180 Походження людини

понять, не є словами, а поняття не виникає без дії голосових органів: досліди показали, що останні рухаються навіть тоді, коли слово вимовляється подумки. З наведеного випливає, що мовлення та мислення відсутні у тварин і постали разом із людьми.

Початки словотворення пов’язані з розвитком мозку і поліпшен­ням структури голосових органів пращурів сучасних людей. На думку В. Бунака, важливу роль у процесі перетворення звукового апарату тварин в людські органи мовлення відіграли посилення голосових зв’язок, поліпшення рухомості язика і заворот його коре­ня в гортанну порожнину, що дало змогу більш чітко вимовляти окремі звуки. Істотне значення для розвитку мовленнєвої діяльності мало зменшення масивності нижньої щелепи, яка перешкоджала швидкій зміні артикуляції. Подальший прогрес виразився в появі особливого голосового м’яза. В ході еволюції мовленнєвого апарату давні люди поступово виробили здатність відтворювати голосні “а”, “і” та “у”, які відіграють провідну роль в усіх сучасних мовах: згідно з дослідженнями американського лінгвіста Ф. Лібермана, буквально всі більш-менш важливі мовні одиниці містять принаймні один із цих звуків. Об’єднуючи їх з приголосними звуками, люди здатні створювати незліченні фонетичні комбінації, що складають основу різноманітних варіантів усного мовлення.

Спеціальні дослідження показали, що збудження ділянок кори головного мозку, які керують виділенням звуків, тісно пов’язані зі слуховими, зоровими, дотиковими та іншими подразниками, на основі яких складаються уявлення про зовнішній світ. Вивчення ендокранів попередників Homo sapiens свідчить про те, що на останніх етапах формування мовленнєвої діяльності та мислення відбулося посилене розростання тих звивин (нижньолобної, верхньоскроневої, верхньолобної та ін.) і полів (40-го, 10-го тощо), які координують різні збудження і зв’язують їх зі збудженнями голосових органів.

Згідно з сучасними уявленнями, мислення найдавніших людей було нерозривно пов’язане з конкретною дією, а їхня мовленнєва діяльність зводилась до спілкування за допомогою експресивно- вказівних часток, які не несли чіткого смислового навантаження і змінювали своє значення залежно від ситуації. Мовленнєвий апарат пітекантропів та синантропів мало чим відрізнявся від апарату су- часних людиноподібних мавп і не був пристосований для розвинутої артикуляції. Так, на їхніх нижніх щелепах відсутній властивий людям сучасного фізичного типу підборідний виступ, до якого зсередини кріпляться м’язи, що рухають язиком. "‘Треба думати, що архан­тропи, — писав з цього приводу В. Бунак, — внаслідок масив­ності щелеп могли відтворювати тільки невелику кількість різних вигуків”.

Багато вчених вважають, що в пізніх архантропів, а надто ранніх палеонтропів з’явилися довершеніші, ніж попередні, форми мовного спілкування, а саме вербоїди, або лалії, — односкладові частки, які збереглися навіть у. сучасних мовах (в українській до них належать вирази “ну”, “на”, “дай-но”, “геть”, “хлоп” тощо). На відміну від експресивно-вказівних часток вербоїди в кожному з конкретних випадків мали певне самостійне значення (смисл). Вони могли повідомляти про початок або закінчення якихось дій, забороняти або дозволяти щось робити, ставити якісь вимоги і т. ін. Та все ж вербоїди ще не були “справжніми” словами, оскільки не пов’язува­лися зі сталими абстрактними поняттями.

Подальша еволюція мислення і мовлення пов’язана з поступовим виокремленням таких мовних одиниць, які узагальнювали уявлення про предмети й дії та мали стале значення. Є підстави думати, що вже палеоантропи могли формувати певні поняття і, відповідно, відтворювати їх мовними засобами. Однак їхня мова мала ще дуже примітивний характер. Згадуваний вище Ф. Ліберман разом з іншим американським вченим — анатомом Е. Креліном на підставі палео­антропологічних знахідок реконструювали голосовий апарат неан­дертальця і з’ясували, що він не давав змоги швидко артикулювати основні звуки людської мови. Переважна більшість сучасних учених вважають, що безпосередні предки неоантропів ще не могли об’єднувати окремі слова в речення.

Початок верхнього палеоліту став тим історичним рубежем, па якому закінчилася передісторія людського мислення і остаточно утвердився зв’язок між окремими елементами мови (діючою особою, предметом та дією). Надалі відбулася диференціація частин мови та ЇЇ граматичних елементів. Наприкінці доби мезоліту — на початку доби неоліту формуються великі мовні сім’ї.

Рушійні сили антропогенезу

Питання про рушійні сили антропогенезу вперше детально розглянув Ч. Дарвін у книзі “Походження видів та статевий відбір” (1871) та статті “Про вираження емоцій у людини й тварини” (1872). Поширюючи на людину дію біологічних закономірностей, учений дійшов висновку про вирішальну роль природного відбору її переході пращурів людей до гірямоходіння, в удосконаленні руки, розвиткові мозку та членороздільного мовлення. Разом із тим деякі “людські” риси могли виробитись у процесі постійних вправ і закріп­лення корисних властивостей спадковим шляхом. Особини з доскона­лішими морфологічними характеристиками мали більше шансів вижити, ніж інші, і з часом їхній фізичний тип починав домінувати