ЗНО 7 кл Південна Америка 2011

Південна Америка

Загальна характеристика та географічне положення

Південна Америка — четвертий за величиною материк Землі, її площа 17,8 млн км², з островами — 18,3 млн км².

у Південній і Північній півку­лях, проте більша її частина лежить у Південній півкулі (мис Горн має широту 56° на південь від екватора).

повністю лежить у Західній півкулі.

Крайні точки:

• північна — мис Гальїнас (12°25 пн. ш., 71°35' зх. д.);

• південна — мис Фроуерд (53°54 пд. ш., 71°18 зх. д.);

• східна — мис Кабу-Бранку (7°09 пд. ш., 34°46' зх. д.);

• західна — мис Паріньяс (4°45 пд. ш., 81°20' зх. д.).

з півночі на південь 7 000 км, із заходу на схід — 5 000 км.

Карибське море, Атлан­тичного океану, Тихого, на півдні — Магелланова протока.

Біля східного узбережжя Південної Америки проходять холодна Фолкленд ська та теплі Бразильська й Гвіанська течії, західне узбережжя омивається холодною Перуанською течією, південне — холодною течією Західних Вітрів.

Сусіди = Північ­на Америка та Антарктида. Панамський перешийок з'єднує Південну Америку з Північною Америкою.

Широка протока Дрейка відділяє Південну Америку від Антарктиди.

Частка островів Південної Америки невелика — 1% (острови Підвітряні й Тринідад, Фолклендські (Мальвінські), Вогняна Земля, острови Півден­ного Чилі, Галапагос таін.).

Берегова лінія материка (28,7 тис. км) слабо порізана, тільки на півден­ному заході є вузькі затоки — фіорди, а на сході — затоки в гирлі річок. Однак деякі великі затоки глибоко врізаються в суходіл: на заході — за­тока Гуаякіль; на півночі — Венесуельська затока й озеро-лагуна Маракайбо; на південному сході — Ла-Плата, що є затопленим гирлом річок Парана й Уругвай.

В основі материка лежить давня Південноамериканська платформа, до якої на заході прилягає гігантський гірський пояс, що утворився на стику літосферних плит. Тому за характером рельєфу материк ділиться на дві частини —

східну — рівнинно-плоскогірну —

і західну — гірську.

Більша частина континенту перебуває під впливом екваторіальних і тропічних повітряних мас, і лише на півдні клімат формується під впли­вом помірних мас.

У Південній Америці добре виражена не тільки широтна зональність, а й висотна поясність. У зв'язку з переважанням на континенті жаркого во­лого клімату тут поширені ліси й порівняно мало пустель і напівпустель.

найдовший у світі гірський ланцюг — Анди — з найвищою вершиною Західної півкулі Аконкагуа.

Озе­ро Титикака — найбільше у світі високогірне озеро;

на Гвіанському плоскогір'ї розміще­ний найвищий водоспад світу — Анхель.

Тут найбільша низовина світу — Амазонська, на якій росте найбільший за площею масив вічнозеленого лісу й по якій

протікає найповноводніша річка світу — Амазонка.

Материк має густу річкову мережу. У Південній Америці протікають великі річки світу — Амазонка та Парана, що утворюють величезні річ­кові системи.

Короткі відомості з історії дослідження

Христофора Колумба (1451-1506),

Америго Веспуччі (1454-1512).

АМЕРИГО ВЕСПУЧЧІ (1454-1512)

в 1503 р. він запропонував іменувати материк Новим світом. 1507 р. лота­ринзький картограф Мартін Вальдземюллер приписав відкриття «четвертої частини світу», що його зробив X. Колумб, А. Веспуччі й

Александер Гумбольдт (1769-1859). Разом з французьким ботаніком Еме Бонпланом (1773-1858) він зібрав та уза­гальнив багатий географічний матеріал про особливості природи Півден­ної Америки (

Чарльз-Роберт Дарвін (1809-1882) під час навколосвітньої експедиції 1831-1836 pp. досліджував узбережжя Південної Америки та Галапагоські острови.

Рельєф і геологічна будова

Рельєф Південної Америки поділяють на дві частини:

рівнинно-плоско­гірну на сході й у центрі та гірську на заході. Це зумовлено тектонічною будовою континенту. Основою материка є давня Південноамериканська платформа, до якої на заході прилягає гірський пояс, що утворився на стику літосферних плит: Південноамериканської і Тихоокеанської. Серед­ня висота материка — 580 м.

Найнижча точка Південної Америки лежить біля самого океану: на східному узбережжі є невеликий (75 на 40 км) півострів Вальдес, що з'єднаний з материком вузьким переший­ком. У центрі цього півострова розкинулася западина з відміткою -40 м нижче від рівня моря.

Ще одне зниження розміщене приблизно на 450 км на захід від аргентинського м. Баїя- Бланка, рівень озера тут має відмітку -35 м нижче від рівня моря.

Рельєф східної частини материка сформувався на давній Південноамериканській платформі.

До Бра­зильського та Гвіанського кристалічних щитів плат­форми приурочені високі плоскогір'я — Бразильське та Гвіанське (від 500 до 2 500 м).

Тектонічні рухи га ерозійні процеси створили просторі лавові плато. Гвіанське плоскогір'я сягає найвищої висоти (3 014 м) у центральній частині, а найвища частина Бразильського плоскогір'я (2 890 м) У прогинах фундаменту платформи, перекритого шаром осадових порід завтовшки в кілька кіломет­рів, лежать велетенські низовини: найбільша у світі Амазонська (площа понад 5 млн км²), Орінокська й Ла-Платська.

Центральну частину материка займає Перед андійський прогин, який у рельєфі відповідає рівнинам: Гран-Чако, Патагонія та ін.

На заході розміщена найдовша на Землі (9 000 км) складчаста область Анд, що виникла в результаті взаємодії Південноамериканської літосфер­ної плити та океанічної Тихоокеанської плити. Вона продовжує Кордильє­ри Північної Америки. Різниця між цими гірськими системами в тому, що в Північній Америці до молодої альпійської складчастості належить лише західна частина Кордильєр, а в Південній Америці Кордильєри або Анди загалом сформувалися в альпійську епоху.

Анди складаються з паралельних хребтів. Наближаючись, хребти утво­рюють гірські вузли з вершинами (Аконкагуа — 6 959 м, вулкан Котопахі — 5 897 м, Чимбосаро — 6 310 м таін.). Там, де хребти розходяться, лежать Центральноандійські нагір'я й плоскогір'я (від 3 500 до 4 500 м).

Горотворчі процеси в Андах не закінчилися: це активна зона земної ко­ри, що входить до Тихоокеанського вогняного кільця, тому тут часто трап­ляються землетруси й виверження вулканів.

У Південній Америці налічують ЗО діючих вулканів. Серед них Аконкагуа, Котопахі, Льюльяйльяко.

Аконкагуа — найвищий у світі згаслий вулкан (6 959 м).

Котопахі («Осяйна гора») — діючий вулкан, висота якого до­сягає 5 897 м.

На кордоні Чилі та Аргентини розміщений найвищий діючий вулкан світу — Льюльяйльяко (6 723 м), останнє виверження якого відбулося 1877 р.

Чилі поділяє з Японією 1-ше місце у світі за кількістю зем­летрусів — близько 1 000 на рік.

Корисні копалини.

Материк багатий на корисні копалини.

В Андах з магматичними та метаморфічними породами пов'язані родо­вища міді, олова, поліметалевих руд, золота, срібла, платини. Запаси мідних руд становлять близько третини світових. Родовища олова на тери­торії Болівії утворюють «олов'яний пояс», який простягнувся з півночі на південь на 940 км. Найбільші запаси поліметалевих руд сконцентровано в центральній Кордельєрі Перу. На півночі Чилі та Перу розвідані родови­ща ртуті.

На весь світ відомі родовища смарагдів Колумбії. Розсипні родовища пла­тини та золота розвідано у вологих Андах Колумбії, де вміст металу в річко­вому алювії (продуктах руйнування) збільшується після кожної зливи.

З нерудних корисних копалин в Андах є сірка, а також бор, йод, що ут­ворилися на місці давніх висохлих водойм.

На Гвіанському й Бразильському плоскогір'ях до давньої кори вивітрю­вання приурочені родовища залізних, марганцевих, нікелевих руд, бок­ситів. В інтрузіях утворилися родовища алмазів, урану, літію, вольфра­му, ніобію, торію та інших цінних та рідкісноземельних металів. В осадо­вих породах на низовинах і в передгір'ї Анд є родовища нафти, газу, кам'яного вугілля.

На узбережжі Тихого океану в умовах пустельного клі­мату під час біохімічного розкладу посліду морських птахів (гуано) утво­рилася чилійська селітра.

Клімат

Особливості клімату Південної Америки визначає дія кліматотвірних чинників.

Оскільки майже посередині материк перетинає Південний тропік = через великий кут падіння променів Сонця на земну поверхню континент дістає велику кількість сонячної радіації (сумарна сонячна радіація стано­вить 120-160 ккал/см² на рік, на крайньому півдні — 80 ккал/см² на рік). Більша частина території Південної Америки лежить у Південній півкулі, тому найтеплішим місяцем є січень, найхолоднішим — липень.

На північ від південних тропіків середні місячні температури коливаються від +20° до +28° С (максимальна температура +49° С у Гран-Чако), знижуючись улітку (у січні в Патагонії до +10° С) і піднімаючись узимку (у липні — до +12...+16° С на Бразильському плоскогір'ї, до +6...+10° С — у Пампі).

Високі температури майже на всьому континенті взимку та влітку, а також невеликі сезонні амплітуди (4-8° С) дають усі підстави для того, щоб уважати Південну Америку дуже теплим материком.

Клімат на переважній території континенту формується під впливом ек­ваторіальних і тропічних повітряних мас, лише на півдні — за участю тропічного повітря та повітря помірних широт, а на південь від 40° — тільки помірного.

Південна Америка — найвологіиіий материк світу. Науковці встано­вили, що цей континент дістає в середньому вдвічі більше опадів за будь-який інший континент.

Найбільшу кількість опадів — 8 989 мм — зафіксовано в Кібдо (Колумбія), найменшу — до 1 мм — в Аріці (Чилі).

Багато вологи надходить з Атлантичного океану, що є результа­том пасатної циркуляції. Збільшенню опадів сприяють теплі Гвіанська та Бразильська течи. Навпаки, холодні Перуанська й Фолклендська течії зменшують кількість опадів на західному та південно-східному узбережжях.

Розміщення Анд створює умови для відкритого впливу Атлантичного океану на материк, а кліматичний вплив Тихого океану поширюється тільки на його західне узбережжя.

В Андах добре виражена висотна клі­матична поясність. Зміна клімату в горах залежить від географічної ши­роти й висоти, а також від зорієнтованості щодо панівних вітрів.

Найсуворіший клімат Центрально-Андійских нагір'їв.

Материк лежить у шести кліматичних поясах: від субекваторіального поясу Північної півкулі до помірного поясу Південної півкулі.

В екваторіальному поясі лежить західна частина Амазонської низовини та північно-західне узбережжя материка. Для поясу характерна постійна висока вологість. Панують екваторіальні повітряні маси. Температури повітря впродовж усього року високі — близько +24...+28°С. Кількість опадів — від 1 500 до 3 000 мм і більше. На схилах Анд і на Тихоокеансь­кому узбережжі кількість опадів збільшується до 5 000-7 000 мм за рік. Опади в цей район протягом року приносять південні та південно-західні вітри.

Субекваторіальний пояс Охоплює Орінокську низовину, Гвіанське плоскогір'я, східну й південну частини Амазонської низовини, північну й центральну частини Бразиль­ського плоскогір'я.

Тут чітко виражені два сезони: сухий і вологий.

Воло­гий період пов'язаний з пануванням екваторіальних повітряних мас, су­хий — тропічних повітряних мас. У Південній півкулі період дощів триває з грудня по травень, у Північній — з травня по грудень. Опадів випадає від 1 000 до 2 000 мм опадів на рік у літній період.

Узимку під час дії па­сатів опади не випадають. Тільки на північному відрізку прибережної час­тини Бразильського плоскогір'я, де пасати приходять з теплого океану й зустрічають на своєму шляху гори, дощі бувають і в зимовий період. Тем­пература повітря ніколи не буває нижче +20° С:

у сухий період темпера­тура піднімається до +28...+30°С,

у вологий — до +24° С.

Тому клімат ха­рактеризують вологе літо (має місцеву назву інверіо) і суха зима (місцева назва верано).

У тропічному поясі лежать південно-східна частина Бразильського плоскогір'я й північна частина Ла-Платської низовини. Середні темпе­ратури липня становлять +16° С, січня — +24° С. За умовами зволожен­ня клімат різний, виділяють морську та континентальну області. Морська область охоплює Бразильське плоскогір'я, перебуває під впливом пасатів, які приносять з Атлантичного океану багато опадів (1 000 мм на рік) рівномірно протягом року. З просуванням у глибину континенту кіль­кість опадів зменшується й збільшується протяж­ність сухого періоду.

Клімат західної частини тро­пічного поясу (континентальна область) форму­ється під впливом холодної Перуанської течії, води якої, охолоджуючи повітря, перешкоджають роз­виткові конвекції й випаданню опадів. Тут роз­міщене найсухіиіе місце на Землі — пустеля Атака­ма, яка є великим нагір'ям, що піднімається від 300 м на узбережжі Тихого океану до 950 м біля підніжжя Анд. Середня температура в Атакамі ко­ливається від +22° до +11° С, річна кількість опа­дів — від 10 до 50 мм на рік. У пустелі є ділянки, де жодного разу не зареєстровано опадів

Місячна долина

Місячна долина — це частина пустелі Атакама, яка простягнулася вздовж узбережжя Чилі на 3 217 км. Це найсухіше місце на планеті, хоч і розміщене поблизу океану, бо дістає за рік приблизно 0,08 мм дощової вологи. Причиною задушливості території є вплив холодної течії в Тихому океані. Прибережні холодні повітряні маси охолоджені й містять мало во­дяної пари, тому дощі тут — рідкісне явище.

У субтропічному поясі, який охоплює Південне Бразильське плоско­гір'я, Межиріччя й Східну Пампу, наявні істотні відмінності в температу­рах за сезонами, а також за кількістю опадів на внутрішніх та прибереж­них територіях.

На сході панує теплий постійно вологий (морський) клі­мат: улітку опади (до 1 000 мм за рік) приносять мусонні вітри з Атланти­ки, в інші пори року — циклони рухливих полярних фронтів. Літо в цих районах дуже спекотне (середня температура становить +24° С), зима м'яка (середня температура — +10° С).

Для внутрішніх районів характер­ний сухий (континентальний) клімат. Опадів не більше 500 мм, випадають улітку. Протягом року спостерігають різкі коливання температури й часті її зниження: узимку температура опускається нижче 0°С, улітку— до +18° С. На Тихоокеанському узбережжі сформувався середземномор­ський тип клімату.

Зима тут волога (панує вологе повітря помірних ши­рот, середня температура липня +4...+8° С), випадає до 600 мм опадів на рік.

Улітку переважає тропічне повітря — сухе й спекотне (середня темпе­ратура січня +23...+25° С). Загалом для субтропічного поясу характерні сильні південні вітри.

У помірному поясі на західному узбережжі материка клімат дуже воло­гий, місцями опади, які приносять західні вітри, тривають до 330 днів на рік.

У східній частині поясу клімат помірно континентальний з неве­ликою кількістю опадів (до 300-400 мм), зима прохолодна (середня температура липня 0° С), проте буває різке зниження температури (до -ЗО...-35° С) і навіть заметілі, що зумовлене впли­вом Антарктиди, літо сухе й тепле (середня тем­пература січня +16° С). Патагонія розміщена в т. зв. дощовій тіні з напівпустельним кліматом, сильними південно-західними вітрами й різким коливанням температур. У горах випадає опадів до 300-400 мм на рік, а на узбережжі Атлантично­го океану — до 150 мм на рік. Максимум опадів припадає на зиму. Літо на півночі Патагонії спекотне, на півдні — прохолодне. Середні січневі тем­ператури на півночі становлять близько +24° С, на півдні — до +15° С. Се­редні температури найхолоднішого місяця близько 0° С, але бувають моро­зи й до -30° С.

Країна осені

На півдні Чилі, на узбережжі Атлантичного океану, 325 днів на рік іде дощ. Ураховуючи невисокі річні температури та постійну вологість, кліматологи називають цю місцевість «країною вічної осені».

У горах спостерігають добре виражену висотну кліматичну поясність. Особливо важкі кліматичні умови характерні для ізольованих міжгірних котловин у тропічному поясі.

Внутрішні води

За запасами внутрішніх вод Південна Америка істотно відрізняється від інших материків. Через вологість клімату (материк дістає майже вдвічі більше (1 643 мм) від середньої кількості опадів на одиницю площі) пов­ний річний стік становить 27% від усього стоку Землі.

Внутрішні води Південної Америки належать до басейнів Атлантично­го океану (більша частина материка) і Тихого (західне узбережжя); тери­торії внутрішнього стоку займають близько 6% площі, загалом це між­гірні котловини Анд.

Річки.

Південна Америка має густу річкову ме­режу. Це пояснюють не лише кліматичними умо­вами, а й особливостями рельєфу: гори на заході та целикі рівнини в центрі й на сході материка. Пере­важають річки дощового, а на крайньому півдні — снігово-льодовикового живлення. Найпотужніші серед річок — Амазонка, Парана й Оріноко.

Річка Амазонка

Найповноводніша річка Південної Америки й усього світу — «цариця річок» Амазонка. Це друга, після Нілу, за довжиною річка у світі (6 437 км). У її басейні (7 180 тис. км²), що займає майже 40% території материка, може розміс­титися майже вся Австралія. Ширина річки у верхній течії — 2 км, у середній — 5 км, у нижній — 15-20 км.

Амазонка розливається на 300 км при зустрічі з Атлантичним океаном і на 150 км заглиблюється в нього прісною течією.

ЦІКАВО ЗНАТИ!

Унаслідок невеликого нахилу місцевості води припливу піднімаються Амазонкою від Ат­лантичного океану на відстань понад 1 000 км. Величезна сила припливу й відпливу жене воду по всій ширині не тільки Амазонки, але й приток.

Інше надзвичайне явище на Амазонці, пов'язане з припливами, називають амазуну — «во­да, що гримить». На мілководді та в пониззі припливні хвилі стіною заввишки до 5 м руха­ються з великою швидкістю та страшним шумом, який чути на кілька кілометрів. Вони за­топлюють і руйнують береги, зносять хижі, що стоять на берегах, перевертають невеликі річкові судна.

Парана — друга за величиною річка материка (4 380 км), що тече в південному напрямі в Бра­зилії, Парагваї та Аргентині. Утворюється злит­тям річок Ріу-Гранді і Паранаїба, що протікають по Бразильському плоскогір'ю. Площа басейну — 2 663 тис. км². У верхній течії Парана, спускаю­чись з Бразильського плоскогір'я, утворює поро­ги й водоспади, несе каламутні води, слід яких помітний на відстані 100- 150 км від берега Атлантичного океану, куди Парана впадає.

«Парана» мовою індіанців гуарані означає «Велика каламутна вода».

Ріо-де-Ла-Плата — іспанською мовою «срібна річка». Так називають величезний есту­арій, у який упадають, зливаючись, річки Парана та Уругвай. Ширина Ла-Плати біля само­го океану 220 км, навпроти Монтевідео — 105 км, біля Буенос-Айреса — 40 км. Довжина естуарію — 320 км.

Повінь з січня до травня, друге підвищення рівня води в червні - серпні. Основне джерело живлення — опади. Річка судноплавна.

Ігуасу є найпотужнішим водоспадом. Розміщений на річці з такою ж назвою на відстані 26 км від її впадіння в Парану, на кордоні Бразилії та Парагваю. «Ігуасу» мовою індіанців гуарані означає «велика вода». Це ціла система водоспадів, 275 водяних лавин загальною шириною 3 км. Цей гігантський потік щосекунди несе з 72-метрової висоти 12 866 т води, тобто 766 тис. т щохвилини, або 39 м³ на секунду.

Річка Оріноко (2 730 км) протікає у Венесуелі та Колумбії. Бере початок на південному заході Гвіанського плоскогір'я на висоті понад 1 000 м. Спочатку тече на захід, потім змінює напрямок на схід і, утворюючи де­льту площею 20 тис. км², упадає в Атлантичний океану.

Дивовижне явище можна спостерігати на р. Оріноко. Натрапивши на скелясту перешкоду на своєму шляху, річка розбивається на два потоки: більший несе свої води в Атлантичний океан, менший повертає на південь і з'єднується з Амазонкою.

У басейні Оріноко (1 000 тис. км²) багато крутих виступів, на яких утво­рюються водоспади. Саме у верхів'ях річки Чурун, притоці Оріноко (Вене­суела), розміщений найвищий у світі водоспад — Анхель (1 054 м), що йо­го відкрив венесуельський пілот Д. Анхель 1935 р. Живлення дощове. Як і Парана, Оріноко має чітко виражену сезонність стоку: улітку (квітень - жовтень) розливається, у сухий сезон (листопад - березень) сильно міліє.

Озера.

На материку мало великих озер. Вони зосереджені переважно на півночі Анд і мають льодовикове й вулканічне походження.

На Болівійському нагір'ї на висоті майже 4 000 м над рівнем моря ле­жить найбільше високогірне озеро світу — Титикака. Площа озера — по­над 8 300 км², глибини сягають 304-381 м. Улоговина тектонічного походження,

В оз. Титикака впадає 45 річок, але витікає лише одна — Десагуа- деро.

Титикака

Назва «Титикака» мовою індіанців-інків — «свинцева скеля». Цю назву спочатку дістав найбільший острів — Ісла-дель-Соль (о. Сонця) — біля південного берега озера, а потім її перенесли на сучасне озеро Титикака. Плутанину в назви, очевидно, внесли іспанці, які з'явилися тут у першій половині XVI ст.

Чималі озера-лагуни лежать на півночі — Маракайбо (14,3 тис. км²) і

Територія Південної Америки добре забезпечена підземними водами, які зосереджені в прогинах Південноамериканської платформи на низовинах.

Льодовики. Незважаючи на значну висоту Анд, гірських льодовиків на континенті мало. Це пояснюють посушливістю клімату великої частини Тихоокеанського узбережжя.

Водні ресурси. За загальним об'ємом річного стоку (7 500 км³) Південна Америка посідає 2-ге місце, посту- паючись Євразії.

Для судноплавства придатні загалом лише річки низовин (Амазонка, Парана, Оріноко). Гірські річки Анд і плоскогір'їв з великою кількістю порогів і во­доспадів (Анхель, Каетур, Ігуасу та ін.), а також пов­новодні водостоки постійно вологих рівнин містять величезні запаси гідроенергетичних ресурсів (понад 300 млн кВт).

Природні зони

Розподіл природних зон у Південній Америці підпо­рядкований закону широтної зональності.

Зона вологих екваторіальних лісів — гілей (місцева назва сельва) Південної Америки за площею посідає 1-ше місце серед материків і є ніби віссю зональної си­метрії материка. Вона займає Амазонську низовину, прилеглі схили Анд, Гвіанського й Бразильського плоскогір'їв і північну частину Тихоокеансь­кого узбережжя.

В умовах екваторіального вологого й теплого клімату під гілеєю сфор­мувалися червоно-жовті фералітні ґрунти.

Тут найпоширеніші масиви вічнозелених рослин — гілей (бразильський сельвас), де зосереджені основні запаси твердої деревини. Ростуть дерево какао, папая, кокосова пальма, маніок і батат, каучуконос, рослина-паразит — пуїзейро. Характерні родини бобових, миртових, лаврових, пальм, рясні ліани, на яких квітнуть орхідеї. Трави через лісову темряву немає.

Тварини живуть переважно на деревах (мавпи, лінивці, деревні жаби). Є також мурахоїди, опосуми, дикобрази, ягуари, численні змії, ящірки (ігуа- ни, ядозуби). У водоймах живуть ламантини, річковий дельфін (інія),Фауна ме­теликів одна з найбагатших у світі. Деякі мете­лики мають розмах крил до ЗО см. Жуки-герку- леси завдовжки 15см. Трапляються павуки-пта- хоїди. Багато птахів: гарпія, папуга ара з розма­хом крил до 1,5 м, тукани, сонячні чаплі, «живі самоцвіти» вагою 2-3 г — колібрі.

Зона змінно-вологих тропічних лісів лежить на північ і південь від екваторіальної зони в субекваторіальному кліматичному поясі. Для неї ха­рактерні савана та рідколісна рослинність з галерейними лісами в долинах річок, зокрема вологі високотравні, переважно пальмові савани й саванні ліси на червоних фералітних ґрунтах.

ЦІКАВО ЗНАТИ!

Єдині дерева, що ростуть на Альтиплано Перу, — кеньоа. їх можна назвати «верхолаза­ми» Південної Америки, оскільки ці дерева знайшли на висоті 4 350 м. Покручені стовбу­ри й густі червонуваті гілки вкриті товстою, схожою на пергамент корою, яка захищає від холоду. Кеньоа ростуть тільки в місцях, захищених від крижаних вітрів, — на дні долин, де утворюють цілі галерейні ліси.

Тут переважають наземні тварини — дрібні олені (мазами), пуми, сава­нові лисиці, страус нанду, гризуни, найбільший гризун на Землі вагою до 50 кг водосвинка (капібара). Багато птахів. У річках до 2 000 видів риб.

Зона саван і рідколісь сформувалася в умовах субекваторіального клі­мату на Гвіанському, Бразильському плоскогір'ях та Оріноцькій рівнині. Ґрунти — червоні фералітні та червоно-бурі. Са­вани північної й південної частин континенту мають відмінності.