178 Походження людини

високорозвинутих приматів кінця третинного періоду: рамапітеків, удабнопітеків, гігантопітеків та ін.; по-друге, наприкінці міоцену — на початку пліоцену через аридизацію клімату відбулося масове переселення з Центральної Азії до Європи, Африки та Південно- Східної Азії високорозвинутих приматів, які вже значною мірою пристосувалися до життя та пересування на відкритих просторах і стояли на порозі гомінізації; по-третє, Південно-Східна Азія була ареалом однієї з найчисленніших груп архантропів — яванських пітекантропів, а також їхніх попередників — мегантропів, котрі за своєю будовою близькі до африканських австралопітеків; по-четвер­те, у Південно-Східній Азії мешкають сучасні людиноподібні мавпи — гібони та орангутани. Зауважимо, що південноазійська гіпотеза нині має значно менше прихильників, ніж африканська.

Останнім часом виникла ще одна гіпотеза про місцезнаходження прабатьківщини людства — сибірська, автором якої є російський археолог Ю. Мочанов. Спираючись на знахідки знарядь, близьких за формою до олдувайських, на стоянках Дірінг-Юрах та Улалінка, він висловив припущення, що першолюди могли постати одночасно в екстремальних умовах кількох регіонів земної кулі: у Східній Африці з її постійними екологічними катаклізмами та в Сибіру, де 2 млн років тому була така ж низька температура повітря, як і тепер. Однак віддаленість Сибіру від основних осередків гомінізації, зумовлена несприятливими кліматично-географічними умовами, відсутність будь-яких палеоантропологічних доказів “олюднення” мавп у цьому регіоні, невизначеність стратиграфії знахідок згаданих кам’яних зна­рядь не дають змоги прийняти цю гіпотезу.

Розвиток мозку предків сучасних людей, виникнення мовлення та мислення

Вдосконалення фізичної подоби гомінідів супрово­джувалося неухильним збільшенням маси мозку та ускладненням його структури. Вже в австралопітеків мозок порівняно з сучасними людиноподібними мавпами в середньому був більшим — як за абсолютною, так і за відносною величиною. Так, згідно з даними південноафриканського антрополога Р. Брума, коефіцієнт церебра- лізації в антропоморфних мавп дорівнює двом — дев’яти, а в австра­лопітеків — десяти-шістнадцяти одиницям. Крім того, у структурі мозку австралопітеків спостерігалися важливі зрушення, пов’язані з розвитком суто “людських” зон кори — мовленнєворухової та мов- леннєвослухової.

Ці конструктивні -зміни в будові мозку, які продовжилися у “габілісів”, архантропів та палеоантропів, виразилися у випинанні

окремих зон нижньотім’яної та лобної ділянок: зони Ра поля 39, пов’язаної зі сприйняттям зорових образів, мовленням, контролем за діями оточення; зони Ps поля 40, що має стосунок до маніпу­лювання предметами, цілеспрямованої діяльності, контролю за послідовністю цієї діяльності тощо; верхньої скроневої підділянки Т поля 37, пов’язаної зі сприйняттям смислового звукового мовлення; зон Fil та Fi2 підділянок полів 44 та 45, дотичних до мовленнєвору- хових функцій, аналізу і синтезу ритмів рухів та ін. (Ю. Шевченко).

Аналіз будови ендокранів свідчить про неухильне розширення суто “людських” зон мозку і ускладнення його топографії по лінії: пітекантроп — синантроп — неандерталець. Загалом у процесі ан­тропогенезу мозок гомінідів збільшився приблизно втричі, причому нові ділянки нині складають приблизно 31% його ваги.

Формування людського суспільства було б неможливим без виникнення усного мовлення — найважливішого засобу комуніка­ції, конче необхідного для соціальної взаємодії людей. Мовлення нерозривно пов’язане з абстрактним мисленням, здатністю форму­лювати певні поняття, осмислювати свої дії, ставити перед собою певні завдання і розв’язувати їх. За допомогою мовлення людина передавала наступним поколінням не лише природжені стереотипи поведінки, а й навички, набуті протягом життя. “Не скільки сама думка, скільки передання її іншим, — писали з цього приводу антропологи Ш. Ушберн і Ш. Стрем, — є суто людською властивіс­тю, що робить можливою людську культуру і є головним критерієм, який відрізняє людину від тварин”.

Як відомо, у повсякденному житті мовленням часто називають будь-які звуки, які видають за допомогою голосових органів не лише люди, а й тварини (відтак уявлення про “мовлення” дельфінів, вовків чи навіть риб), а будь-який логічний вчинок вважається доказом наявності мислення. Однак із наукового погляду одиницею мовленнєвої діяльності є слово, а одиницею мислення — поняття (абстрактний образ предмета й дії, які стоять за ним). Слова та поняття тісно пов’язані між собою: звуки, що не виражають якихось