3. 6. Політична еліта

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у до­сягненні політичного успіху і соціальне позитивної спрямо­ваності політичних процесів. Це зумовлено насамперед тим, що вона уособлює найважливіші сутнісні риси політики: вла­ду, авторитет, вплив, керівництво, представництво і відображення суспільно-політичних інтересів. З точки зору суспільного управ­ління, "будь-яке суспільство може бути поділене на два основ­них стани — більшість, якою керують, і меншість, що керує, відносини між ними є стрижнем усієї політичної історії"⁶. Отже, сенс політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні авторитетного керівництва у сфері політики. Авто­ритетною ж, як правило, є влада, сприйнята тими людьми, на яких вона поширюється. Добровільно підкоряючись авторитетним політичним елітам, які адекватно відображають інтере­си громадян, останні легітимізують політичну владу, сприяючи її ефективності, а відтак — стабільності суспільно-політичного розвитку, досягненню спільного блага.

Прагнучи всебічно розглянути теоретичні проблеми, по­в'язані з політичною елітою, насамперед необхідно з'ясувати етимологію терміна й сутність цього поняття. У перекладі з французької слово "еліта" означає "краще", "відбірне", "виб­ране" і засвідчує володіння певними яскраво вираженими рисами тих чи інших їх політичних носіїв. Що ж стосується політологічного осмислення даного поняття, то воно похідне від об'єктивної необхідності існування самої політичної елі­ти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також су­спільно-політична практика доводять, що потреба у політичній еліті — закономірність розвитку цивілізації. Її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна і соціальна нерівність людей, їх неоднакові природні здібності, можливості і бажання брати участь у політиці; висока су­спільна значущість управлінської діяльності й необхідність професіоналізму задля її ефективності й конкурентоспромож­ності; наявність широких можливостей використання управ­лінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв;

практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.

Перші спроби науково-теоретичного осмислення феноме­на елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мисли­телі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспіль­ством і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у су­спільстві дві основні норми поведінки: одна для "вибраних", інша — для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обґрун­тування ці ідеї дістали у Платона, Макіавеллі, Карлейля і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їх сучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Ро-берта Міхельса.

Гаетано Моска (1858—1941) — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки — поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політичне залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існу­вання цивілізації. Саме правлячий "політичний клас" визна­чає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Мос­ка пояснював кращою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціалізм — утопії, несумісні із законами су­спільного розвитку і людською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти немож­лива. Крім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенден­цію до перетворення на "закриту", спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише вільні дискусії у суспільстві, які спонукають "політичний клас" до оновлення, дають змогу тримати його у певних межах і усу­вати в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни.

Вільфредо Парето (1848— 1923) — італійський соціолог і економіст — обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихіч-ними якостями індивідів. Поділ на спроможну управляти су­спільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх людських суспільств, а кругообіг еліт (тобто їхню стабілізацію і подальшу деградацію) — рушійною силою суспільного роз­витку. Згідно з його концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (цих пред­ставників еліти він називав "лисами") або ж здатністю до використання насильства ("леви"). Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно зміню­ють один одного. Якщо правляча еліта не займається ціле­спрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції. Суть останньої полягає, на думку В. Па­рето, в оновленні персонального складу керівництва суспіль­ством.

Роберт Міхельс (1876— 1936) — німецький вчений, один з основоположників політичної соціології — дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий "залізний закон олігархії". Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олі-гархізації і формування еліти. Людська ж цивілізація не­можлива без великих організацій, керівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зу­мовлено насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потре­бує керівного ядра й апарату, що поступово, але невідворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси ж через недостатню компетенцію та актив­ність залишаються байдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група.

Названі концепції сучасної елітарної теорії належать до ма-кіавеллістської школи. Попри всі розбіжності, вони (включаючи сучасних дослідників) мають ряд спільних положень:

> елітарність будь-якого суспільства;

> особливі психологічні якості еліти;

> усвідомлення елітою своєї винятковості;

> право еліти на політичне управління суспільством, широ­кими масами;

> незмінність владних відносин між елітою і простим лю­дом, починаючи з найдавніших часів;

> конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу.

Поряд з макіавеллістською школою в західній політології розрізняють вартісні теорії еліт, елітарні теорії демократії, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції та ін. Вартісні теорії еліт (X. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Роп-ке та ін.) розглядають еліту як найбільш продуктивну й іні­ціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Формування її — результат природного відбору в суспільстві. Соціальна рівність є рівністю стартових можли­востей, що сама по собі спричиняє висування з маси найак­тивніших фізично й найбільш підготовлених інтелектуально представників. Завдання ж суспільства полягає в тому, щоб здійснювати цілеспрямоване рекрутування (пошук і залучен­ня) найбільш результативної еліти.

Значного поширення на Заході набули також елітарні теорії демократії (Р. Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер та ін.). Вони розглядають еліту як групу, покликану не лише управ­ляти, а й оберігати суспільство від неконтрольованого тиску й неврівноваженості мас.

Плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен та ін.) визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві. Жодна з них не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релі­гійні та ін., кожна з яких покликана виражати інтереси своїх базових груп. Згідно з цими теоріями, за допомогою різнома­нітних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску) можна обмежити або й відвернути дію "за­лізного закону олігархії", втримати еліти під впливом мас.

Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін.) ґрунтуються на таких основних положеннях: головний елі-тоутворюючий чинник — не видатні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обме­жується політичними діячами, а включає керівників корпо­рацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом; між елітою й ма­сою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти ви­сокі посади у представників народу майже немає; основна функ­ція еліти в суспільстві — забезпечення власного панування.

У широкому спектрі західних підходів і наукових теорій досить цікаве саме розуміння еліти. Найчастіше до неї нале­жать: люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї ді­яльності (Парето); найактивніші у політичному відношенні люди, орієнтовані на владу (Моска); особи, що інтелектуаль­но чи морально стоять над масою, з розвиненим почуттям відповідальності (Ортега-і-Гассет); наділені владою люди (Етціоні); особи, які мають формальну владу в організаціях та інституціях, що визначають суспільне життя (Дай); особисто­сті, наділені харизмою (Фройнд); творча меншість суспільства (Тойнбі); найкваліфікованіші фахівці: менеджери, найвищі службовці у системі бюрократичного управління (послідов­ники технологічних теорій). Кожен з розглянутих напрямів елітарних теорій відображає певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Однак попри всі ці розбіжності, найважливіші риси й аспекти су­спільно-політичного розвитку такого феномену дають змогу визначити еліту в найзагальнішому розумінні.

Політична еліта — це досить самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена не­пересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Політична еліта внутрішньо диференційована. Це прав­ляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна (контреліта). Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Розрізня­ють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Еліта по­діляється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства рішень, і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали). До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прий­няття політичних рішень, належить адміністративна еліта, до якої входять службовці-управлінці.

Отже, елітарна природа здійснення управління суспільни­ми процесами є незаперечним фактом, доведеним історично. Спроби ліквідації еліти в суспільстві, створення замкнених систем рекрутування політичного керівництва призводять до корпоративізму (за типом радянської номенклатурної систе­ми). Для демократичної держави важливе значення має не намагання підпорядкувати еліту суспільству (що можливо лише до певної міри з допомогою громадського самовряду­вання), а утвердження конкретного формування результатив­ної, корисної для суспільства політичної еліти через забезпе­чення її демократичного соціального представництва і своє­часного якісного оновлення.

Розглянувши науково-теоретичні підходи до проблеми полі­тичної еліти західних учених, звернімося до вітчизняної тра­диції її осмислення. Виникнення і глибоке обґрунтування елі­тарних теорій пов'язане в Україні з іменами Дмитра Донцо-ва і В'ячеслава Липинського. Незаперечне визнаючи не­обхідність політичної еліти для українського суспільства, ці мислителі репрезентували кардинально протилежні підходи до її характеристики.

Д. Донцов у своїй теорії еліт розрізняє "ініціативну мен­шість" (еліту) і "пасивного чинника нації" (народ). У книзі "Націоналізм" (1926) він пише, що еліта як найактивніша група в суспільстві формує певну ідею, робить її доступною масі й, зрештою, мобілізує народ на втілення її. Д. Донцов, як і Ф. Ніцше, вважав, що лише "сильна людина", "чинний націо­наліст" може здійснити державотворчу й національну ідею. Політична еліта здатна збудити приховану енергію нації, ви­ховувати маси й наснажувати для участі у тих чи інших полі­тичних акціях. Донцов високо цінував таких визначних лідерів, як Наполеон, Кромвель, Хмельницький, Муссоліні й Пілсудський, котрі, за його словами, турбувалися про "опанування зреволюціонізованої маси", а не про моральні принципи. Ідею "творчого насильства" меншості над більшістю, запозичену в Ж. Сореля, Д. Донцов, однак, не зміг поєднати з вищезазначе­ною ніцшеанською ідеєю "сильної людини", яка "прагне бо­ротьби для боротьби", "кусати того, хто нас вкусив, ударити того, хто нас вдарив". Він так і не зміг відповісти на важливе запитання: схильність сильної людини до насильства є твор­чою чи руйнівною? Критерієм оцінки провідної верстви має бути, на його думку, націотворча діяльність. І для досягнення національної державності годяться будь-які засоби й дії полі­тичної еліти. Отже, Донцова з його елітарною теорією з по­вним правом можна віднести до макіавеллістської школи.

Досить цікавою і самобутньою в історії української сус­пільно-політичної думки є елітарна концепція В. Липинсько­го. Передумовою провідної ролі національної аристократії є, на його думку, її прагнення до влади і готовність боротися за неї. У праці "Листи до братів-хліборобів" він звертає увагу на те що ідеалістичний порив до високої і справедливої спра­ви завоювання і творення держави можливий у суспільстві лише за наявності "сильної, організованої і високовартної інте­лігенції". У його другій відомій праці "Релігія і Церква в історії України" висловлюється сумнів, що Україну можна створити "голосами плебісциту". Державу в Україні, на його думку, можна побудувати лише "розумним і витривалим хотін­ням та зусиллям меншості". Причому не такої демократичної меншості, "яка править іменем народної більшості і тому не несе за свої діла ніякої відповідальності", а такої, що є авто­ритетом серед народу, що бачить своє призначення "в найбільшім послідовнім і неперервнім зусиллі своєї волі, сво­го розуму, своєї власної організованості".

Отже, В. Липинський, на відміну від Д. Донцова, не роз­глядав еліту (аристократію) як замкнену суспільну верству або касту. Він вважав, що національна еліта — це та активна меншість, яка об'єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів, творить матеріальні та духовні цінності — влас­ність усього суспільства.

Традиція осмислення елітарності українського суспільства зберігається і в новітніх вітчизняних політологічних дослід­женнях (В. Полохало, О. Гарань, Б. Кухтата ін.). У сучасній Україні, за визначенням В. Полохала, "за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно по­в'язаних із колами старої партійної номенклатури, образ "вла­ди" у суспільній свідомості поєднується не зі словом "еліта", а зі словом "мафія". Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану "псевдоеліту" — явище, "притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам". Ос­новною ознакою нинішньої провідної верстви можна вважа­ти "волю до панування й амбівалентну природу духовної влади" натомість витвореній в уяві Д. Донцова еліті, якій властиві "жертовність в ім'я ідеї" й "особлива духова енер­гія". Що ж стосується контреліти, то для неї характерні не­виразність інтересів і слабкість політичної волі. Найбільш конструктивна (нечисленна) її частина прагне (без значного успіху в населення) протиставити себе панівній еліті й зосе­реджує зусилля на створенні нових громадсько-політичних об'єднань і незалежних політичних інституцій.

Розділ 4

Політична система суспільства