17 Від спостережень до науки

Значний внесок у розвиток наукових уявлень про расові відмін­ності зробив німецький натураліст Й. Блуменбах(1752— 1840) — <>.^:і її11із засновників антропологічної краніології, який зібрав велику колекцію людських черепів, скелетів, зародків, зразків волосся і і. ін. У “Книзі про природжені відмінності людського роду” (1775) Блуменбах виділяв п’ять рас: кавказьку, тобто європеоїдну, мон- юльську, ефіопську, американську й малайську. Будучи прихиль­ником видової єдності людства, він стверджував, що расові відмін­ності склалися в процесі освоєння людьми сучасної ойкумени в різних кліматичних умовах. Найдавніший, визначальний расовий мін — це кавказець, тобто південний європеоїд, від якого походять монголоїд і негроїд. Проголошуючи Кавказ прабатьківщиною люд­ства, Блуменбах виходив з того, що цей регіон розташований непо­далік від місця, де сходяться три материки — Європейський, Азій­ський та Африканський; крім того, з ним пов’язані найдавніші сторінки людської історії та біблійна традиція.

В Російській імперії накопичення відомостей про фізичну подобу народів розпочалося ще в XVI—XVII ст. Зокрема, у повідомленнях (“підписках”, “казках”) козаків, що брали участь у завоюванні Си- Оіру, містилися дані етнографічного характеру, в тому числі опис зовнішнього вигляду підкорених племен. Ці спостереження, часто наївні та неточні, все ж відіграли позитивну роль у формуванні наукових уявлень про раси.

Перші цілеспрямовані дослідження в галузі расознавства в Росії належать до XVIII ст., коли з ініціативиМ. Ломоносова до програми Великої Сибірської експедиції 1733— 1743 рр. було включене висвіт­лення фізичних рис корінних народностей Сибіру й Далекого Сходу. І* інструкції, підготовленій істориком Г. Міллером, ішлося про необхідність фіксації зросту, пропорцій тіла, форми й кольору во­лосся, очей, розмірів і форми обличчя тощо. Один з учасників скспедиції — С.Крашенінніков— у книзі “Опис землі Камчатки” (1755) навів стислі, але дуже точні спостереження за зовнішністю модності Камчатки та-Курильських островів — камчадалів, коряків, курильців (айнів) та ін. Так, “камчадали на зріст низькі, тілом смугляві, не волохаті, чорноволосі, рідкобороді, лицем калмикуваті, із зігнутими носами”; курильці ж суттєво відрізняються від них: “цей народ на зріст середній, волоссям чорний, лицем округлий і смуг- іявий, але значно привабливіший, ніж інші тутешні народи. Бороди її них великі, широкі, тіло волохате”. Ці характеристики загалом узгоджуються з підсумками сучасних досліджень.

Значні матеріали були зібрані експедиціями, що їх організувала Російська Академія наук у другій половині XVIII ст. Більшість із них опубліковано в етнографічній праці І. Георгі“Опис усіх народів, що живуть у Російській державі” (1777— 1778), яка містить, зокрема, й

дані про фізичні риси східних слов’ян. Ось як змальовує автор зовнішність росіян: “Народ російський не весь має однаковий вигляд... деякі з них високі, деякі низькі... ніс невеликий і не дуже орлиний або сплющений... волосся пряме, інколи русяве й руде, інколи темно-русяве, інколи й чорне, останнє, проте, рідше...” А ось як він характеризує українців Лівобережжя: “Риси обличчя й зовнішній вигляд малоросіян подібний до мешканців Дніпровського Правобережжя: в більшості своїй вони стрункі, зросту вище середньо­го... волосся здебільшого темно-русяве, обличчя повні та круглі”. Звичайно, ці спостереження мають довільний і досить поверховий характер, але вони загалом правильно відображають фізичну подобу росіян та українців.

На початку XIX ст. серед природознавців Західної Європи різко загострилася боротьба між моногеністами,які виводили людство з єдиного кореня, таполігеністами,що відносили раси до різних біологічних видів. У найбільш виразній формі аргументацію при­хильників моногенізму виклав англійський ученийД. Прічарду своїх п’ятитомних “Дослідженнях” (1836— 1851) — справжній енцикло­педії антропологічних знань. Основні положення цієї праці такі: людські раси за своїми фізичними й фізіологічними ознаками варіюють не більше, ніж породи тварин у межах одного виду; всі люди, незалежно від кольору шкіри, слабують на однакові хвороби; змішані раси дають цілком життєздатне й плодючепотомство. Все це, на думку Прічарда, свідчить про видову єдність людства. Цікаво, що в своїх міркуваннях він посилався як на наукові дані, так і на Святе Письмо. Прічард здійснив спробу визначити колір шкіри Адама, дійшовши висновку, що той був негром.

Ідеологи полігенізму (Б. де Сен-Венсан, Демулен, Вірейта ін.) не погоджувалися з тим, що плодючепотомство може бути лише у представників одного виду. Як приклад вони наводили збереження плодючості при схрещуванні собаки та вовка. Що ж до хвороб, то вони не зовсім однакові у різних рас: так, європейці хворіють на лихоманку, а негри ні. Ці факти, за логікою полігеністів, свідчать про те, що людські раси, виникнувши незалежно одна від одної в різних осередках земної кулі, належать до різних біологічних видів.

Полігенізм як помилкове вчення про видові відмінності рас виник в останній третині XVIII ст. у Франції на хвилі боротьби з монополією церкви на істину. Спочатку праці його прихильників будили громадську думку, змушували уважніше придивлятися до, здавалося б, усталених речей. Однак незабаром аргументи полігеніс­тів були використані для обгрунтування наявності “вищих” та “ниж­чих” рас, для ідеологічного виправдання расизму та работоргівлі.

Расові класифікації XVIII — початку XIX ст. здебільшого мали вкрай довільний характер. Як правило, вони грунтувались на