диплом / статьи / 4.7. Український журнал

Воплі Відоплясова.

Ладо (Країна мрій, 2009)

Як означили диск самі музиканти,

– це „максі-сингл у форматі CD“. Звісно, назвати „Ладо“ повноцінним альбомом було б перебільшенням, адже з усіх шести треків лише титульний – власне „Ладо“ (а також його радіо-версія) – належить авторству самих „ВВ“. Інші ж чотири, що з’явилися, як написано на сайті групи, „за різних обставин і в різний час“ (не кажучи про те, що досить різні вони і за стилем), не входитимуть до номерних альбомів групи. Тож їхню появу на окремому диску варто сприймати як маленький дарунок музикантів своїм прихильникам.

Хтось може подумати, що записувати альбом через одну нову пісню

– свідчення якщо не творчої кризи, то принаймні спаду активності. Багато хто висловлював сумніви, що „Воплі Відоплясова“ взагалі зуміють написати хоча б якийсь новий хіт.

Та вочевидь у музиці, як і в кожному мистецтві, не кількість є визначальною. Тим паче, що „Ладо“ показує слухачам і глядачам (бо ж кліп з’явився майже одночасно з аудіо, і вже від зими активно курсував на телебаченні) вже дещо інших ВВ

– більш ліричних, спокійніших (куди й зник молодечий шал „Весни“ чи „Танців“), але водночас якихось

Скрипки змінився й трохи навіть академізувався. І є всі підстави припускати, що саме в такому напрямі розвиватиметься музика ВВ і надалі, – недаремно ж Скрипка назвав пісню „першою ластівкою нового повнометражного альбому“.

Що ж до інших треків, то виокремити хочу пісню „Лети, моя мила сестро“ – українську версію рок-хіта гурту „Queen“ „Sail Away Sweet Sis-

ter“. Її, до речі, схвалили британські музиканти, а дозвіл на переробку підписав гітарист гурту Браян Мей, який і є автором пісні. Адаптувавши текст до українських реалій (тут Скрипка звертається нібито до всіх українських „сестер“, що „шукають кращої долі“ десь далеко поза рідним краєм), музиканти надали пісні „вевешного“ колориту, ввели елементи українського фольку й традиційного народного співу у виконанні „Божичів“. Втім, попри всі ці зміни, британська балада в українській версії не затирається – лишаються впізнавані гітарні пасажі й типові інтонації „Queen“. Напевно, це саме той випадок, коли адаптована версія не звучить вторинно щодо оригіналу, але в той самий час не змінює його до невпізнаваності.

Інша справа з піснею „Alain Delon“ – французькою версією старезного хіта „Наутіліуса Помпіліуса“. В цій чарівній пісеньці, з оновленим текстом, легкими шансонними мотивами (хоча баян Скрипки все одно звучить не по-французьки, а дуже навіть по-українськи) та з перкусійними в ямайському дусі, впізнати „наутіліусового“ Алена Делона, який п’є „не одеколон“, а „двойной бурбон“, можна хіба по приспіву. Що, звичайно, ніяк не впливає на враження від музики. Цікаво, що Бутусов сам запропонував Скрипці переспівати свій давній хіт.

Крім названих, до диску ввійшли також „Марш січових стрільців“, записаний під час роботи над альбомом „Українська героїчна пісня“, та live-версія „Голубки“, записана 2005 року під час „Країни мрій“, яку ВВ традиційно виконує спільно з фольк-гуртом „Божичі“.

Green Silence (UKRmusiс, 2009)

Дебютний альбом львівського гурту „Green Silence“, до складу якого входить аж вісім музикантів

іякий з’явився ще 2003-го і відтоді час від часу потрохи змінював свій склад і музичні вподобання, не має назви. Замість неї на обкладинці

– зелена зебра. І лишається тільки здогадуватися, чому музикантам саме ця істота асоціюється з тишею,

ічи має їхня „зелень“ щось спільного з екологічним рухом.

Укожному разі, альбом і справді дуже „смугастий“ (як і належить зебрі) – неоднорідний і контрастний,

а чергуються тут такі різні речі, що говорити про стильові домінанти було б цілковитим безглуздям. Самі ж музиканти написали, що грають „салат із джазу, блюзу, фанку, рок’н’роллу і багато, багато чого“ (і список цей можна подовжувати й подовжувати).

Що імпонує в „Green Silence“ найбільше – це та позитивна енергія, яку несе кожна їхня композиція. Те, що музика написана і зіграна насамперед для власного задоволення, сумнівів не викликає, – надто вже це впадає у вухо (та й приховувати подібні речі нема потреби). І там, де музикантам раптом забракне оригінальності (бо мимовільні наслідування, відчутні впливи тут таки трапляються) – вони „витягують“ драйвом, своїм літнім, сонячним аж до засліплення в очах, настроєм і симпатичним божевіллям, що штовхає їх на різні музичні „вар’яції“.

Що ж до впливів – їх навіть в „офіційному“ переліку музикантів чимало: INXS, Radiohead, Crash test dummies, Morphine, the Cure, Bob Marley тощо. Що вже казати про відверті стилізації (під диско, самбу, кантрі, рок-н-рол, ска тощо) та цитати (від гуцульських коломийок до головного хіта кіно–„Титаніка“). З українського контексту згадуються і „Гадюкіни“, і „Тік“, і ще купа різних гуртів зовсім різного спрямування.

Та в якийсь момент бажання ідентифікувати й запам’ятовувати всі фрагментики музичної мозаїки зникає, бо те, що виникає внаслідок їхнього поєднання, виявляється цілком самодостатнім і потрохи вибудовується в окрему картинку, що, коли подивитися з відстані, таки нагадуватиме трохи зелену зебру…

Роксоляна Свято, Київ