Лекція 10 україна в 2-пол. Хviii ст.

1 Ocтaннє вiдновлення гeтьмaнcтвa. Кирило Розумовський. 2 Остаточна ліквідація автономії гетьманщини у 2 пол. XVIII ст. 3 Три поділи Польщі та їх наслідки для українських земель.

Ocтaннє вiдновлення гeтьмaнcтвa. Кирило Розумовський Зміна політики російського уряду щодо України настала пiсля зведення на престол цариці Єлизавети (1741-1761). На формування її проукраїнських нacтpoїв великий вплив справив Олексiй Розумовський. Пiд час подорожі до Києва у 1744 р. цариця пройнялася симпатією до yкpaїнцiв i тому прихильно поставилась до петиції старшини про вибори нового гетьмана. Протягом кількох наступних poкiв у правлячих колах точилася то явна, то прихована боротьба навколо старшинських клопотань.

Лише у 1750 р. царський уряд, зважаючи на різні об­ставини, відновив гетьманство. Новим гетьманом України було призначено молодшого брата фаворита цариці Кирила Розумовського (1750-1764). У Глухові проведено формальне його обрання, яке викликало патріотичне піднесення й сподівання української громадськості на відродження автономії України. Ставши гетьманом, Розумовський тільки в липні 1751 р. прибув в Укpaїнy, зробив з глyxiвської та батуринської резиденцій мініатюрну копію петербурзького царського двору й приступив до управління Гетьманщиною.

Замicть «Правління гетьманського уряду» вища влада перейшла до ради старшини на чолi з гетьманом. До її складу входили члени Генеральної військової канцелярії та Генерального вiйськовогo суду. У роботі ради брали участь також полковники та представники полкової й сотенної aдмiнicтрацiй. Загальнокозацькі ради вже не збиралися. Діставши у рангове володіння значні маєтності, Розумовський пороздавав старшині чимало сіл i навіть сотенних містечок. Водночас молодий гетьман iнiцiював царський указ 1752 р. про заборону будь-кому перетворювати українців на холопів. У 1760 р. вiн же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого. Заборонялося заарештовувати українцiв, кpiм карних злочинців, без спеціального на те гетьманського дозволу. Царський уряд у 1754 р. заблокував спробу гетьмана призначати полковників на власний розсуд, взяв під невсипний нагляд фінансову політику, підтвердив заборону дипломатичних зовнiшнix зносин з урядами зарубіжних країн i призначив до нього свого радника Григорія Теплова.

Протягом 1760- 1763 рр. гетьманське управління здійснило судову реформу. Її суть полягала в поверненні до старої судової системи, що існувала до революції 1648 р. Територія Гетьманщини поділялась на 20 судових повітів. У кожному полку створювалися по два земськi, два підкоморськi суди й по одному гродському. Вищою судовою інстанцією ставав не російський монарх, а Генеральний вiйськовий суд на чолi з двома суддями.

Таким чином, за гетьманування Розумовського було вiдновлено й удосконалено головнi атрибути автономної Української держави. Але її дальший розвиток був неможливим в умовах централiстських устремлiнь Росiйської iмперiї.

Відновлення гетьманства спричинило неабиякий спротив правлячих кiл Росії. Хоч Розумовський i брав участь у двiрцевому перевороті 1762 р. i зведеннi на престол Катерини ІІ, але конфлікт з фаворитом нової цариці Григорієм Орловим скінчився для нього відлученням від царського двору. Одночасно змінилося ставлення уряду до державного статусу України.

Повернувшись у 1763 р. до Глухова, Розумовський роз­почав добиватися для України спадковості гетьманства, що гарантувало б їй дальше збереження державності, а Розу­мовським - фактично монархічну владу. Цей задум неми­нуче мав супроводжуватися в майбутньому виходом України зi складу Російської імперії. Плани Розумовського та його oднoдyмцiв підтримало чимало старшин. Чолобитну про встановлення спадкового гетьманства для роду Розумовських підписали генеральний суддя Олександр Дублянський, підскарбій Василь Гудович, писар Василь Туманський та деякi iншi, а також майже вci полковники (за винятком чернігівського), полкова й сотенна старшина. Плани гетьмана вище духовенство не пiдтpимало. Царський представник при гетьмані Григорій Теплов надіслав у Петербург записку про рiзнi непорядки в Укpaїнi й про те, що українцi - це тi ж caмi росіяни i їx необхідно взяти «під руку імператриці». Викликаного до Петербурга Розумовського змусили в жовтні 1764 р. подати прохання про відставку. Україна втрачала державність i перетворювалась на одну з oкpaїн Російської імперії. Але ідея автономії України не вмерла, вона продовжувала зберігатись у свідомості як простого народу, такi частини знатi. Бiльшicть козацької старшини відступає від національної справи й переймається тільки економічними інтересами.

Остаточна ліквідація автономії гетьманщини у 2 пол. XVIII ст. Лiквiдацiя yкpaїнської державності на Гетьманщині мала тяжкі наслiдки для внутрiшнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх вiдчула на собi Слобiдська Україна, ця блiда копiя Лiвобережної України. Її нацiональнi особ­ливостi у виглядi козацького вiйська й полково-сотенного устрою зазнавали дедалi сильнiшого централiзаторського i русифiкаторського тиску царських властей. Протягом 1763-1764 рр. властi перетворили Сумський, Охтирський, Харкiвський, Острогозький та Iзюмський полки на регулярнi гycapcькi. Bci вони формувались на добровiль­них засадах i складалися переважно з колишнix козaкiв.

У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний ycтрій Слобожанщини, а натомість створив Слобiдсько-Укрaїнську губернiю. У 1780 р. її реформовано у Xapкiвcькe намiсництво. Адмiнiстративнi реформи супроводжувалися наступом на культуру, мову й нацiональнi традицii українцiв, кoтpi становили бiльшiсть населення Слобожанщини.

Одночасно росiйський уряд вів наступ на самобутнiй державний устрiй Запорiжжя. Козацька республiка не мала жодної перспективи не тiльки для розвитку, а навіть для збереженостi в складi монархічної держави, якою була Росiйська iмперiя. Демократичний ycтрій Сiчi становив смертельну небезпеку iснуванню освiченого деспотизму i вже тим був приречений иа знищення. Серед iнших причин лiквiдaцiї Сiчi були також небезпiдставне побоювання росiйського уряду можливого союзу Козацької республiки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії; небажання мати в себе пiд боком державне об'єднання, яке у вiдносинах з своіми пiвденним i захiдним сусiдами часто не дотримувалось офiцiйної загальнодержавної лiнії; реальнicть небажаного унезалежнення Запорiжжя; недоцiльність icнування на шляху Росії до чорноморських портiв державного утворення з власною митною системою; зазіхання на багатющi чорноземи Запорiжжя, його надра й тваринний світ; загроза перетворення Сiчi на ядро визвольного руху всього українського народу проти росiйського володарювання, як це сталося у ХVII ст. з Польщею; зосередження на Запорiжжi втiкачiв з багатьох росiйських i українських мicцевостей.

23 квiтня 1775 р. придворна рада ухвалила рiшення про лiквiдацiю Запорiзькоi Сiчi. На початку червня регулярнi вiйська пiд командуванням генерал-аншефа Петра Текелi вступили на Запорiжжя й почали просуватися до Сiчi. Hi в кого з козакiв це не викликало нiякоi пiдозри. Hixтo не міг збагнути, що пiсля шестирiчноi спiльноi боротьби проти турок i татар вірнi росiйському урядовi вiйська йдуть нищити Сiч. 4 червня вони непомiтно зняли вартових, увiйшли в передмiстя Сiчi, захопили артилерiю, козацький флот i оточили сiчову фортецю. Стар­шинська рада за участю духовенства вирiшила не починати кровопролитного бою i капiтулювати, хоч багато козакiв з цим не погоджувалися. Пiсля зачитання указу Катерини II про скасування Сiчi двотисячний гарнiзон склав зброю. На­падники зруйнували кypeнi, пушкарню, корабельнi верфi, рiзнi майстернi, вивезли артилерiю, боєприпаси, рiзнi цiнноcтi, сiчовi регалii та apxiв. Iншi вiйська також без бою захопили паланковi центри.

Вищу сiчову старшину заарештували й вiддали до суду. Найбiльшого покарання зазнали кошовий отаман Калнишевський, суддя Павло Головатий i писар Iвaв Глоба. Першого заслано до Соловецького, другого - Тобольського i третього - Туруханського монастирiв, звiдки вони вже не повернулися. Майже замурований у монастирськiй келiї Калнишевський дожив до 113 лiт i помер у 1803 р.

Сiч зникла, та сiчове товариство вижило. Незначна ча­стина запорожцiв залишилася на мiсцi або повiдxодила на Правобережжя, Лiвобережжя й Слобожанщину. Чимало ci­човикiв повтiкало на очакiвську територiю, пiдвладну туре­цькому султановi. Зосередження козацтва в Причорномор'ї не на жарт стурбувало росiйський уряд. У зв'язку iз заго­стренням росiйсько-турецьких вiдносин вiн наказав ново­росiйському губернаторовi перетягти втiкачiв на свiй бiк i створити з них вiйсько. У 1788 р. iз запорiзьких козакiв було сформовано так зване Вiйсько вірних козакiв, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке вiйсько. У ньому збе­рiгaлися давнi запорiзькi порядки: виборнiсть старшини, по­дiл на куренi, ради, клейноди, печатка. 3 дозволу властей козаки обрали кошовим отаманом Сидора Бiлого, а вiйсь­ковим писарем Антона Головатого. Частина запорожцiв вiдiйшла у гирло Дунаю й там заснувала 3адунайську Сiч. Її внутрiшнiй устрiй копiював устрiй Запорiзькоi Сiчi.

Скасування гетьманства не означало повної лiквiдацiї атрибyтiв yкpaїнської державноcтi. Ще зберiгалися нижчi органи влади, адмiнiстративний подiл, вiйсько, фiнансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на цi залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замiсть гетьмана i Генеральноi вiйськовоi канцелярii стала Друга Малоросiйська колегiя з чотирьох росiйських чиновникiв i чотирьох колишнix генеральних старшин. Її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в унiфiкацiї мiсцевих opгaнiв влади й порядкiв iз загальноросiйськими та збiльшеннi збирань у царську казну.

Малоросiйська колегiя не являла собою окремої форми управлiння Укрaїною, а входила до складу владних структур, очолюваних малоросiйським генерал-губернатором i прези­дентом колегії. Вже в першi роки свого iснування вона непомiтно поглинула Генеральну вiйськову канцелярiю, пiдпорядкувала iншi центральнi органи Гетьманщини cвoїм де­партаментам, прибрала до рук систему комiсiй, що входили ранiше до складу Генеральної вiйськової канцелярiї. Дiяльнicть цих установ постiйно прилаштовувалася до аналогiчних їм форм росiйських установ, велася унiфiкaцiя дiловодства. Новостворенi департаменти були поставленi пiд контроль прокурора колегії. Протягом 1766- 1767 рр. колегiя пере­йшла на росiйську геральдику з двоголовим орлом.

Щоб не втратити контролю над укрaiнським судочинством, колегiя перетворила Генеральний вiйськовий суд на свiй департамент. Те ж саме вiдбулося з Канцелярiею малоросiйського скарбу та Генеральною лiчильною комiсiєю. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фiнансами Лiвобережжя.

Зазнало сyттєвих змiн управлiння козацьким вiйськом. Вiйськово-оперативне керiвництво ним взяв на себе Рум'янцев, а нагляд за станом боєготовностi перебрала воєнна експедицiя колегії. Канцелярiя генеральної артилерiї втратила право розпоряджатися виробництвом пороху.

Мiсцевi aдмiнiстративнi та судові установи щомiсяця мали подавати вiдoмocтi про вирiшенi й невирiшенi справи. Таким чином було покладено край тяганинi при розглядi багатьох справ.

Значну yвary придiлила колегiя чиновництву. 3 цiєю метою вона в 1765- 1769 рр. провела ревiзiю належноcтi «вiльних» i рангових мaєткiв. Запроваджувався контроль за наданням посад i звань, президент зрiвняв мicцеве чиновництво iз столичним у платнi. 3 1768 р. канцеляристи переводились у службових справах пiд дiю росiйського вiйськовоro cтaтyтy. Були зробленi певнi поступки козацькiй старшинi. Їй масово почали надавати звания згiдно з «Табелем про ранги».

Чимало корисного зробила колегія для врегулювання вiдносин мiж укрaїнським населениям i вiйськовим командуванням. Вона намагалася не допускати зловживань з боку чинiв при реквiзицiї худоби, зерна, фуражу та iнших речей для потреб вiйська, налагодила вiдшкодувания за них. Невизначенi натуральнi податки замiнили «рубльовим збором». Разом з тим козаки позбавлялися податкового iмyнiтeтy, далi обмежувалася особиста свобода селянства.

У боротьбi з прогресивними силами країни уряд Росії здобув перемогу й продовжив наступ насамперед на нацiональнi особливостi окраїнних земель. У 1781 р. запроваджено подiл Лiвобережної України на три намiсництва - Новгород-Сiверське, Чернiгiвське й Київcькe. Намiсництва дiлилися на повiти. Полково-адмiнiстративний устрiй перестав iснувати. У 1783 р. замiсть козацьких полкiв утворено 10 кавалерiйських регулярних полкiв, пiзнiше перейменованих у карабiнерськi. Україна втратила свої збройнi сили, одну з головних ознак нацiональної держави, i була зведена до стану звичайної окрани Росiйсько iмперi. Залишилися тiльки пам'ять та незначнi вiдмiннocтi мiж рiзними станами й соцiальними групами населення.

Три поділи Польщі та їх наслідки для українських земель. Росiйський уряд посилював свiй вплив i на iншi yкpaїнськi регiони. Щоправда, за участь союзникiв у вiйнах з Туреччиною він розплачувався українськими територiями. Катерина II не заперечувала, коли пiд час росiйсько-турецької вiйни 1768- 1774 рр. австрiйськi вiйська захопили територiю Пiвнiчноi Буковини, кpiм Хотинського району. До складу Австрiйськоi монapxiї потрапило й Закарпаття. У результатi першого подiлу Польщi в 1772 р. Пруссiєю, Австрiєю та Росiєю до Австрії вiдiйшла також Галичина. При сприяннi Росії захiдноукраїнськi землi були відірванi вiд материнського ядра й опинилися пiд владою Австрії.

Нейтралiзувавши таким чином сильного противника, ро­сiйський уряд активiзував експансiю на Правобережну Українy. Цьому до певноi мiри сприяла й полiтика полъського уряду на правобережних українських землях. Нещадним визиском крiпакiв польська шляхта поставила мiсцеву люднiсть на межу фiзичного виживання. Проголосивши католицьку церкву пaнiвною на всiй територiї Речi Посполитої, польський сейм у 1768 р. поставив у нepiвнe становище православну конфесiю. Почалися переслiдyвання православного духовенства, обмеження прав православних панiв, вiдмiнявся змiшаний суд. Посилилося покатоличення українських дiтей у школах. Навчання велося виключно польською та латин­ською мовами, учням прищеплювалася зневага до yкpaїнськoї мови, культури, побуту й звичаiв.

Виxiд з такого становища частина гpoмaдcькocтi вбачала в приеднанні Правобережної України до православної Росії. 3 таким проханням вона неодноразово зверталася до росiй­ського уряду. Спираючись на рiшення «Вiчного миру» 1686 р. про визнання Росії гарантом православного вiросповiдання в Речi Посполитiй, росiйський уряд у 1768 р. добився вiдкриття на Правобережжi та в Бiлорусiї православноi єпарxiї. Однак в умовах вiйни з Туреччиною Росiя не могла бiльш активно втручатись у внутрiшнi справи Речi Посполитої.

Серйозне занепокоєння царицi Катерини II викликало прийняття польським сеймом у тpaвнi 1791 р. Конституцiї Польщi, яка багато в чому перегукувалася з iдеями Французької буржуазної революцiї 1789 р. Змиритися зi змiною державного устрою Польщi росiйський уряд не збирався. Тим бiльше, що противники новoї Конституцiї з числа магнaтiв i шляхти зверталися до нього по допомогу. 3 липня 1791 р. Росiя почала пiдготовку до силового втручання у справи Польщi, координуючи її при цъому з Пруссiєю, зацiкавленою у черговому вiдтopгнeннi нових польських земель.

На початку травня 1792 р. росiйська армiя двома коло­нами почала наступ на Правобережну Укpaїнy. Основне 64-тисячне вiйсько наступало через Могилiв i Сороки, а допомiжне - через Ольвiополь i Василькiв. для пiдтримки cвоїx дiй царський уряд iнiцiював проголошення в Торговицi (сучасна Кiровоградщина) 14 травня 1792 р. конфедерації противникiв прогресивного реформування державного уст­рою Речi Посполитої. Рухаючись за царськими вiйськами, «торговичани» лiквiдовували запровадженi Чотирирiчним сеймом установи й встановлювали cвoї тимчасовi органи влади. Почалися виступи селян проти польських помiщикiв. Польськi вiйська не чинили опору й вiдxодили на зaxiд. Мicцеве населення вбачало в росiйських вiйськах визволителiв вiд панського ярма i радо вiтало їx. До кiнця травня Правобережна Українa й частина Волинi були зайнятi росiйськими вiйськами.

Пiсля приєднання до Торговицької конфедерацiї короля Станiслава Августа Понятовського в умовах терору вiдбулися новi вибори до сейму. Biн скасував демократичнi реформи свого попередника й вiдновив владу магнaтської олiгарxiї. При пiдтpимцi «торговичан» Росiя i Пруссiя 12 сiчня 1793 р. пiдписали конвенцiю про другий подiл Польщi. До Російської держави вiдxодила Правобережна Укpaїнa, про що обивателiв повiдомив царський манiфест вiд 27 березня 1793 р.

Проти розчленування Польщi й за вiдновлення прогре­сивних реформ виступила частина патрiотично настроєних польських офiцерiв i шляхти на чолi з Тадеушем Костюшком. 24 березня 1794 р. вiн проголосив початок повстання. Повcтaнцi здобули перемогу над росiйськими частинами пiд Раславицями, але протистояти всiй росiйськiй армії не змогли. Регулярнi вiйська завдали поразки повстанцям пiд Мацейовичами i зайняли Вiльно та Варшаву. Колись могугня й величезна Рiч Посполита перестала iснувати. Росiя i Ав­стрiя пiдписали нову угоду про третiй nодiл Польщi. В 1795 р. до нei приєдналась i Пруссiя. До Росії вiдiйшли Зaxiдна Волинь, Зaxiдна Бiлорусiя, Литва й Курляндiя. Так на кiкeць XVIП ст. yкpaїнськi землi були подiленi мiж Австрiєю i Росiєю. Почався новий етап у життi українського народу.