна або часткова втрата здатності до самоконтролю, домінування почуттів над раціональною сферою тощо.

Узагальнення попередніх наукових уявлень про психологію мас належить Г. Лебону. Вчений вважав, що «психічна інфекція» є основним поняттям, яке визначає психологію взаємин людей в масі.

У Росії проблема психології мас вивчалася «народниками» (М.К. Михайловський, 1842-1904).

Масові явища своєрідно виявляються в учнівських групах:

1. Правило «третини», яке полягає в неправомірності постійного усного негативного оцінювання вчителем більше ніж 1/3 учнів класу. Діти, які отримали незадовільні оцінки, згуртовуються на основі ситуації неуспіху, унаслідок чого решта класу, як правило, консолідуючись з «невдахами», створює дезорганізаційну ситуацію, яка призводить до трансформації організованої групи в масу.

2. Правило «половини», яке полягає в неправомірності постійного письмового негативного оцінювання вчителем більше ніж 1/2 учнів класу. Діти згуртовуються на основі ситуації неуспіху, унаслідок чого решта класу, як правило, консолідуючись з «невдахами», створює дезорганізаційну ситуацію, яка призводить до трансформації організованої групи в масу: тут, як і в попередній навчально-виховній ситуації, виникають аналогічні несприятливі тенденції в системі міжособистісних стосунків. Концепція психології мас зумовила появу перших підручників з соціальної психології. Виокремилася проблема взаємозв'язку особистості і мас. Соціально-психологічні уявлення про групові процеси були найповніше описані в праці 3. Фрейда (1856-1939) «Групова психологія і аналіз «Я» (1920), де вперше був здійснений вихід за межі психології особистості, тобто аналізувалося її соціальне середовище. Ученого цікавила вже не психопатологія, що характерно для його попередніх робіт, а здорова особистість, її структура та рушійні сили поведінки.

Внесок «психології мас» у психологічну науку:

1. з'ясування закономірностей функціонування мас, зокрема механізмів наслідування;

2. вивчення поведінки окремих особистостей в масі;

3. з'ясування закономірностей взаємодії в системі «особистість - маса»;

4. актуалізація проблеми використання емпіричних методів дослідження, наприклад аналізу історичних документів, обробки статистичних даних;

5. актуалізація проблеми прогнозування розвитку людських спільнот в умовах глобалізації міжособистісних стосунків (розрив соціальних зв'язків, швидкість передачі інформації), коли безперервна міграція населення, прискорений і дратівливий ритм міського життя створюють і руйнують людські спільноти. Ми існуємо в епоху масових спільнот і людини маси (С. Московічі, 1998).

Теорія інстинктів соціальної поведінки (У. Мак-Даугалл). Основні наукові праці: «Вступ до соціальної психології» (У. Мак-Даугалл, 1908):

1. рушійною силою соціальної поведінки є інстинкти «Соціальна психологія» (Е. Росе, 1908):

2. за поведінкою індивіда повинен бути внутрішній етичний соціальний контроль, який базується на засвоєнні особистістю суспільних цінностей.

Теоретичні основи теорії:

1. спроба застосування еволюційного вчення до соціальних процесів (Г. Спенсер, 1820-1903);

2. теорія соціального покладання, або «телезису», Л. Уорда (1841-1913): від природних процесів соціальне життя відрізняється «телічним» явищем, тобто цілеспрямованістю і творчістю; генезис у суспільстві змінюється телезисом, який формується на основі усвідомленого прагнення до прогресу; на базі бажань, які виражають природні імпульси (голод, спрага, статеві потреби), формуються більш складні інтелектуальні й естетичні потреби, реалізація яких у творчій діяльності забезпечує на рівні «індивідуального телезису» розвиток суспільства; основним носієм колективного телезису є держава;

3. концепція соціального розвитку Е. Росса, в основі якої знаходиться позаісторична «інтеграція» індивідів, яка призводить до утворення соціальних груп і підпорядковується певному соціальному контролю і порядку;

4. наукові уявлення У. Мак-Даугалла:

а) причинами соціальної поведінки є природа вроджених інстинктів, внутрішніми проявами яких є емоції, наприклад, інстинкт боротьби і гнів, страх; інстинкт втечі і почуття самозбереження; інстинкт відтворення роду і ревність; інстинкт придбання і почуття власності; стадний інстинкт і почуття належності тощо;

б) система взаємозв'язку між конкретними інстинктами та емоціями спричиняє зміст функціонування різних соціальних феноменів - сім'ї, торгівлі, війн тощо.

Внесок теорії інстинктів соціальної поведінки в психологічну науку:

1. інтерпретація причин соціальної поведінки;

1. пошук шляхів прогнозування поведінки особистості в групі на основі виокремлення фіксованих пар психічних явищ, основними елементами яких є інстинкт і емоція;

2. з'ясування взаємозалежності психічних явищ у системі «інстинкт - емоція»;

3. актуалізація проблеми вивчення свідомості;

5) формування теоретичної бази для перетворення соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку. Загальні висновки про значущість основних форм соціально-психологічного знання (М.Н. Корнєв, А.Б. Коваленко):

1. Жодна з цих форм не змогла адекватно розв'язати основну проблему соціальної психології - проблему зіставлення соціального та індивідуального.

2. У концепції «психології народів» абсолютизувалися існування «надіндивідуальної душі», принцип «колективістського» розв'язання суперечностей між людиною та суспільством. Небезпеку становило наділення певного народу особливими якостями, які підносили його на рівень вище за інші наро­ди. Подальша історія, яка виявилася передусім у подіях Другої світової війни (1939-1945), довела, що така соціальна позиція може мати глобальні катастрофічні наслідки.

3. Прихильники концепції «психології мас» ототожнювали соціальне (колективне) з ірраціональними руйнівними силами, абсолютизуючи індивідуальність (еліту, вождів) як гарант розуму, порядку та прогресу. Наступні історичні події показали, що така соціальна позиція формує міфічні уявлення про роль «вождів», унаслідок чого народ має низький рівень активної життєвої позиції, покладаючись у розв'язанні різнопланових суспільних проблем не на себе, а на ілюзорних керманичів.

4. Учення про інстинкти соціальної поведінки розглядало поведінку людини, її соціальні зв'язки, форми суспільного життя як похідні від природжених (біологічних) здібностей.

5. Недооцінка значення свідомості стала на початку XX ст. своєрідним мотивом для її вивчення як феномену психіки, що пояснювалося виникненням новітньої соціально-політичної ситуації, яка призвела до масштабних перетворень у системі традиційної групової взаємодії. Наступала тривала епоха соціально-політичних, економічних катастроф (революцій, громадянських та міждержавних воєн тощо), у яких проявилися до того часу невідомі особливості психології особистості, психології особистості в групі, психології малих і великих груп.

Хронологічні етапи розвитку соціальної психології як науки

1. Античність (VI ст. до н.е. - IV ст. н.е.). Домінанти наукового пізнання: пошук першооснов буття у філософських школах Індокитаю, Стародавньої Греції; створення принципів наукового пізнання, зокрема детермінізму (Демокрит, бл. 470 або 460 - бл. 360 до н.е.), розвитку в діяльності (Геракліт, бл.544-483 до н.е.), системності (Анаксагор, бл. 500-428 до н.е.).

2. Середньовіччя ^У-Х/У ст.). Домінанта наукового пізнання: тлумачення психологічної природи людини як «грішної» та «божої» істоти.

3. XVII ст. Домінанта наукового пізнання: тлумачення психологічної природи людини як «найвищої цінності» на Землі.

4. XVIII - кінець XIX ст. Домінанта наукового пізнання: експериментальні досягнення в психології та біології.

5. Кінець XIX - початок XX ст. Домінанта наукового пізнання: розвиток соціології. Як наслідок, виникають соціально-психологічні теорії, які нині визначають зміст західноєвропейської психології (біхевіоризм, психоаналіз).

6. Початок XX - 50-ті р. XX ст. Домінанта наукового пізнання: виокремлення предмета соціальної психології.

7. 50-ті р. XX ст. - кінець XX ст. Домінанта наукового пізнання: становлення загальновизнаної соціально-психологічної проблематики. Виокремлення з соціальної психології нових галузей знання - етнопсихології, психології управління. Розвиток радянської соціальної психології.

8. Кінець XX - початок XXI ст. Домінанти наукового пізнання: зміцнення міжгалузевих зв'язків, їх глобалізація; прикладний характер соціально-психологічних досліджень; стрімкий розвиток вітчизняної соціальної психології.

Експериментальний період у розвитку соціальної психології.

Класична теорія організації та управління пов'язана з діяльністю американського інженера-механіка Фредеріка-Вінслоу Тейлора (1856—1915), якого вважають родоначальником наукового управління. Його концепція орієнтувалася не на маси, а на конкретного робітника як об'єкт вивчення. Учений вважав економічні стимули для працівника найважливішими і їм надавав перевагу, а внутрішній аспект мотивації залишав поза увагою. Представник класичної теорії управління, французький інженер Анрі Файоль (1841—1925) виокремив такі психологічні чинники

• підвищення продуктивності праці

• єдність керівництва,

• підкорення особистих інтересів загальним,

• ініціатива та ін.

Більшість із сформульованих ним принципів управління має і соціально-психологічний зміст. Класична теорія управління вперше звернула увагу на дві функції управління — пов'язані з регуляцією технологічного процесу і регуляцією людської діяльності. Представники нового напряму вважали єдиною силою, здатною впорядкувати стихію поведінки, систему соціальних норм. Тобто свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними і порядок у суспільстві. А нормативний порядок (підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм) вони інтерпретували як реальність суспільства, як специфічний соціальний чинник або соціальну поведінку, яка, на їхню думку, є взаємодією двох або більше індивідів на підставі зумовлених суцільними нормами і усвідомлених установок та орієнтацій.

У цей час було розпочато пошук нових джерел підвищення продуктивності праці та нових засобів регуляції соціальної поведінки. Зорієнтовані на цю проблематику перші роботи розгорталися в межах концепції людських відносин, найяскравішими представниками якої були американські соціологи, психологи Мері-Паркер Фоллетт (1868—1933) і Елтон Мейо (1880—1949).

М.-П. Фоллетт особливу увагу приділяла аналізу динаміки групових процесів — спільній діяльності людей, спрямованій на розроблення і практичну реалізацію планів; вияву ініціативи індивідів, їх уміння приймати і втілювати у життя рішення; використання потенціалу всіх громадян суспільства. Цікавилася вона і соціально-психологічними проблемами управління, зокрема дослідженням конфліктів у групах; критикувала представників наукового управління, які обстоювали жорсткий розподіл праці; вважала, що виконання робітником в умовах суворого контролю монотонних, часто повторюваних завдань знецінює творче людське начало, тому керівники повинні надавати працівникам шанс для розвитку і вияву власних умінь. На підставі наукових досліджень стверджувала, що лідерство переходить від однієї людини до іншої залежно від ситуації. Цю роль має виконувати індивід, який найкраще розуміє проблеми управління і пропонує раціональні виходи з проблемної ситуації.

Теорія людських відносин

Професор Гарвардської школи бізнесу Е. Мейо також надавав великого значення ролі людського чинника в організації виробництва. Часто переоцінюючи його в промисловому управлінні, Мейо намагався привернути увагу вчених до специфіки людської поведінки в управлінській діяльності, яку ігнорувала концепція наукового управління. Робив він це і для того, щоб ідентифікувати соціальні й психологічні чинники, які впливають на процес праці. Вивчаючи плинність робочої сили на текстильних підприємствах, дослідник дійшов висновку, що головною її причиною була відсутність контактів між робітницями під час зміни, а це істотно впливало на їх задоволеність роботою. Для виправлення ситуації було вирішено запровадити впродовж робочого дня обов'язкові перерви для відпочинку, що дало змогу робітницям спочатку перезнайомитися, а відтак спілкуватися і дружити.

Експерименти у містечку Хоторн навели Е. Мейо на нові висновки. Перша група експериментів стосувалася впливу освітленості робочих місць на обсяги виробництва. Під час експерименту виокремили дві групи робітників (одну — контрольну). Отримані результати були дуже несподіваними: з поліпшенням освітленості приміщення продуктивність праці підвищувалася, але підвищувалася вона і з погіршенням освітленості. Зростала продуктивність праці і в контрольній групі, де умови взагалі не змінювалися.

У результаті аналізу було зроблено висновок, що на продуктивність праці впливають інші, невідомі, але набагато вагоміші, чинники, ніж фізичне середовище. Тому подальші експерименти спрямовували саме на їх виявлення. Експериментальна група, яку утворювали збирачі телефонного устаткування, працювала під керівництвом майстра в окремому приміщенні, де також перебував і спостерігач, який фіксував дані експериментів і реакцію працівників. В організацію праці внесли певні зміни, які стосувалися тривалості роботи і перерв, можливості відпочити, а також унеможливили дію зовнішніх чинників. Усі працівники знали про мету експерименту. Після стабілізації соціальної ситуації у групі, з перетворенням її на команду суттєво поліпшилися і результати її роботи. Це засвідчило, що такі чинники, як монотонність, втомлюваність, збільшення платні, хоч і впливають на ефективність праці, але не є основними. Головне — згуртованість групи, її високий корпоративний дух. Усі ці чинники простежувалися у взаємодії й спілкуванні поза роботою, у допомозі колегам тощо. Було доведено, що поведінка людей зумовлюється не стільки змінами фізичного середовища, скільки його соціальним сприйняттям. Тому керівники повинні більше уваги звертати на задоволення емоційних і соціальних потреб та інтересів підлеглих, адаптацію до зміни ситуації.

Науковим результатом Хоторнських експериментів стало обґрунтоване Е.Мейо поняття «соціальна людина» на противагу поняттю «економічна людина», яке визначало ідею теорії наукового управління. Якщо для «економічної людини» стимулом є фінансова винагорода, то для «соціальної людини» — взаємини у виробничій групі. На цьому ґрунтувалися твердження, що найважливішою характеристикою людини у системі управління є прагнення бути свідомо пов'язаною з колегами по роботі, тому управління не повинно цього ігнорувати.

Дослідження Е. Мейо привернули увагу до існування суб'єктивного ставлення індивідів один до одного, до роботи й умов, у яких вона відбувається. Під їх впливом людські відносини почали розглядати як безпосередні контакти колег по роботі. Конкретного робітника у цих контактах сприймали не тільки функціонером виробництва, а й особистістю з власними інтересами, почуттями, прагненнями, соціальними потребами. На відміну від наукового управління, яке зосереджувалося на технічних аспектах праці, відповідності людей вимогам праці, Хоторнський експеримент довів, що на поведінку працівників впливають не тільки економічні чинники, а й їхні соціальні та індивідуальні потреби.

Науковий інтерес американського соціолога Чарльза-Хортена Кулі (1864—1929) зосереджувався на соціально-психологічних механізмах, що формуються в результаті взаємодії людей у групі. Він запровадив у соціологію та соціальну психологію поняття «первинна група» і одним із перших довів, що група здатна жорстко контролювати трудову поведінку індивідів. Така взаємодія зумовлюється психічною природою людини, тому суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Первинні групи становлять основу суспільства; саме в них відбуваються соціалізація індивідів, пізнання ними соціальної дійсності, формування їх світосприйняття, соціального досвіду, ідеалів, цінностей. Ч.-Х. Кулі першим запровадив у науковий обіг поняття «комунікації», трактуючи його як механізм існування та розвитку людських відносин.

Загалом теорія людських відносин суттєво поглибила осмислення соціальної поведінки людини. Проте, як і концепція наукового управління, вона залишила нез'ясованими ще багато чинників, які зумовлюють підвищення продуктивності праці.

Подальші експерименти в галузі соціальної психології пов'язують з іменами американського психолога Ф. Олпорта та німецького психолога В.Меде, які вивчали вплив групи на індивідів під час конкретної діяльності. Йдеться про соціальну фасилітацію (англ.— полегшувати) та соціальну інгибіцію (лат. — стримування, придушення). Дослідження, передусім в американській соціальній психології, виявили чинники, що впливають на виникнення цих соціально-психологічних явищ. Це — характер завдань, які виконує людина, присутність інших осіб тощо. Так, присутність інших людей (спостерігачів, суперників) позитивно впливає на кількісні характеристики діяльності й негативно — на якісні. За таких умов підвищується результативність простих різновидів діяльності й знижується — складних. Для конкретизації характеру взаємин між індивідом і групою під час вивчення ефекту соціальної фасилітації виокремлюють два суттєво відмінні різновиди ситуацій. Зміна поведінки індивіда в присутності інших людей, що поводять себе пасивно, викликає публічний ефект. Якщо поведінка індивіда змінюється в присутності людей, які беруть активну участь у цій діяльності, то це —коакційний (лат. — префікс, що означає спільність, сумісність і — дія) ефект. Коакція як спільна дія відрізняється від інтеракції — взаємодії, що включає безпосередню взаємодопомогу і співробітництво.

Особливості експериментальних досліджень у західній соціальній психології були пов'язані з вивченням ефекту впливу одного індивіда на іншого, індивіда на групу, групи на індивіда. Саме тому Ф. Олпорт вважав соціальну психологію наукою, яка вивчає поведінку індивіда у ситуаціях, коли вона стимулює інших людей або є реакцією на таку поведінку. Бачення предмета соціальної психології як науки про вплив на людину інших індивідів зумовило вибір головної одиниці аналізу — індивіда, а точніше — його поведінки та змін, що відбуваються внаслідок впливу на нього інших людей. Відповідно, найзручнішим методом дослідження став лабораторний експеримент. Цьому сприяла також позитивістська спрямованість американських наукових досліджень (позитивізм як філософська течія виходив із того, що наука повинна не пояснювати, а лише описувати явища).

Після Першої світової війни соціальний та науковий клімат СІЛА найбільше сприяв перетворенню соціальної психології на науку про людину. Вона в основному відійшла від широкого соціального контексту і перемістилася у лабораторію, тобто ізолювала об'єкти вивчення від соціальних явищ. У зв'язку з цим стандартом для соціальної психології було обрано фізику з її розвинутою технікою експерименту і математичним обробленням даних. Водночас були сформульовані вимоги до експерименту, які передбачали:

• зведення до мінімуму сторонніх подразників з метою виявлення зв'язку між залежними та незалежними змінними;

• можливість експериментатора контролювати поведінкові реакції піддослідного та впливати на них;

• точне вимірювання реакцій та перевірку їх у повторних експериментах з обов'язковим застосуванням методів математичної статистики.

Організація експерименту підпорядковувалася жорстким процедурним стандартам, що передбачають чітке формулювання гіпотези, на перевірку якої він був спрямований. При цьому гіпотезу нерідко запозичували з інших галузей психології. Здебільшого експеримент був потрібен не стільки для перевірки гіпотези, скільки для її підтвердження, а сам він перетворювався на міжособистісну взаємодію експериментатора і піддослідного.

Така організація експерименту спричинила появу різноманітних ефектів, один з яких відомий як ефект експериментатора (його очікування, знайомство з людьми, стать). Експериментатор може безпосередньо впливати на результати дослідження, внаслідок чого виявляється ефект передбачуваної оцінки, який виникає у піддослідного щодо експериментатора і змушує його діяти разом із ним. Поступово експериментування стало масовим традиційним процесом, особливо в університетських центрах, що сприяло створенню своєрідної лабораторної культури, тобто комплексу недекларованих правил поведінки експериментатора і досліджуваного під час експерименту. Паралельно з ефектом експериментатора виявився ефект піддослідного — свідома адаптація своєї поведінки до норм, які здаються прийнятними.

Вагомим результатом експериментальних досліджень наприкінці 20-х років XX ст. стала праця «Польський селянин у Європі і Америці» двох соціологів — американця Вільяма-Айзека Томаса (1863—1947) і поляка, який згодом перебрався до США, Флоріана-Вітольда Знанецького (1882—1958). Вивчаючи адаптацію польських селян, які емігрували до Америки, вони встановили залежності, без яких не можна було описати процес адаптації: залежність індивіда від соціальної організації і залежність соціальної організації від індивіда. З урахуванням цього було запропоновано характеризувати два аспекти взаємин між особистістю і суспільством за допомогою понять «соціальна цінність» (для характеристики соціальної організації), «соціальна установка», «атитюд» (для характеристики індивіда; це поняття вперше було включене до соціально-психологічної термінології). Як емпіричну основу дослідження широко почали використовувати особисті документи (листи, біографічні й автобіографічні матеріали тощо). А соціальну психологію було трактовано як «наукове дослідження установок». З тих часів вивчення установок увійшло до основної проблематики західної соціальної психології.

Американська експериментальна соціальна психологія не завжди дотримувалася головного методологічного напряму, передусім під тиском соціальних проблем у часи «великої депресії» та Другої світової війни, що спонукало соціальних психологів до співробітництва, об'єднання на основі конкретних ідей. Так, у 30-ті роки XX ст. було створено Товариство психологічних досліджень соціальних проблем. У 40-ві роки соціальні психологи вільних країн намагалися допомогти своїм народам виграти війну, планувати настрій світу.

Німецько-американський психолог Курт Левін (1890— 1947) звернув увагу на соціальну психологію у зв'язку із застосуванням розробленої ним «теорії поля» до груп, перенісши уявлення про те, що енергія мотиву замкнена в межах організму, на систему «організм — середовище», в якій індивід і оточення становлять єдине динамічне ціле. Разом зі своїми послідовниками він працював над проблемою зміни групової поведінки, моралі та ін. Наукова діяльність К. Левіна пов'язана з поширенням методу лабораторного експерименту в соціальній психології. Вивчаючи такі соціально-психологічні явища, як ефективність групової взаємодії, стиль лідерства, групова згуртованість, конформізм, прийняття групового рішення та ін., він намагався розв'язати значно ширші соціальні проблеми, тобто екстраполювати (перенести) результати досліджень на широке соціальне середовище. Вважаючи лабораторний експеримент суто науковим методом, який дає змогу глибше проникати в таємниці людської поведінки, Левін не перетворював його на самоціль, а використовував як засіб практичного розв'язання соціальних і політичних проблем. Особливість його практичних досліджень полягала в дотриманні єдиної теоретичної концепції. Попри те, що «теорію поля» піддають сумніву багато вчених, після смерті цього психолога західна психологія взагалі не мала жодної загальної теорії.

Загалом на тлі західної психології в теоретичному аспекті окреслили такі основні підходи:

—психоаналіз (наголошується на джерелі енергії, а не на її спрямованості; прагнення завдяки вивченню глибинних процесів психіки пояснити причинність взаємодії індивідів);

• біхевіоризм (вказується на залежність поведінки людини від зовнішніх стимулів; спрямованість пояснюється звичками; досвід має другорядне значення);

• когнітивізм (соціальна поведінка розглядається з точки зору пізнавальних процесів індивіда);

• інтеракціонізм (людська поведінка аналізується на основі суб'єктивного світу особистості, внутрішньої мотивації її дій та зовнішніх реакцій; головна увага приділяється проблемам комунікації за допомогою символів, мови).

Соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформульовані саме в цих підходах. Особливо поширився біхевіористський підхід, що відповідало її експериментальному спрямуванню.

Після Другої світової війни і до початку 60-х років XX ст. у світі домінувала американська соціальна психологія. Тоді у соціальній психології СІЛА сталися дві вагомі події: 1) переорієнтація з біхевіористського на когнітивний підхід; 2) переорієнтація від широкого на більш вузьке теоретичне обґрунтування соціально-психологічних явищ. Водночас головні дослідницькі праці опинилися в полі критики європейської соціальної психології.

Важливою віхою став вихід у світ у 1968 р. багатотомної книги «Керівництво із соціальної психології», яка неодноразово перевидавалася і виконувала роль енциклопедії соціально-психологічного знання. Значно розвинулися теоретичні й прикладні соціально-психологічні дослідження у США наприкінці XX — на початку XXI ст., що спричинило виникнення нових наукових центрів.

Європейську соціальну психологію в довоєнний період представляли різні вчені. У Швейцарії працював психолог Жан Шаже (1896—1980), праці якого справили вплив на формування сучасної концепції соціалізації, зокрема її морального аспекта. У Німеччині соціально-психологічна проблематика розвивалася завдяки старанням В. Меде. Мало що змінилося і в повоєнні десятиліття. Обмін соціально-психологічною інформацією відбувався лише між окремими науковими центрами Європи і США. Оскільки тривалий час Сполучені Штати Америки були для вчених Західної Європи взірцем, тому всі напрацювання американської соціальної психології запозичувалися і засвоювалися, а власні дослідження розглядалися через призму американських наукових традицій.

Етапними у розвитку європейської соціальної психології стали 60-ті, особливо 70-ті роки. Передусім це виявилося у критиці американської соціальної психології за спрощене розуміння соціального контексту, спробу надати їй статусу природничої дисципліни, за недостатньо обґрунтовані моделі людини.

Паралельно почали розвиватися власні напрями. У 1966 р. було засновано Європейську асоціацію експериментальної соціальної психології, яка своїм завданням проголосила орієнтацію на реальні соціальні проблеми, забезпечення соціального контексту досліджень. Вагомий внесок в її розвиток зробили англійський психолог Генрі Теджфел (1920—1982), С. Московічі та ін. Вони доводили, що соціальній психології не потрібно продовжувати експерименти і перетворюватися на природничонаукову дисципліну. Вона повинна функціонувати у контексті реальної соціокультурної ситуації. Московічі вважав соціальне життя основою і спілкування, й ідеології. Оскільки принципи спілкування відтворюють суспільні взаємини, то їх вивчення має бути головним завданням соціальної психології. Теджфел стверджував, що соціальна психологія є наукою про соціальну поведінку людини. Вона повинна враховувати взаємозв'язок поведінки індивіда та його соціального оточення; не претендувати на удавану об'єктивність; підпорядковувати метод дослідження теорії цілям дослідження; усвідомлювати і враховувати суспільну значущість та відповідальність соціально-психологічних досліджень і теоретичних висновків.

Предмет та предметна сутність соціальної психології

Предмет соціальної психології — вивчення закономірностей і механізмів виникнення, функціонування і вияву реальності, яка формується у процесі суб'єктивного відображення людиною об'єк­тивних соціальних відносин і соціальних спільностей.

Це визначення охоплює найважливіші сутнісні ознаки соціальної психології:

• особистісні механізми регуляції соціального процесу;

• ціннісне ставлення індивіда до соціального, що дає змогу соціальній психології пояснити поведінку людини в соціальному середовищі, конкретній групі; як її поведін­ка, що виникла в результаті суб'єктивного відтворення ін­дивідом об'єктивного світу, діяльність впливають на функ­ціонування соціальної спільності, яким є індивідуальний внесок кожної людини у функціонування групи;

• соціально-психологічні чинники, які визначають розвиток активності особистості та групи;

• соціальні спільності, масові явища, які впливають на людину та її поведінку.

Отже, сучасне розуміння предмета соціальної психоло­гії не обмежується дослідженням традиційних сфер, а роз­криває механізми взаємин на рівні «група — суспільство», «індивід — суспільство». Це свідчить, що предмет соціаль­ної психології охоплює дедалі ширшу соціально-психоло­гічну реальність, пов'язану із масовою свідомістю і масо­вою поведінкою людей.

Завдання соціальної психології.

Розвиваючись у єд­ності теоретичних і практичних аспектів, соціальна психо­логія постійно поглиблює і розширює свій предмет, пара­лельно розв'язуючи конкретні соціально-психологічні проблеми, тим самим виконуючи різноманітні теоретичні і прикладні завдання:

• розв'язання загальних наукових проблем, пов'яза­них із формуванням знань про соціально-психологічну ре­альність, поясненням процесу суб'єктивного відображення об'єктивної дійсності, розробленням соціально-психологіч­них концепцій про взаємодію між людьми та соціальними спільностями, методологію, методи, способи соціально-психологічних досліджень (соціально-психологічні прояви особистості, сфера спілкування, міжособистісних стосунків та групових процесів, соціально-психологічні явища у макро середовищі та ін.);

• вивчення проблем, пов'язаних зі змінами соціально-психологічної реальності, аналізом шляхів і засобів упли­ву на механізми її становлення, розвитку та функціону­вання;

• теоретичне осмислення місця і ролі людини, що роз­вивається, у суспільстві, яке також змінюється; виявлен­ня конкретних соціально-психологічних характеристик особистості, найпоширеніших її соціально-психологічних типів, комунікативних програм поведінки;

• дослідження відносин і спілкування, у тому числі в екстремальних і конфліктних умовах, а також у зв'язку з утвердженням у соціумі нової системи цінностей і форм власності;

— вироблення теоретичних основ соціально психо­логічної діагностики, консультування та надання допо­моги.

Які б завдання не розв'язувала соціальна психологія, вона повинна коректно ставитися як до набутків вітчизня­ної науки і практики, так і до теоретичних та прикладних надбань зарубіжних учених.

Структура соціальної психології.

Структура соціальної психології (рис. 1) в кожний історичний період розвитку є результатом взаємодії двох протилежних, але тісно пов'яза­них процесів: диференціації (поділ на складові) та інтеграції (об'єднання) її з іншими галузями науки (інтеграція як со­ціальної психології загалом, так і окремих її складових). Ця структура містить упорядковані знання про соціально-пси­хологічну реальність і механізми її розвитку та функціону­вання, є системою взаємопов'язаних уявлень, понять, по­глядів, теорій, концепцій про соціально-психологічну реаль­ність різних рівнів: від соціально-психологічної програми поведінки окремих людей до соціально-психологічних явищ у макросередовищі.

Як навчальний курс, соціальна психологія охоплює та­кі розділи:

2. науково-методологічний. Розкриває місце і роль со­ціальної психології в системі наукового знання (її предмет, завдання, функції, категорії, методологічні основи та методи, питання еволюції соціально-психологічного знання);

2. соціально-психологічні проблеми особистості. Вив­чає особистість як суб'єкт соціальної взаємодії та спілку­вання, психічне відображення особистістю соціальних явищ у структурі групових відносин;

3. соціально-психологічна характеристика спілкуван­ня. Містить соціально-психологічні знання про спілкуван­ня, його види, рівні та функції, психологічні способи впли­ву в процесі спілкування та ін.;

4. соціальна психологія груп і міжгрупової взаємодії. Висвітлює соціально-психологічні знання про комуніка­тивний потенціал учасників взаємодії, про закономірнос­ті поширення суспільних інтересів, настроїв, моди, про психічний склад групи, нації. Вивчає сферу соціально-психологічних групових процесів — проблеми прояву со­ціально-психологічних явищ у малих соціальних групах (конформна поведінка, соціально-психологічний клімат, психологічна сумісність тощо);

5. особливості прикладної соціальної психології. Йдеть­ся про закономірності становлення соціально-психологіч­ної реальності в конкретних сферах життєдіяльності інди­віда та групи: соціальну психологію виробництва, соціаль­ну психологію управління та ін.

Функції соціальної психології.

Функції соціальної психології. Як самостійна галузь знання, соціальна психологія реалізує усі функції, власти­ві психологічній науці: теоретико-пізнавальну, комуніка­тивну, гуманістичну, прогностичну, прикладну та ін. Тео-ретико-пізнавальна функція передбачає повне і конкретне пізнання соціально-психологічної реальності, її струк­тури, механізмів розвитку та функціонування з позицій інтересів людини і групи, а також з'ясування закономір­ностей, механізмів та чинників, що детермінують соціаль­но-психологічні явища. Комунікативна функція реалізу­ється як систематизація знань з проблем сприймання, пе­редавання інформації, взаємодії і взаємовпливу людей. Гуманістична функція полягає в дотриманні норм етики і моралі щодо індивіда, в захисті соціальних спільностей, верств, відтворенні й передаванні соціального досвіду. Прогностична функція передбачає формування соціаль­но-психологічних прогнозів щодо співвідношення індиві­дуального і соціального, суб'єктивного відображення об'єктивної реальності. Зміст прикладної функції полягає у з'ясуванні на основі теоретичного й емпіричного аналізів закономірностей становлення соціально-психологічної ре­альності форм існування та способів функціонування цін­нісного ставлення індивіда до соціальної дійсності, вироб­лення практичних рекомендацій з різних аспектів взаємо­дії, впливу людей один на одного та сприйняття їх у соціальній спільноті.

Категорії соціальної психології.

Спираючись на основ­ні категорії психології та соціології (особистість, група, со­ціум, пізнання, мислення, переконання, установки, соці­альні явища та ін.), соціальна психологія оперує власним категоріальним апаратом (рис. 2). Ядром його є базові поняття соціальної психології (соціально-психологічна ре­альність, взаємодія, соціально-психологічний тип, спілку­вання, соціально-психологічні явища, групова динаміка, соціально-психологічне відображення та ін.), навколо яких концентрується відповідна соціально-психологічна проблематика, а також ті, що характеризують суттєві оз­наки, конкретні механізми взаємозв'язку соціального та психічного.

	Базові категорії
Особистість, соціальна група, взаємодія, спілкування, соціально-
психологічна реальність, соціально-психологічні явища, соціально-
психологічний тип, соціальні відносини, групові процеси, масова
свідомість, соціально-психологічне відображення та ін.
	Сфера особистості Ціннісне відношення, соціальна поведінка, комунікативний потенціал особистості, активність, соціально-психологічна компетентність, нормативна поведінка, соціальна установка, самосвідомість, соціалізація, роль, позиція, статус та ін.		Сфера спілкування Вербальна і невербальна комунікація, соціальна перцепція, міжособистісні відносини, культура спілкування, емпатія, каузальна атрибуція, взаємовплив, соціально-психологічна рефлексія, міжособистісний конфлікт та ін.
	Сфера групових процесів Групові норми, групові санкції, групова сумісність, групова нормалізація, групова поляризація, групова ізоляція, груповий конфлікт, прийняття групового рішення, стилі лідерства і керівництва, групова згуртованість та ін.		Сфера великих соціальних груп і масових явищ Масова поведінка, натовп, публіка, аудиторія, спосіб життя великої соціальної групи, соціальні інститути, етнічні групи, соціальні класи, стихійні групи, психічний склад групи, мода та ін.
	Сфера прикладної соціальної психології Соціально-психологічне дослідження, методи, тести, методики, соціально-психологічний тренінг, соціально-психологічний експеримент, практичний психолог, гіпотеза дослідження, соціально-психологічна діагностика, соціально-психологічне консультування та ін.

Взаємозв’язок соціальної психології з іншими галузями знання.

Соціальна психологія черпає відомості з різно­манітних галузей соціальних, психологічних, загальногу-манітарних знань, збагачуючи водночас і їх своїми від­криттями. Найтіснішими є її зв'язки із психологією та соціологією.

Значущість зв'язків із психологією зумовлена тим, що наприкінці XIX — на початку XX ст. вона суттєво змінила зміст свого предмета, розглядаючи психічне вже як продукт соціально-історичного розвитку людини і суспільства. Не менш важливим є і те, що з метою пояс­нення онтогенезу (розвитку) психічних процесів психо­логія стала послуговуватися такими соціальними кате­горіями, як «взаємодія», «спілкування», «співробітниц­тво». Все це зумовило особливості аналізу взаємозв'язку індивідуального та соціального, внутрішнього й зовніш­нього. Не послаблюючи свого інтересу до відображення людиною об'єктивної дійсності, психологія водночас розглядала психічне і як регулятор соціальних відносин. Соціальне вона перестала вважати зовнішнім чинником, під тиском якого відбувається трансформація внутріш­нього (психічного) життя людини, і надала йому значен­ня чинника первинного. А внутрішні психічні процеси розглядалися у взаємодії із соціальними чинниками. їх психологія почала трактувати як зовнішні операції, які у процесі взаємодії перейшли у внутрішню сферу індивіда, стали його емоційним, вольовим або інтелектуаль­ним актом.

Сучасна психологія вивчає загальні закономірності психіки людини і є джерелом розвитку всіх галузей психо­логічної науки, визначає засади науково-психологічних досліджень і в галузі соціальної психології.

Взаємозв'язок соціальної психології із соціологією ви­ник на початку XX ст., з використанням психологічних даних під час аналізу соціальних структур і відносин. Це яскраво виявилось у мікросоціології, яка найбільше ува­ги в поясненні соціальних явищ приділяє мотивам і смис­лам поведінки, міжособистісним взаєминам. У цьому кон­тексті психологія і соціологія, розв'язуючи кожна свої завдання, утворюють нову дисципліну — соціальну пси­хологію. Проте не всі, хто називався соціальним психоло­гом, однаково розуміли сутність цієї науки. Нерідко про­фесійні соціологи вважали себе соціальними психолога­ми, і навпаки.

Загалом соціологія як наука про суспільство, соціальні інститути і соціальні спільності вивчає закони розвитку та функціонування суспільства, природу і характер суспіль­них, групових та індивідуальних цінностей і норм. Соці­альна психологія досліджує конкретні механізми їх фор­мування. Якщо соціологія пояснює джерела соціальної ак­тивності людини, то соціальна психологія — шляхи та закономірності її вияву. На відміну від соціології вона вив­чає не об'єктивно існуючі соціальні відносини між людь­ми, не соціальні спільності, що виникають на основі цих відносин, а те, як люди їх відображають у своїй свідомості, конкретизують в оцінках і реальній поведінці. Досліджу­ючи конкретні закономірності та механізми взаємозв'язку між особистістю й суспільством, соціальна психологія з'ясовує, як і чому соціальне (суспільство, організація, група) впливає на особистість; як особистість, її діяльність позначаються на функціонуванні соціальної групи; як проявляється соціально-психологічна реальність, що ви­никає у процесі такого взаємозв'язку.

Багато спільних особливостей мають соціальна психо­логія та психологія особистості, що вивчає закономірнос­ті формування людини як суб'єкта життєдіяльності, меха­нізми інтегрування всіх психічних процесів і властивостей індивіда у системну якість, котра опосередковує його взає­модію із соціальним середовищем через процес соціаліза­ції. Обидві науки досліджують індивіда. Предмет психоло­гії особистості охоплює структуру, функціональні харак­теристики, рушійні сили формування та відхилення в розвитку особистості тощо. При цьому увага фокусується на індивідуальних внутрішніх механізмах і на відміннос­тях між індивідами. Соціальна психологія, зосереджую­чись на індивіді чи групі людей, переймається тим, як со­ціум впливає на людину, спільноту, як соціальні ситуації змінюють поведінку особистості, чим зумовлене форму­вання конформних чи незалежних, агресивних чи альтру­їстичних індивідів, що визначає масову поведінку і явища групової динаміки.

Актуальним є зв'язок соціальної психології з акмеоло-гією (грец. акте — вищий ступінь, вершина, найвища точ­ка, найкраща пора у розвитку людини) — галуззю психо­логічної науки, яка вивчає закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, досягнення нею висо­кого рівня. Оскільки непрофесіоналізм породжує психо­логічний дискомфорт, невизначеність, розгубленість, апатію, стан фрустрації (обман, марне сподівання) тощо, великого значення надають опануванню секретів майстер­ності, формуванню психологічної готовності здійснювати діяльність ефективно і результативно, баченню шляхів, що ведуть до професіоналізму. Важливою проблемою ак-меології є формування загальних принципів удоскона­лення професійної діяльності й спілкування спеціалістів. Саме в аспекті професіоналізму спілкування та взаємодії вбачається безпосередній вихід соціальної психології на акмеологію, адже проблема соціально-психологічного відображення безпосередньо пов'язана з проблемою пси­хології спілкування, а професійна взаємодія невід'ємна від спілкування.

Традиційно акмеологія розглядає закономірності та механізми розвитку людини на стадії її зрілості. Протерозвиток умінь і навичок соціально-психологічного відоб­раження, зокрема й комунікативних, набуття соціального і морального досвіду, які є невід'ємними атрибутами май­стерності й професіоналізму, закладаються в дитинстві. Отже, зрілою людина не народжується, на стан зрілості впливають усі попередні етапи її розвитку. Тому акмеоло-гія розглядає також розвиток особистості в дошкільному і шкільному періодах. Значною мірою це зумовлює зв'язок соціальної психології звіковою психологією, яка дослі­джує специфічні властивості індивіда, його психіки в про­цесі зміни вікових стадій розвитку. Особливий науковий інтерес становить проблема раннього формування профе­сійних основ життя особистості, що забезпечує її стійкість в екстремальних умовах.

Інтенсифікація міжнародних економічних, культур­них відносин актуалізує взаємодію соціальної психології з етнопсихологією. Професіоналізм сучасної комуніка­тивної діяльності передбачає наявність у спеціалістів знань і вмінь ділових міжнародних переговорів, нефор­мального спілкування з представниками різних націо­нальностей. Для соціальної психології та етнопсихології, яка вивчає етнічні особливості психіки людей, національ­ний характер, закономірності формування і функціону­вання національної самосвідомості, етнічних стереотипів, особливо цінним є пошук шляхів регуляції ділового спіл­кування як всередині етнічної групи, так і на міжнаціо­нальному рівні.

Ефективною є взаємодія соціальної психології з пси­хологією управління, яка продукує психологічні знання про управлінську діяльність. Йдеться про дослідження соціально-психологічних чинників управлінської діяль­ності та кар'єри, соціально-психологічного консультуван­ня з проблем управлінського розвитку, соціально-психо­логічних механізмів управлінської адаптації, соціально-психологічних механізмів професійної управлінської деформації та регресивного особистісного розвитку. Важ­ливою є проблема комунікативної підготовки керівника як одного з найважливіших чинників ефективності його роботи.

Соціальна психологія пов'язана і з іншими галузями психологічної науки (педагогічною психологією, психоло­гією культури, політичною психологією, юридичною пси­хологією), а також з педагогікою, філософією, історією, економікою.

Формування і розвиток соціально-психологічних знань.

Принципи соціальної психології:

Основні форми соціально-психологічного знання

психологія народів,

психологія мас,

теорія інстинктів соціальної поведінки.

Експериментально - прикладний стан розвитку СП.

Експериментальний етап розвитку СП.

Він невіддільний від теорії наукового управління, в надрах якої конкретизовано концепцію нормативного порядку (підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм). Класична теорія організації та управління пов'язана з діяльністю американського інже-нера-механіка Фредеріка-Вінслоу Тейлора (1856—1915), якого вважають родоначальником наукового управління. Його концепція орієнтувалася не на маси, а на конкретного робітника як об'єкт вивчення. Учений вважав економічні стимули для працівника найважливішими і їм надавав пе­ревагу, а внутрішній аспект мотивації залишав поза увагою. Представник класичної теорії управління, зокрема шко­ли адміністративного менеджменту, відомий французький інженер Анрі Файоль (1841—1925) виокремив такі психо­логічні чинники підвищення продуктивності праці, як єд­ність керівництва, підкорення особистих інтересів загаль­ним, ініціатива та ін. Більшість із сформульованих ним принципів управління має і соціально-психологічний зміст. Класична теорія управління вперше звернула увагу на дві функції управління — пов'язані з регуляцією техноло­гічного процесу і регуляцією людської діяльності. Якщо концепція «психологія мас» пояснювала проблему управ­ління як суб'єкт-об'єктне відношення (суб'єктом вважав­ся той, хто керував, — лідер, вождь, еліта, а об'єктом — той, ким керували, тобто маси), то розвиток економічних відносин капіталізму, коли робоча сила стає товаром, а от­же з'являється змога вибирати місце роботи, змінює і від­носини між учасниками управління. Виявляється, що централізований державний апарат вже не може діяти за схемою «сила — підпорядкування». Конкуренція, постій­не впровадження винаходів у виробництво, гонитва за максимальним прибутком спонукала до постійної раціо­налізації виробництва і відтворення робочої сили з міні­мальною вартістю. А це вимагало зміни сутності самої кон­цепції управління, ключовим у якому стає поняття «про­дуктивність праці», що є похідним від оптимальної організації соціальних дій та відносин у суспільстві. Пред­ставники нового напряму вважали єдиною силою, здатною впорядкувати стихію поведінки, систему соціальних норм. Тобто свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними і порядок у суспільстві. А нормативний порядок (підпорядкування індивідуальної поведінки системі прий­нятих у суспільстві норм) вони інтерпретували як реаль­ність суспільства, як специфічний соціальний чинник або соціальну поведінку, яка, на їхню думку, є взаємоді­єю двох або більше індивідів на підставі зумовлених сусцільними нормами і усвідомлених установок та орієнтацій.

У цей час було розпочато пошук нових джерел підви­щення продуктивності праці та нових засобів регуляції соціальної поведінки. Зорієнтовані на цю проблематику перші роботи розгорталися в межах концепції людських відносин, найяскравішими представниками якої були аме­риканські соціологи, психологи Мері-Паркер Фоллетт (1868—1933) і Елтон Мейо (1880—1949).

М.-П. Фоллетт особливу увагу приділяла аналізу дина­міки групових процесів — спільній діяльності людей, спрямованій на розроблення і практичну реалізацію пла­нів; вияву ініціативи індивідів, їх уміння приймати і вті­лювати у життя рішення; використання потенціалу всіх громадян суспільства. Цікавилася вона і соціально-психо­логічними проблемами управління, зокрема досліджен­ням конфліктів у групах; критикувала представників нау­кового управління, які обстоювали жорсткий розподіл праці; вважала, що виконання робітником в умовах суво­рого контролю монотонних, часто повторюваних завдань знецінює творче людське начало, тому керівники повинні надавати працівникам шанс для розвитку і вияву власних умінь. На підставі наукових досліджень стверджувала, що лідерство переходить від однієї людини до іншої залежно від ситуації. Цю роль має виконувати індивід, який най­краще розуміє проблеми управління і пропонує раціональ­ні виходи з проблемної ситуації.

Професор Гарвардської школи бізнесу Е. Мейо також на­давав великого значення ролі людського чинника в організа­ції виробництва. Часто переоцінюючи його в промисловому управлінні, Мейо намагався привернути увагу вчених до спе­цифіки людської поведінки в управлінській діяльності, яку ігнорувала концепція наукового управління. Робив він це і для того, щоб ідентифікувати соціальні й психологічні чин­ники, які впливають на процес праці. Вивчаючи плинність робочої сили на текстильних підприємствах, дослідник дій­шов висновку, що головною її причиною була відсутність контактів між робітницями під час зміни, а це істотно впли­вало на їх задоволеність роботою. Для виправлення ситуації було вирішено запровадити впродовж робочого дня обов'яз­кові перерви для відпочинку, що дало змогу робітницям спо­чатку перезнайомитися, а відтак спілкуватися і дружити.

Експерименти у містечку Хоторн навели Е. Мейо на нові висновки. Перша група експериментів стосувалася впливу освітленості робочих місць на обсяги виробниц­тва. Під час експерименту виокремили дві групи робітників (одну — контрольну). Отримані результати були дуже несподіваними: з поліпшенням освітленості примі­щення продуктивність праці підвищувалася, але підви­щувалася вона і з погіршенням освітленості. Зростала продуктивність праці і в контрольній групі, де умови вза­галі не змінювалися.

У результаті аналізу було зроблено висновок, що на продуктивність праці впливають інші, невідомі, але наба­гато вагоміші, чинники, ніж фізичне середовище. Тому подальші експерименти спрямовували саме на їх виявлен­ня. Експериментальна група, яку утворювали збирачі те­лефонного устаткування, працювала під керівництвом майстра в окремому приміщенні, де також перебував і спостерігач, який фіксував дані експериментів і реакцію працівників. В організацію праці внесли певні зміни, які стосувалися тривалості роботи і перерв, можливості від­почити, а також унеможливили дію зовнішніх чинників. Усі працівники знали про мету експерименту. Після ста­білізації соціальної ситуації у групі, з перетворенням її на команду суттєво поліпшилися і результати її роботи. Це засвідчило, що такі чинники, як монотонність, втомлюва­ність, збільшення платні, хоч і впливають на ефектив­ність праці, але не є основними. Головне — згуртованість групи, її високий корпоративний дух. Усі ці чинники простежувалися у взаємодії й спілкуванні поза роботою, у допомозі колегам тощо. Було доведено, що поведінка лю­дей зумовлюється не стільки змінами фізичного середови­ща, скільки його соціальним сприйняттям. Тому керівни­ки повинні більше уваги звертати на задоволення емоцій­них і соціальних потреб та інтересів підлеглих, адаптацію

до зміни ситуації.

Науковим результатом Хоторнських експериментів ста­ло обґрунтоване Е. Мейо поняття «соціальна людина» на противагу поняттю «економічна людина», яке визначало ідею теорії наукового управління. Якщо для «економічної людини» стимулом є фінансова винагорода, то для «соціаль­ної людини» — взаємини у виробничій групі. На цьому ґрунтувалися твердження, що найважливішою характе­ристикою людини у системі управління є прагнення бути свідомо пов'язаною з колегами по роботі, тому управління не повинно цього ігнорувати.

Дослідження Е. Мейо привернули увагу до існування суб'єктивного ставлення індивідів один до одного, до робо­ти й умов, у яких вона відбувається. Під їх впливом люд­ські відносини почали розглядати як безпосередні контакти колег по роботі. Конкретного робітника у цих контак­тах сприймали не тільки функціонером виробництва, а й особистістю з власними інтересами, почуттями, прагнен­нями, соціальними потребами. На відміну від наукового управління, яке зосереджувалося на технічних аспектах праці, відповідності людей вимогам праці, Хоторнський експеримент довів, що на поведінку працівників вплива­ють не тільки економічні чинники, а й їхні соціальні та ін­дивідуальні потреби.

Науковий інтерес американського соціолога Чарльза-Хортена Кулі (1864—1929) зосереджувався на соціально-психологічних механізмах, що формуються в результаті взаємодії людей у групі. Він запровадив у соціологію та соціальну психологію поняття «первинна група» і одним із перших довів, що група здатна жорстко контролювати трудову поведінку індивідів. Така взаємодія зумовлюєть­ся психічною природою людини, тому суспільство не мо­же існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Первинні групи становлять ос­нову суспільства; саме в них відбуваються соціалізація ін­дивідів, пізнання ними соціальної дійсності, формування їх світосприйняття, соціального досвіду, ідеалів, ціннос­тей. Ч.-Х. Кулі першим запровадив у науковий обіг понят­тя «комунікації», трактуючи його як механізм існування та розвитку людських відносин.

Загалом теорія людських відносин суттєво поглибила осмислення соціальної поведінки людини. Проте, як і кон­цепція наукового управління, вона залишила нез'ясовани-ми ще багато чинників, які зумовлюють підвищення про­дуктивності праці.

Подальші експерименти в галузі соціальної психології пов'язують з іменами американського психолога Ф. Ол-порта та німецького психолога В. Меде, які вивчали вплив групи на індивідів під час конкретної діяльності. Йдеться про соціальну фасилітацію (англ. іасіШаІе — полегшува­ти) та соціальну інгибіцію (лат. іппіЬео — стримування, придушення). Дослідження, передусім в американській соціальній психології, виявили чинники, що впливають на виникнення цих соціально-психологічних явищ. Це — характер завдань, які виконує людина, присутність інших осіб тощо. Так, присутність інших людей (спостерігачів, суперників) позитивно впливає на кількісні характеристи­ки діяльності й негативно — на якісні. За таких умов під­вищується результативність простих різновидів діяльнос­ті й знижується — складних. Для конкретизації характеру взаємин між індивідом і групою під час вивчення ефекту соціальної фасилітації виокремлюють два суттєво відмінні різновиди ситуацій. Зміна поведінки індивіда в присутнос­ті інших людей, що поводять себе пасивно, викликає пуб­лічний ефект. Якщо поведінка індивіда змінюється в при­сутності людей, які беруть активну участь у цій діяльності, то це — коакційний (лат. со... — префікс, що означає спіль­ність, сумісність і асііо — дія) ефект. Коакція як спільна дія відрізняється від інтеракції — взаємодії, що включає безпосередню взаємодопомогу і співробітництво.

Особливості експериментальних досліджень у західній соціальній психології були пов'язані з вивченням ефекту впливу одного індивіда на іншого, індивіда на групу, гру­пи на індивіда. Саме тому Ф. Олпорт вважав соціальну пси­хологію наукою, яка вивчає поведінку індивіда у ситуаці­ях, коли вона стимулює інших людей або є реакцією на та­ку поведінку. Бачення предмета соціальної психології як науки про вплив на людину інших індивідів зумовило ви­бір головної одиниці аналізу — індивіда, а точніше — його поведінки та змін, що відбуваються внаслідок впливу на нього інших людей. Відповідно, найзручнішим методом дослідження став лабораторний експеримент. Цьому спри­яла також позитивістська спрямованість американських наукових досліджень (позитивізм як філософська течія ви­ходив із того, що наука повинна не пояснювати, а лише описувати явища).

Після Першої світової війни соціальний та науковий клімат СІЛА найбільше сприяв перетворенню соціальної психології на науку про людину. Вона в основному відійшла від широкого соціального контексту і перемістилася у лабо­раторію, тобто ізолювала об'єкти вивчення від соціальних явищ. У зв'язку з цим стандартом для соціальної психології було обрано фізику з її розвинутою технікою експерименту і математичним обробленням даних. Водночас були сформу­льовані вимоги до експерименту, які передбачали:

• зведення до мінімуму сторонніх подразників з ме­тою виявлення зв'язку між залежними та незалежними змінними;

• можливість експериментатора контролювати пове-дінкові реакції піддослідного та впливати на них;

• точне вимірювання реакцій та перевірку їх у повтор­них експериментах з обов'язковим застосуванням методів математичної статистики.

Організація експерименту підпорядковувалася жорс­тким процедурним стандартам, що передбачають чітке формулювання гіпотези, на перевірку якої він був спрямо­ваний. При цьому гіпотезу нерідко запозичували з інших галузей психології. Здебільшого експеримент був потрібен не стільки для перевірки гіпотези, скільки для її підтвер­дження, а сам він перетворювався на міжособистісну взає­модію експериментатора і піддослідного.

Така організація експерименту спричинила появу різ­номанітних ефектів, один з яких відомий як ефект експе­риментатора (його очікування, знайомство з людьми, стать). Експериментатор може безпосередньо впливати на результати дослідження, внаслідок чого виявляється ефект передбачуваної оцінки, який виникає у піддослід­ного щодо експериментатора і змушує його діяти разом із ним. Поступово експериментування стало масовим тради­ційним процесом, особливо в університетських центрах, що сприяло створенню своєрідної лабораторної культури, тобто комплексу недекларованих правил поведінки експе­риментатора і досліджуваного під час експерименту. Пара­лельно з ефектом експериментатора виявився ефект під­дослідного — свідома адаптація своєї поведінки до норм, які здаються прийнятними.

Вагомим результатом експериментальних досліджень наприкінці 20-х років XXст. стала праця «Польський се­лянин у Європі і Америці» двох соціологів — американця Вільяма-Айзека Томаса (1863—1947) і поляка, який зго­дом перебрався до США, Флоріана-Вітольда Знанецького (1882—1958). Вивчаючи адаптацію польських селян, які емігрували до Америки, вони встановили залежності, без яких не можна було описати процес адаптації: залежність індивіда від соціальної організації і залежність соціальної організації від індивіда. З урахуванням цього було запропо­новано характеризувати два аспекти взаємин між особистіс­тю і суспільством за допомогою понять «соціальна цінність» (для характеристики соціальної організації), «соціальна ус­тановка», «атитюд» (для характеристики індивіда; це по­няття вперше було включене до соціально-психологічної термінології). Як емпіричну основу дослідження широко почали використовувати особисті документи (листи, біо­графічні й автобіографічні матеріали тощо). А соціальну психологію було трактовано як «наукове дослідження уста­новок». З тих часів вивчення установок увійшло до основ­ної проблематики західної соціальної психології.

Американська експериментальна соціальна психоло­гія не завжди дотримувалася головного методологічного напряму, передусім під тиском соціальних проблем у часи «великої депресії» та Другої світової війни, що спонукало соціальних психологів до співробітництва, об'єднання на основі конкретних ідей. Так, у 30-ті роки XXст. було ство­рено Товариство психологічних досліджень соціальних проблем. У 40-ві роки соціальні психологи вільних країн намагалися допомогти своїм народам виграти війну, пла­нувати настрій світу.

Німецько-американський психолог Курт Левін (1890— 1947) звернув увагу на соціальну психологію у зв'язку із застосуванням розробленої ним «теорії поля» до груп, пере­нісши уявлення про те, що енергія мотиву замкнена в ме­жах організму, на систему «організм — середовище», в якій індивід і оточення становлять єдине динамічне ціле. Разом зі своїми послідовниками він працював над проблемою зміни групової поведінки, моралі та ін. Наукова діяльність К. Леві-на пов'язана з поширенням методу лабораторного експери­менту в соціальній психології. Вивчаючи такі соціально-психологічні явища, як ефективність групової взаємодії, стиль лідерства, групова згуртованість, конформізм, прий­няття групового рішення та ін., він намагався розв'язати значно ширші соціальні проблеми, тобто екстраполювати (перенести) результати досліджень на широке соціальне середовище. Вважаючи лабораторний експеримент суто на­уковим методом, який дає змогу глибше проникати в таєм­ниці людської поведінки, Левін не перетворював його на са­моціль, а використовував як засіб практичного розв'язання соціальних і політичних проблем. Особливість його прак­тичних досліджень полягала в дотриманні єдиної теоретич­ної концепції. Попри те, що «теорію поля» піддають сумні­ву багато вчених, після смерті цього психолога західна пси­хологія взагалі не мала жодної загальної теорії.

Загалом на тлі західної психології в теоретичному ас­пекті окреслили такі основні підходи:

— психоаналіз (наголошується на джерелі енергії, а не на її спрямованості; прагнення завдяки вивченню глибинних процесів психіки пояснити причинність взаємодії індивідів);

• біхевіоризм (вказується на залежність поведінки людини від зовнішніх стимулів; спрямованість пояснюєть­ся звичками; досвід має другорядне значення);

• когнітивізм (соціальна поведінка розглядається з точки зору пізнавальних процесів індивіда);

• інтеракціонізм (людська поведінка аналізується на основі суб'єктивного світу особистості, внутрішньої мотива­ції її дій та зовнішніх реакцій; головна увага приділяється проблемам комунікації за допомогою символів, мови).

Соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформу­льовані саме в цих підходах. Особливо поширився біхевіо-ристський підхід, що відповідало її експериментальному спрямуванню.

Після Другої світової війни і до початку 60-х років XXст. у світі домінувала американська соціальна психо­логія. Тоді у соціальній психології СІЛА сталися дві ваго­мі події: 1) переорієнтація з біхевіористського на когнітив-ний підхід; 2) переорієнтація від широкого на більш вузь­ке теоретичне обґрунтування соціально-психологічних явищ. Водночас головні дослідницькі праці опинилися в полі критики європейської соціальної психології.

Важливою віхою став вихід у світ у 1968 р. багатотом­ної книги «Керівництво із соціальної психології», яка не­одноразово перевидавалася і виконувала роль енциклопе­дії соціально-психологічного знання. Значно розвинулися теоретичні й прикладні соціально-психологічні дослі­дження у США наприкінці XX— на початку XXIст., що спричинило виникнення нових наукових центрів.

Європейську соціальну психологію в довоєнний період представляли різні вчені. У Швейцарії працював психолог Жан Шаже (1896—1980), праці якого справили вплив на формування сучасної концепції соціалізації, зокрема її мо­рального аспекта. У Німеччині соціально-психологічна проблематика розвивалася завдяки старанням В. Меде. Мало що змінилося і в повоєнні десятиліття. Обмін соці­ально-психологічною інформацією відбувався лише між окремими науковими центрами Європи і США. Оскільки тривалий час Сполучені Штати Америки були для вчених Західної Європи взірцем, тому всі напрацювання амери­канської соціальної психології запозичувалися і засвою­валися, а власні дослідження розглядалися через призму американських наукових традицій.

Етапними у розвитку європейської соціальної психоло­гії стали 60-ті, особливо 70-ті роки. Передусім це виявило­ся у критиці американської соціальної психології за спро­щене розуміння соціального контексту, спробу надати їй статусу природничої дисципліни, за недостатньо обґрунто­вані моделі людини.

Паралельно почали розвиватися власні напрями. У 1966 р. було засновано Європейську асоціацію експеримен­тальної соціальної психології, яка своїм завданням прого­лосила орієнтацію на реальні соціальні проблеми, забезпе­чення соціального контексту досліджень. Вагомий внесок в її розвиток зробили англійський психолог Генрі Теджфел

(1920—1982), С. Московічі та ін. Вони доводили, що соці­альній психології не потрібно продовжувати експерименти і перетворюватися на природничонаукову дисципліну. Во­на повинна функціонувати у контексті реальної соціокуль-турної ситуації. Московічі вважав соціальне життя основою і спілкування, й ідеології. Оскільки принципи спілкування відтворюють суспільні взаємини, то їх вивчення має бути го­ловним завданням соціальної психології. Теджфел ствер­джував, що соціальна психологія є наукою про соціальну по­ведінку людини. Вона повинна враховувати взаємозв'язок поведінки індивіда та його соціального оточення; не претен­дувати на удавану об'єктивність; підпорядковувати метод дослідження теорії цілям дослідження; усвідомлювати і вра­ховувати суспільну значущість та відповідальність соціаль­но-психологічних досліджень і теоретичних висновків.

Хронологія виникнення та становлення СП як науки.

Тривалий час вітчизняна соціальна психологія розвива­лася як складова науки спершу колишньої Російської імпе­рії, пізніше — Радянського Союзу, зазнаючи відповідних політичних та ідеологічних впливів. Самодостатній її роз­виток помітний з останнього десятиліття XX ст. В заро­дженні та розвитку цієї науки виокремлюють такі етапи:

• зародження соціально-психологічних ідей у суспіль­них та природничих науках;

• відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну га­лузь знання (кінець XIX ст. — початок 30-х років XX ст.);

• стагнація соціальної психології (друга половина 30-х — 50-ті роки XXст.);

• відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х — кінець 90-х років XXст.);

• розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.

Зародження соціально-психологічних ідей у суспіль­них та природничих науках. Йому передував період заро­дження соціально-психологічної проблематики у надрах суспільних і природничих наук. Наукові напрацювання філософів, політичних і громадських діячів збагатили со­ціальну психологію.

Відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну га­лузь знання. У 20-ті — 30-ті роки XX ст. пошук вітчизня­ною соціальною психологією власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були пред­ставники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Беляєв, невропатолог і психіатр В. Бехтєрев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтолов-ський та ін.), домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальнох психології.

Дискусія про відношення марксизму і психології, що тривала тоді, торкалася і соціальної психології, зокрема її предмета, теоретичних і методологічних основ, співвідно­шення індивідуальної і соціальної психології, соціології і соціальної психології. Особливо активним у цій дискусії був Г. Челпанов, який обстоював необхідність існування соціальної психології поряд із психологією індивідуальною, експериментальною. За його твердженнями, соціальна психологія має вивчати суспільно-детерміновані психічні явища, тісно пов'язуючись із теорією марксизму, що не­обов'язково для емпіричної психології, оскільки її він вва­жав природничонауковою. Формально така позиція зас­відчувала визнання соціальної психології як самостійної науки. Багато дослідників, виступаючи за цілковиту пере­будову системи психологічного знання, заперечували Г. Чел-панову. Наприклад, В. Бехтєрев висунув ідею «колектив­ної рефлексології», включивши до її предмета поведінку колективів, поведінку особистості в колективі, умови ви­никнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, стосунки індивідів у них. Усі проблеми колективів він тлу­мачив як співвідношення зовнішніх впливів із руховими та міміко-соматичними реакціями індивідів. Соціально-пси­хологічний підхід забезпечувався при цьому об'єднанням принципів рефлексології (механізми об'єднання людей у колективи) і соціології (особливості колективів та їх відно­сини із суспільством). На цій підставі предметом колектив­ної рефлексології було проголошено вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань, що діють як ціле завдяки вза­ємному спілкуванню індивідів, які до них належать.

Учасники дискусії переважно орієнтувалися на мар­ксистську методологію дослідження суспільних явищ. Од­нак механічне поєднання положень марксизму з панівни­ми на той час у психології теоріями не відповідало завдан­ням розвитку соціальної психології. Тому результати дискусії для соціальної психології виявилися досить дра­матичними. Суб'єктивне бажання створити марксистську соціальну психологію не було реалізованим з багатьох при­чин, передусім через нечітке розуміння її предмета. Зага­лом соціальну психологію у 20-ті роки характеризувала практична спрямованість. Тому цей період у її розвитку вважають експериментальним.

Психологія того часу виявляла різні способи наблизи­тися до соціально-психологічної проблематики. Йдеться, передусім, про психотехніку, в межах якої інтенсивно роз­роблялися соціально-психологічні аспекти управління, проблеми професійної придатності, стомлюваності, ава­рійності, травматизму, гуманізації техніки у системі «лю­дина — машина». Соціально-психологічні дослідження психології праці торкалися проблем керівництва трудови­ми колективами, змагання, конфлікту, безробіття.

Становлення на початку XXст. наукової організації пра­ці, розв'язання проблем підготовки кваліфікованих керівни­ків, вивчення психологічних аспектів соціальної поведінки та взаємин у спільній діяльності, пошук шляхів її оптиміза-ції сприяли поширенню соціально-психологічних дослі­джень в організованій спільноті. Розвиток цьому процесу да­ла Перша всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці й виробництва, яка була присвячена проб­лемам організації праці, фізіології і психології праці, став­лення до концепції наукового управління Ф. Тейлора тощо.

У той час відомий учений Олександр Богданов (1873— 1928) розробив концепцію загальної організаційної науки (тектології), покликаної роз'язувати завдання триєдиної організації — людей, ідей та речей. Соціально-психологіч­ні аспекти наукового управління відобразилися в діяль­ності теоретика і практика менеджменту, директора Цен­трального інституту праці Олексія Гастєва (1882—1941). Значний інтерес виявляли до них учені Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) на чолі з професором Федором Дунаєвським, який відомий і як автор концепції «адмініс­тративної місткості», здатності безпосередньо керувати певною кількістю людей. На його думку, якість керівниц­тва залежить від обдарованості керівника, його характеро­логічних рис. Для забезпечення її оптимального рівня не­обхідні ретельний добір, ефективна підготовка персоналу, раціональні методи планування і стимулювання праці.

Представник концепції людських відносин Микола Віт-ке вважав, що в системі управління потрібно дбати про раці­оналізацію трудового процесу, що здійснюється окремою людиною у взаємодії з речовими чинниками виробництва, і раціоналізацію взаємодії людини з людиною. Він також заз­начав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення системи управління. Вітке чітко виокремлював управління людьми і речами, акцентуючи на управлінні людьми як учасниками єдиного трудового процесу. Суттєвим доробком його школи є рекомендації щодо стилів керівництва, етики взаємин керівників з підлеглими, логіки дій керівників.

На 30-ті роки XXст. припадає пік розвитку соціально-психологічних досліджень у прикладних галузях, особли­во в педології (сукупність концепцій про розвиток дити­ни) і психотехніці. Активно, зокрема, проводилися дослі­дження з проблем взаємин колективу й особистості, чинників формування і функціонування дитячих колекти­вів, психологічних проблем безпритульності та ін. Особли­вий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888—1939), вчення якого про колектив, стадії його роз­витку, формування взаємин, типологію конфліктів, шля­хи їх розв'язання дотепер не втратило своєї актуальності. Його педагогічна праця полягала у перевихованні непов­нолітніх правопорушників. Це стало основою для розроб­ки теорії і методики виховання в колективі. Головну його мету Макаренко вбачав у формуванні колективіста, прого­лошуючи пріоритет колективу над особистістю. Погляди педагога відповідали тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на педагогіку і соціальну психологію.

Стагнація соціальної психології. Розвиток соціальної психології майже припинився наприкінці 30-х років XX ст. Це було спричинено ізоляцією вітчизняної науки від захід­ної, посиленням ідеологічного контролю над наукою, забо­роною рефлексології, педології, психотехніки. Крім того, у 30-ті роки панувала думка, що всі психічні явища (від відчуттів до характеру) за своєю суттю є соціальними, то­му спеціальна наука — соціальна психологія — не потріб­на, її проблеми можуть бути розв'язані у річищі загальної психології. Вважалося також, що соціальна психологія і деякі інші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвивалися на Заході, за своїми методологічними принци­пами не відповідають завданням існуючої системи. Така точка зору існувала до кінця 50-х років. У цей період були помітні намагання обґрунтувати непотрібність соціальної психології (оскільки всі психічні явища соціально детермі­новані), немає необхідності виокремлювати соціально-пси­хологічні феномени та науку, яка їх вивчає, що зумовлюва­ло незатребуваність результатів соціально-психологічних досліджень. Огульній критиці піддавалася тоді західна со­ціальна психологія. Усе це супроводжувалося загальним ідеологічним тиском на науку.

Однак повного припинення соціально-психологічних досліджень не сталося. Попри перерву в самостійному іс­нуванні соціальної психології, розроблення соціально-психологічної проблематики тривало у межах інших на­ук, зокрема загальної, педагогічної психології та психоло­гії праці. Так, Лев Виготський (1896—1934), почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних фун­кцій, дійшов висновку про культурно-історичну детермі­націю їх розвитку. Цю ідею інтерпретували його гіпотези про опосередкований характер психічних функцій та про походження внутрішніх психічних процесів із діяльності. Культурно-історичну теорію розробляв і Олексій Леон-тьєв (1903—1979), який працював тоді у Всеукраїнській психоневрологічній академії (м. Харків). О. Леонтьєв обґ­рунтував загальнопсихологічну концепцію діяльності, яка стимулювала численні дослідження в різних галузях психології. З прийняттям Постанови ЦК ВКП(б) 1936 р. «О педологических извращениях в системе наркомпросов» було заборонено педологію, постраждали психотехніка і соціальна психологія, було припинено різноманітні психо­логічні дослідження у Всеукраїнській психоневрологічній академії, яка невдовзі перестала бути центром експери­ментальних досліджень. Однак проводити експерименти продовжували в Київському університеті, Українському науково-дослідному інституті педагогіки та Харківському педагогічному інституті.

Предметом спеціальних досліджень були різноманіт­ні аспекти соціальної психології колективу. Ці розвідки стосувалися: особливостей дитячого колективу та шляхів його формування; соціально-психологічних механізмів, які зумовлюють процес виховання особистості в колекти­ві (наслідування, змагання, особистий приклад); соціаль­но значущих рис особистості дитини та їх вироблення в колективі; впливу взаємин у сім'ї на розвиток особистос­ті дитини; процесу формування особистості у виробничо­му колективі (цех, бригада, дільниця). Дослідження ба­зувалися передусім на вченні Макаренка про колектив і позитивно позначилися на розвитку дитячої та педагогіч­ної психології. Сформульоване Макаренком визначення колективу стало базовим в освоєнні соціально-психоло­гічної проблематики протягом наступних десятиліть. Проте обмеженість методичного апарату (бесіди, спосте­реження, аналіз документів) не могли забезпечити ефек­тивного дослідження власне соціально-психологічних проблем.

Певної системи набували дослідження промислової проблематики в соціальній психології, зокрема психології виробничих бригад, колективної стаханівської праці, роз­витку індивідуального і колективного трудового змагання. Об'єктами досліджень були проблеми ініціативності, впливу оцінок учасників групи на розвиток творчості, на продуктивність праці. У процесі вивчення питань, що сто­сувалися підвищення продуктивності праці, психологіч­ної і фізіологічної основ трудової діяльності, використо­вували методичні прийоми, властиві соціальній психології (тестування, анкетні опитування та ін.). Це ще раз підтвер­джує, що абсолютної «перерви» у розвитку вітчизняної со­ціальної психології не було.

Відродження соціальної психології та її розвиток на ос­нові соціалістичної орієнтації. Наприкінці 50-х років XXст. постало питання про відродження соціальної психологи, що було зумовлено практичними потребами суспільства, по­м'якшенням суспільно-політичного клімату в країні. Розпо­чався цей процес дискусією про предмет соціальної психоло­гії, її місце в системі наукового знання, про методи дослі­дження, практичний потенціал, основні напрями розвитку та актуальні завдання. Послаблення ідеологічного контролю та адміністрування в науці сприяли реабілітації соціальної психологи, яку перед тим таврували як буржуазну науку. її було визнано самостійною галуззю наукових досліджень і навчальною дисципліною. Доступними для вітчизняних учених стали надбання світової соціальної психології.

Відродження соціальної психології завершилося у другій половині 70-х років XXст. В Україні було створено різнома­нітні центри соціально-психологічних студій: кафедру соці­альної та педагогічної психології в Київському державному університеті імені Т. Шевченка, відділи соціальної психоло­гії в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології АПН України, від­повідні кафедри у вузах Харкова, Одеси, інших міст.

Розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми. Сучасний розвиток вітчизняної соціальної психології характеризу­ється уточненням та конкретизацією предмета і об'єктів со­ціальної психології, активною підготовкою спеціалістів, публікацією наукових праць і навчальних видань, органі­зацією конференцій, кристалізацією соціально-психоло­гічної проблематики, відкриттям спеціальних наукових закладів, лабораторій і кафедр (наприклад, Інститут соці­альної та політичної психології АПН України, кафедра со­ціальної психології в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника та ін.). Учені, що спеціалізуються у ца­рині соціальної психології, досліджують різноманітні ме­тодологічні, теоретичні, прикладні проблеми, що стосують­ся взаємодії, спілкування людей у різних соціальних спіль­нотах, регуляції поведінки індивіда у соціальних групах, механізмів їх взаємин, взаємовпливу тощо.

Предметом наукового пошуку є особливості поведінки людей на етапі соціально-економічної, політичної транс­формації суспільства. Пожвавилися дослідження в галузі історії соціальної психології, комунікативного потенціалу особистості, міжгрупової взаємодії, лідерства і керівниц­тва, психологи спілкування, соціальної психології управ­ління, соціальної психології організацій, масової комуніка ції, масових явищ, соціально-психологічного тренінгу, со­ціально-психологічного прогнозування. Динамічними ста­ли міжнародні зв'язки вітчизняних соціальних психологів.

Набувають неабиякої актуальності соціально-психологіч­ні дослідження проблем, пов'язаних з переорієнтацією мис­лення особистості, формуванням у нових умовах навичок вза­ємодії індивіда із соціумом, що постійно змінюється, самоак-туалізацією особистості, запобіганням невдачам, стресам, хвилюванням в екстремальних умовах, розв'язанням кон­фліктів тощо. Не може вона бути осторонь процесу переходу на всіх рівнях взаємодії (міжособистісних, міжнаціональ­них, міждержавних) від домінанти конфронтації до домінан­ти діалогу, від пріоритету сили до пріоритету переконання.

Потребують відповідного осмислення реальність, пов'я­зана з поняттями «моральний», «духовний», такі соціально-психологічні феномени, як совість, довіра, заздрість та ін. Результатом цього може стати нова теорія соціальної психо­логії, яка охоплюватиме не якесь одне з відносин системи «індивід — група — суспільство», а всю систему. Відповідно, активізується вивчення взаємин «суспільство — індивід», «група — суспільство», про що свідчить зростання кількості досліджень у галузі прав людини, різноманітних меншин, етики управління і бізнесу (взаємини «підприємці — сус­пільство», «керівник — організація»), взаємної відповідаль­ності суспільства і особистості, суспільства та різних соці­альних груп, спільностей, соціальної психології релігії.

Предметом вивчення соціальної психології стануть ве­ликі соціальні групи (етнічні, релігійні та ін.), кроскуль-турні, порівняльні проблеми. Вітчизняна соціальна психо­логія має глибше збагнути надбання світової соціальної психології. Йдеться про дослідження таких соціально-пси­хологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедли­вість, соціальний ритуал. Неабияке значення має вивчен­ня резервних можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології.