4.1. Теорія політичної системи суспільства

Рівень розвиненості суспільства будь-якої країни визна­чається розвитком її політичної системи, чіткістю структури та функціонування.

Політична система суспільства є підсистемою більш ши­рокої системи — "суспільство", "громадянське суспільство". Розгорнуту теоретичну концепцію відмінностей і співвідно­шень суспільства та держави розробив Гегель. На його по­гляди у цьому питанні значний вплив справили концепції ряду мислителів античності (насамперед Платона і Арістотеля) й Нового часу (Н. Макіавеллі, Д. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміта та ін.). Громадянське суспільство, за Г. Гегелем, — це опосередкована працею система потреб, що грунтується на пануванні приватної власності і загальній фор­мальній рівності людей. Формування такого суспільства по­в'язане з утвердженням капіталістичного ладу. Гегель звернув увагу на цю суттєву особливість новітнього соціально-економіч­ного розвитку і філософськи висвітлив її стосовно проблем держави, права і політики.

Порівнюючи політичну систему суспільства з громадянським суспільством, дістають методологічні підвалини для розуміння її базисних, вихідних засад розвитку.

Функціонування усіх етносоціальних спільнот (народ, нація, класи, соціальні групи та прошарки, демографічні групи та ін.), а також індивідів не зводиться до політичної діяльності і різних форм її організації. Поняття громадянського суспіль­ства включає також сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічних, духовних, моральних, релігійних та ін. Воно включає широку систему соціальних інституцій і міжособистісних відносин, які створюють умови для самореалізації індивідів і колективів, задоволення їх інтересів і потреб. Йдеться про такі інституції, як сім'я, церква, засоби масової інформації, культурні установи, наукові об'єднання, професійні

асоціації та ін. Саме наявність таких інституцій створює осно­ву для розрізнення політичної системи і громадянського сус­пільства.

Від розвиненості громадянського суспільства залежать сутнісні, системотворчі характеристики як економічної і со­ціальної, так і політичної систем. При цьому слід зауважити, що громадянське суспільство не є щось таке, що залишається поза державою й існує незалежно від неї. Саме формування інституцій громадянського суспільства і політичних інституцій здійснювалося одночасно, в тісному зв'язку й переплетенні один з одним. І лише на певному етапі відбулось виділення тих чи інших інституцій, що ознаменувало розмежування гро­мадянського суспільства і політичної системи. Отже, грома­дянське суспільство і політична система нерозривно пов'язані, між ними відбувається безперервний процес взаємодії та взаємо-обміну.

Громадянське суспільство є основою існуючих економічних, соціальних, культурних та інших відносин, якість та рівень роз­витку яких значною мірою визначають розвиненість політич­них структур — держав, партій, партійних систем, громадських об'єднань. Воно також є опорою функціонування їх. Історич­ний досвід дає підстави стверджувати: там, де існує розвинене громадянське суспільство, наявні передумови демократичної по­літичної системи. Відсутність розвиненого громадянського сус­пільства призводить до створення тоталітарних політичних сис­тем, де одержавлена політична система підкоряє й регулює всі сфери життєдіяльності людей, напрями функціонування сус­пільства, тобто створює державне і політичне організоване сус­пільство з обмеженими демократичними структурами. Якщо об­меженість повсюдна, то така політична система є тоталітарною, якщо ж припускаються певні послаблення, — авторитарною.

У розвиненому громадянському суспільстві як цілісній сис­темі на ґрунті економічних, соціальних, правових, культурних та інших відносин і різноманітних форм самоорганізації і са­моврядування їх діють відповідно підсистеми — економічна, соціальна, політична, культурна, інформаційна, ідеологічна тощо. Кожна з них є самостійною системою з властивими їй якостями, що впливає на інші системи, а також зазнає істотного впливу з їхнього боку. Взаємодія підсистем є одночасно певною умо­вою, середовищем, підґрунтям для розвитку кожної з них.

Суспільство в процесі розвитку прагне до упорядкованості. Цього прагне кожна сфера його життєдіяльності. Політична сфера через упорядкування політичного життя організується у політичну систему. Сучасні політичні системи почали скла­датись наприкінці XIX — на початку XX ст.

Сучасна політична система суспільства — це складне утво­рення. Вона є уособленням упорядкованості в єдину цілісність не лише однопорядкових (що властиве простим системам), а й різнопорядкових елементів. Необхідність осмислення система­тизації життєвих процесів викликала у світовій науці інтерес до теорії систем.

Соціологічну концепцію "соціальної системи" Т. Парсонса, ідеї системно-функціонального аналізу М. Леві та інших транс­формували в політології Д. Істон, Г. Алмонд, У. Мітчелл, К. Дойч та інші вчені у концепцію політичної системи. Свою увагу дослідники зосередили не лише на державі, а й на аналізі всієї політичної системи, яка складалась з багатьох політичних інституцій, на політичних процесах, що сприяли інтеграції і політичній стабілізації суспільства. Сучасні концепції політич­ної системи спираються переважно на синтез формального, сис­темно-кібернетичного і нормативістського підходу Д. Істона і змістовного, особистісно-діяльнісного і політико-культурного підходу Г. Алмонда.

Нині "політична система суспільства" як категорія утверди­лась у політичній науці, а теорія політичної системи суспільства є одним з найважливіших напрямів наукових досліджень.

Вітчизняні дослідження політичної системи українського суспільства почалися у 60-ті роки. У виданій Інститутом дер­жави і права АН України книзі "Політична організація сус­пільства" (К., Наук. думка, 1967) було наведено визначення політичної організації суспільства, що його дав професор пра­ва Київського університету П. Недбайло. Це визначення і досі не втратило свого значення. У тому самому році Інститут держави і права АН СРСР видав книгу "Политическая орга-низация советского общества" (М., Наука, 1967). Згодом стали виходити монографії і статті. Структурними елементами полі­тичної організації суспільства в цей час розглядались держава, партії, профспілкові, молодіжні і кооперативні організації. На­прикінці 70-х років до політичної організації суспільства ста­ли відносити всі громадські організації і трудові колективи.

Розширення кола суб'єктів політичної організації суспіль­ства змусило вчених шукати більш повне поняття, і на початку 70-х років у науковій літературі з питань політики з'явилося поняття "політична система суспільства". 80-ті роки — це період наукового інтересу до політичної культури, а наприкінці 80 — на початку 90-х років, тобто на грунті широких полі­тичних змін і перетворень на терені СРСР, дедалі глибше по­чинають досліджуватися такі явища, як "теорія політичної влади" і "політичні відносини", механізм їх дії за посткомуні­стичних умов.

Складові елементи політичної системи посткомуністичного суспільства ще мають бути вивчені в їх нинішніх реаліях, в історичному ракурсі виникнення і функціонування. Проте вже сьогодні утвердилось розуміння структури, особливостей струк­турних елементів, функцій та інших вимірів політичної систе­ми національного суспільства, існує порівняльний аналіз, дедалі більший інтерес викликає проблема упорядкованості світової політичної системи. При всіх нюансах різних визначень автори в основному близькі щодо наукового осмислення явища. Ці нюанси полягають у тому, що одні автори надто розширено тлумачать політичну систему, ототожнюючи її з політичним життям, а інші — надто звужують, зводячи політичну систему до політичної організації суспільства. Звернімось до найпоши­ренішого визначення політичної системи.

Політична система суспільства — це сукупність взаємо­зв'язаних і взаємозалежних політичних інституцій та орга­нізацій, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури.

Політична система суспільства характеризується властивими їй ознаками і особливостями, які відрізняють її від економіч­ної, соціальної, правової та інших систем. До них належать такі.

Політична система суспільства:

> забезпечує формування та здійснення політичної, держав­ної влади;

> підтримує органічний зв'язок насамперед із соціальною, економічною та культурною системами;

> є найбільш інституціоналізованою системою;

> здійснює більш глибокий вплив порівняно з іншими (еко­номічною, моральною, ідеологічною тощо) системами на все суспільство;

> є наймобільнішою системою.

Політична система суспільства має свою структуру. Чітка окресленість структурних елементів дає можливість краще збаг­нути механізм функціонування політичної системи, ступінь її розвитку, політичні можливості.

Структуру політичної системи суспільства становлять такі елементи:

> політична, державна влада;

> політичні відносини;

> політична організація суспільства;

> політична культура.

Як бачимо, політична система суспільства являє собою су­купність неоднопорядкових елементів, які об'єднані однією сферою — сферою політичного життя. Різноякісність еле­ментів політичної структури забезпечує достатню усталеність зв'язків між ними. Це властиво складним, багатовимірним систе­мам. Така складність відображає закономірність: чим розви-неніше суспільство, тим складнішою є його політична система.

Кожна політична система ґрунтується на певних чинниках, що визначають характер і напрям розвитку її. Такими чин­никами є:

1. Політичний інтерес соціально-політичних, етнічних спільнот. Політичний інтерес, найбільш виразно втілений у політичній владі, відбиває насамперед інтерес економічний. Саме рабовласник, феодал, буржуа в узагальненому вигляді є полі­тичними суб'єктами, що забезпечують на основі класового інте­ресу функціонування певної системи. Розвиток промисловості й торгівлі зумовив формування загальнополітичного інтересу в межах однієї держави, а також світової політичної системи. Розширення економічних зв'язків створює можливості для формування політичної системи у масштабах країни. Безпосе­редню роль в осмисленні політичного інтересу відіграють полі­тичні партії. Осмислений політичний інтерес втілюється у влад­них функціях, політичних відносинах і організаційних струк­турах. Крім суб'єкта політики — власника, на політичну арену виходить суб'єкт, який ставить собі за мету боротьбу проти нього, він створює свої політичні структури, які відображають його політичний інтерес. Влада у цьому разі постає системо-творчим чинником загальнополітичного інтересу. Якщо вона досягає цього шляхом реформ, то створює можливість розвитку демократичної політичної системи, мирного процесу її соціалі­зації. В таких умовах загальнополітичний інтерес знаходить відображення у цілевизначеності.

2. Цілеспрямованість і цілевизначеність. Мета — це той чинник, навколо якого формується політична тканина суспільст­ва. Мета є мотивом діяльності суб'єкта політики, її зміст зале­жить від об'єктивних можливостей суспільства, що історично склалися, тенденцій їхнього розвитку і здатності суб'єкта полі­тики перетворити можливе на реальне, повести за собою соці­альні спільноти найоптимальнішим шляхом.

3. Суб'єкт політики. Створення і функціонування політич­ної системи є результатом діяльності суб'єкта політики. Саме суб'єкт політики реалізує можливі зв'язки між елементами політичної системи. Він задає системі напрям розвитку, здатний активізувати її або своїми слабкими, невмілими діями довести її до розпаду, підтримувати функціонування її або призвести до стагнації. Діяльність суб'єкта політики щодо об'єднання елементів у систему залежить як від його політико-культурної

зрілості, так і від того, на яку економічну організацію суспіль­ства він спирається.

4. Економічні зв'язки. Матеріальною основою політичної системи є економічна система суспільства. Вона надає полі­тичній системі стійкості, зумовлює стабільність внутрішньої взаємодії елементів політичної системи, якщо є стабільною сама. За нерозвиненої економічної системи суспільства політика не­рідко виконує роль суб'єкта економічних зв'язків, виступає основою економіки. Зріла економічна система, активна взаємо­дія її елементів є могутнім чинником створення політичних структур, функціонування політичної системи як цілісності. Водночас якщо темпи демократизації, політизації суспільства випереджають перетворення у соціально-економічній сфері, то посилюються кризові явища, виникає ситуація, коли "верхи" і "низи" не можуть продуктивно виконувати свої функції. Сус­пільство, опинившись у "розібраному" вигляді, стає нестабіль­ним, некерованим.

Кожний з основних чинників створення політичної системи діє як самостійно, так і в сукупності з іншими. Якщо ж з цієї системи чинників випадає хоча б один, відбувається руйнація, тобто послаблення чи навіть розвал усієї системи або окремих її структурних елементів.

Залежно від зазначених чинників історично складається пев­ний тип політичної системи тієї чи іншої країни.

Найрізноманітніші політичні системи можна класифікувати за принциповими, корінними ознаками. Існує три головні мо­делі політичних систем: 1) командна; 2) змагальна; 3) соціо-примирлива. Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно «чистому" вигляді. Проте це не позбавляє нас можливості виділити певні домінуючі ознаки кожної з них.

Командна політична система характеризується такими ознаками: інтеграція, фактичне об'єднання всіх структур не шляхом відносин боротьби і співробітництва, що складаються природно, поступово, а на основі бюрократичної централізації "зверху" навколо одного центру; прийняття центром рішень;

ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень на місцях;

протистояння політичному плюралізму; командний стиль управ­ління всіма сферами суспільного життя; панування адміністру­вання у вирішенні всіх політичних проблем, усунення політич­ної опозиції; виняткова роль партійно-державного лідера, що відображається тією чи іншою мірою у культі його особи;

приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і свобод; зовнішня і внутрішня безконтрольність полі­тичних інституцій; відсутність розподілу влади; стримування

способів саморегуляції суспільного організму; ставка переважно на силові, примусові методи; поширення політичної демагогії про захист інтересів народу; створення номенклатури (теокра­тичної, королівської, військової або партійно-державної), яка побудована на принципах напівфеодальних рангів з відповід­ним матеріальним та іншим забезпеченням за рахунок суспіль­ства; відкрите насильство, яке набирає форми відкритих тираніч­них режимів.

Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучас­них авторитарних, тоталітарних систем. Різновидами тоталіта­ризму відповідно до панівної їх ідеології є комунізм, фашизм і націонал-соціалізм.

Комунізм як класична форма тоталітаризму радянського типу бере початок з 1918р., ав 30—40-ві роки XX ст. досягає свого апогею як воєнно-комуністична система. Абсолютизуючи мету — світле майбутнє, побудоване на абсолютизмі державної влади, усуненні свобод, ліквідації приватної власності, віддаю­чи перевагу робітничому класові як соціальній опорі, комунізм відкриває дорогу до рабства, прокладає шлях до регресу.

Фашизм в Італії, що був встановлений у 1922 р., прагнув до світлого майбутнього на основі відродження величі Римської імперії за допомогою абсолютизації державної влади, форму­вання італійців як потомків великих римлян. Система була приречена. Самі кола, на які спирався італійський дуче Муссоліні, усунули його від влади.

Німецький націонал-соціалізм, замішаний на національній і расовій ненависті, виник у 1933 р. Прагнучи до світового пану­вання арійської нації, несучи світові агресію проти інших на­родів, він зазнав воєнної, політичної й соціальної поразки.

Командні системи ще існують в Африці, Азії та інших країнах. Історично доведено, що хоча на певних етапах розвитку суспіль­ства командні системи можуть бути добре пристосовані для ви­конання проміжних завдань, проте у кінцевому підсумку вони є гальмом суспільного прогресу. Відомо, що так звані соціалістичні країни, лідери яких заявляли світові про гігантські успіхи, дедалі більше відставали від розвинених країн Заходу навіть у найбільш, здавалося б, благополучні часи їхнього існування.

Змагальна політична система має такі типологічні ознаки:

політичний плюралізм; наявність механізму впливу на державну владу різних центрів прийняття політичних рішень через "групи тиску", що інституційно відокремлені й змагаються між собою;

наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень; ви­знання рівності й гарантій прав людини й об'єднань громадян;

примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні; зв'язок політичної системи і саморегуляції сус­пільства у сфері економіки, соціальних відносин, духовного життя та ін.; захист конституційного ладу, його правових за­сад; ставлення до права як до цінності та ін.

Змагальна політична система існувала у деяких рабовлас­ницьких державах (наприклад, Афіни), феодальних містах-дер­жавах (російський Новгород, Дубровник на Адріатиці, ганзейські міста-держави узбережжя Балтійського моря). Утвердження цієї системи найбільш яскраво виявило себе за капіталізму з його постулатами вільної конкуренції, вільного товарообміну, природних прав людини. Змагальна політична система Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої позитивні сторони і висвітлила проблеми їхнього розвитку. Змагальна політична система може добре функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки: вису­нення на перший план соціальних проблем у змаганні за ут­вердження політичних цілей і завдань; використання компро­місів у вирішенні політичних та інших проблем; розгляд ко­мандних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів; професіоналізм політичного управління; утвердження політичного плюралізму, що перед­бачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на грунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін;

високий рівень політичної культури; прагнення до утверджен­ня соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм;

уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з ме­тою досягнення соціального миру; поступове і постійне здій­снення соціальних програм; високий рівень захисту прав лю­дини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін.

Примітивні форми соціопримирливої системи знаходимо в історичному минулому. Однак справжня соціопримирлива систе­ма складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, зміцнюється в процесі переходу людства від кон­фронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації.

Зазначена типологія, як і будь-яка класифікація, певною мірою умовна. Наведені властивості політичних систем не є абсолютними. Елементи тієї чи іншої системи можуть бути наявними у характеристиці інших систем. Наприклад, елементи командної системи властиві певною мірою політичним систе­мам другого й третього типів. Проте головні типологічні риси виділені чітко.

Типи політичних систем неоднаково проявляли себе у кон­кретному часі й історичному просторі. Людство завжди замис­лювалось над проблемами ефективності їхнього функціонуван­ня. Говорити про історичну життєздатність названих вище типів політичних систем у сучасному, цивілізованому світі можна, виходячи з певних індикаторів ефективності.

Індикатори ефективності політичної системи мають за основу загальнолюдські цінності: суспільний прогрес; демо­кратію; політичні права й свободи людини; соціальну справед­ливість; людський вимір політики; всебічний розвиток особи. Звичайно, кількість таких індикаторів можна розширити або ж названі розкласти на складові. Всі вони визначають функціо­нування політичної системи.

Вплив політичних систем на весь суспільний організм, здатність їх до саморозвитку, саморегулювання, самоуправління виражаються у їхньому функціонуванні.

Отже, які ж функції виконує в суспільстві його політична система? Назвемо головні.

1. Функція забезпечення цілісності громадянського сус­пільства. Політична система суспільства як найбільш інститу-ціоналізована система впливає на все суспільство, визначає цілі розвитку, механізми загального управління, політичні і пра­вові норми та принципи. Вона охоплює населення даної тери­торії країни. Механізм політичного функціонування, створений на демократичних засадах, відкриває простір для цілісного самовиявлення громадянського суспільства, народу, нації. Сильна, активна політична система сприяє прискоренню розвитку всього громадянського суспільства. А для цього вона повинна насам­перед вдало виконувати владні функції.

2. Владно-політична функція. Політична система суспільства покликана формувати, захищати і підтримувати функціонуван­ня політичної влади як цінності. Такою є влада у процесі реалізації політики як керівництва, управління, організації, військової діяльності, заохочення, примусу тощо. Від спряму­вання політичної системи, характеру владного функціонування і політичного режиму, на який вона спирається, залежить дієвість політики. Владно-політична діяльність політичної системи є значною мірою визначальною, оскільки від демократично або тоталітарне організованої влади залежить зміст усього її функціонування.

Політична система на основі волевиявлення формує органи влади, організовує сам процес владарювання, захищає держав­ний суверенітет. Вона визначає владну політику (державну, партійну) в суспільстві і здійснює її. Таке забезпечення полі­тичного владарювання стає можливим на основі встановлено­го політичного режиму і втілюється у певних формах — де­мократичних або недемократичних — через політичну систе­му. Внаслідок владарювання політична система об'єднує такі етносоціальні спільноти, як нація, народ.

3. Функція народної, національної інтеграції. Держава, політичні партії і рухи, громадсько-політичні утворення у своїй діяльності об'єднані розв'язанням національних проблем, а також проблем народу в цілому, інтереси якого і представляє полі­тична система. Національна інтеграція відбувається навколо національних цінностей, у боротьбі за їх створення, збереження, розквіт, у сприянні розвитку націй, розширенні міжнаціональ­них зв'язків та ін.

4. Функція управління. Система органів (державних, партій­них і громадських) становить апарат управління суспільством. У суспільстві спостерігається подальше зростання значущості бюрократичних організаційних форм. Йдеться про бюрократію як структурну організацію управління суспільством. Управлін­ський апарат, що дедалі більше професіоналізується та спеціалі­зується, набуває політичних функцій. Типи бюрократичних структур залежать від того, на основі яких принципів функціо­нує політична система.

Як зауважив американський політолог Дж. Лапаломбара, підкреслюючи роль бюрократії, перехід від однієї політичної системи до іншої можна значно полегшити, якщо уважно вив­чити бюрократичний апарат як один із секторів, де концент­рується суть політики. Демократичний політичний розвиток, що неминуче залежить від залучення й участі мас, мабуть, потре­буватиме ще пильнішої уваги до бюрократичної сфери, ніж їй звичайно приділяється у перехідні політичні періоди.

При цьому існує небезпека перетворення апарату управлін­ня на самостійну політичну силу, що протистоїть владі і конт­ролю обраних народом парламентів та їхніх депутатів. У разі такого перетворення адміністративний апарат розглядає прак­тичні методи як цілі організації, а саме функціонування як самоціль. Він не здатний на інновації, орієнтується на збере­ження 8іаїіі5 ^ио і нехтує інтересами соціальних груп. У резуль­таті формується консервативний підхід до справи. Зусилля, спрямовані на дебюрократизацію, а також активізацію участі мас в управлінні, мають на меті насамперед підвищити ефек­тивність форм організації та функціонування всіх структур політичної системи суспільства.

5. Функція відтворення політичного життя. Суспільне життя являє собою процес відтворення всього фундаментального і творення нового. Житгєспроможність політичної системи за­лежить від того, наскільки вона здатна постійно спрямовувати свої творчі сили проти ентропійних процесів. Політична сис­тема, яка не здатна до відтворення, позбавлена імпульсів са­мозбереження, об'єктивно несе в собі елементи дезорганізації, розпаду. Прикладом можуть бути тоталітарні політичні систе­ми, які не здатні до тривалого поступового розвитку. Навіть тимчасове нагромадження позитивного в соціальному русі ви­являє патологічний характер самої системи. Демократично організовані політичні системи розвиваються на соціокультурній основі. Їхнє прагнення до модернізації й упорядкованості ви­ражає історичну потребу інтенсифікації, організації, демокра­тизації, ефективності розвитку, протистояння негативним тенденціям у політичній сфері.

6. Функція демократизації життєдіяльності суспільства. Демократизація життєдіяльності усіх структур політичної систе­ми становить систему політичної демократії у єдності, сукуп­ності взаємозв'язків. Така політична демократія є гарантом демократизації всього суспільного організму. Політична сис­тема досягає цього, якщо її побудовано за вертикальним принци­пом (ієрархія органів) і за принципом політичної горизонталі (три рівноправних, взаємоурівноважуючих інститути влади, жоден з яких не може перетворитися на одноосібного госпо­даря системи).

7. Функція організації й упорядкованості політичного життя. Для XX — початку XXI ст. характерна об'єктивна тенденція організації і демократизації всього суспільного жит­тя, насамперед у політичній сфері.

Розвиток і організаційне зміцнення державних інституцій, розмаїття політичних партій, рухів і організацій — все це харак­теризує політичне життя. Вони викликали до життя організа­цію й упорядкованість як напрям, тенденцію до згуртування політичних сил, як засіб недопущення політичної стихії та її наслідків — терору революцій, переворотів, заколотів, грома­дянських воєн.

8. Функція консолідації соціально-політичних сил. Зрушен­ня, що відбуваються в сучасному суспільстві, можна охаракте­ризувати як руйнацію традиційних ціннісних норм (рівноправ­ності, справедливості, революції, комунізму) і пошук нових (свобо­ди, демократії, солідарності тощо). Об'єднання людей у групи, організації відбувається на різних засадах, у тому числі й ціннісних. Реакція людей на цінності, зокрема політичні, зумов­лює політичне перегрупування їх, політичну мобільність, зміну функцій політичних організацій, наповнення їх новим політич­ним змістом. Одна група людей, їхні політичні організації, рухи прагнуть до збереження колишніх цінностей, інша — включає­ться в кореляцію їх при збереженні ядра старих цінностей

(революція, соціалістичний вибір та ін.), третя — схильна до радикальних змін у суспільстві, четверта — до реально ради­кальних зрушень на основі нових цінностей (визнання об'єктив­них суперечностей, відмова від соціальних спрощень, захист прав індивіда, пріоритет таких прав перед груповими, націо­нальне самовизначення, утвердження прав людини). У склад­них умовах, коли здійснюється перегрупування політичних сил та їхніх організацій, неприйнятним є силовий тиск щодо носіїв цінностей та їхніх організаційних структур.

Консолідація соціальних груп, політичних сил та їхніх полі­тичних організацій у політичній системі суспільства відбувається на найвищих цінностях — демократії і свободи, людського життя й громадянського миру. На це спрямована консолідаційна діяльність усіх організацій системи владарювання.

9. Функція соціально-політичної модернізації. На кожно­му історичному етапі свого розвитку суспільство ставить за мету соціальну модернізацію. Для країн посткомуністичного суспільства це означає швидкий рух до сучасних цивілізова­них структур, високого рівня життя. А цього можна досягти на основі нових технологій і зрілих політичних відносин. Сус­пільство, для якого характерним є процес модернізації, здійснює відтворення на органічній новації, а не на тенденції розриву або руйнування попередніх організацій. Воно прагне до зба­лансованості, гармонії економічної, політичної, правової та інших систем, а також їхніх внутрішніх елементів. Вибір шляхів модернізації, пошук національне особливих варіантів розвитку, утвердження ціннісних орієнтацій соціально-політичного руху до нового, подолання всього застарілого здійснюються струк­турними елементами політичної системи, закладаються ними в політику оновлення, у ті чи інші програми розвитку. Підста­ви соціально-політичної модернізації криються в політичній свідомості і ціннісних орієнтаціях, на основі яких і стає мож­ливою політична консолідація.

10. Функція стабілізації соціально-політичного життя. Стабілізаційна діяльність політичної системи полягає в умінні з'ясовувати причини різних конфліктів (класових, групових, міжнаціональних, міжнародних, міждержавних, міжпартійних, регіональних та ін.), не допускати їхнього розвитку, знаходити виходи з кризових ситуацій шляхом досягнення компромісів, встановлення консенсусу. Стабілізаційна функція втілюється в реальних науково обґрунтованих програмах політичного роз­витку.

Різноманітність функцій політичної системи суспільства свідчить не лише про процес його ускладнення, а й про роз­галуженість функціонування політичних систем у суспільному

організмі. Така різноманітність поглиблюється із саморозвитком цих систем, процесом самоорганізації й удосконалення їхньої політичної культури, демократичних форм виявлення струк­турних елементів.

Суспільство об'єктивно зацікавлене в розвитку політичної системи і її окремих структурних елементів. Усі вони мають політичну цінність. Чітке уявлення щодо змісту, функції, місця кожного з елементів у структурі політичної системи, у їхньому взаємозв'язку й взаємозумовленості дає змогу визначати регу­люючі можливості політики. Воно допомагає грамотно здійсню­вати процеси політичного реформування, коли вони назрівають, зберігаючи при цьому почуття міри й не підмінюючи "закон­ність" доцільністю, виключити з політичної практики використан­ня надзвичайних заходів, непродуманих актів насильства, зняти внутрішнє соціальне й політичне напруження, забезпечити зв'я­зок держави і громадянського суспільства.