162 Походження людини

го палеоліту відбулися дві хвилі міграцій африканських першолюдей до Європи через Передню Азію; внаслідок першої сформувалися “класичні” неандертальці, внаслідок другої — “прогресивні” палео­антропи типу Схул— Кафзех, від яких походять неоантропи. Важли­вим аргументом на користь цієї гіпотези є “тропічні” пропорції тіла передньоазійських палеоантропів та найчисельнішої групи верхньо- палеолітичної людності Європи — кроманьйонців.

Ще більше прихильників мають гіпотези поліцентризму, одну з яких уперше обгрунтував наприкінці 30-х років німецький вчений Ф. Вайденрайх на основі аналізу палеоантропологічних матеріалів. Він виділив чотири основних осередки формування неоантропа, а саме: Східну Азію, де синантроп, трансформований у “синонеандер- тальця”, став пращуром монголоїдних народів Азії та індіанців Америки; Південно-Східну Азію — ареал пітекантропів, морфо­логічний тип яких ліг в основу фізичних рис австралоїдів; Південну Африку, де простежується еволюційна лінія від “родезійської люди­ни” до негроїдів та капоноїдів — носіїв бушменського типу; Перед­ню Азію — колиску “прогресивних” неандертальців, що від них походять кроманьйонці Європи. В основі концепції Вайденрайха лежить автогенетична теорія еволюції, яка визнає внутрішню здат­ність організмів до цілеспрямованого поступу. Так, головною тен­денцією розвитку гомінідів учений вважав збільшення маси мозку, що спричинювало зміни в будові черепа та обличчя предків сучасних людей. Формування фізичного типу Homo sapiens у різних регіонах земної кулі, за Вайденрайхом, йшло неоднаковими темпами: у Європі він з’явився раніше, ніж, скажімо, у Південно-Східній Азії.

Близькі погляди розвивав американський учений К. Кун. Що­правда, він виокремлював не чотири, а п’ять центрів формування Homo sapiens. Два з них містяться в Африці: на півночі та в центрі континенту, де сформувались капоноїди, нині зосереджені на півдні, та на півдні, де склалися негрські народи, що згодом перемістилися на північ. Зауважимо, що Кун намагався “пристарити” предків су­часних європейців та африканців, ведучи їхній родовід не від палеоантропів, як це робив Вайденрайх, а від архантропів. Через те окремі вчені вважали, що схема Куна може бути використана для обгрунтування расистських теорій, хоча сам автор категорично відмежовувався від цього.

Своє бачення проблеми походження неоантропа виклав у працях 60— 70-х років відомий угорський дослідник А. Тома, який виділив три основних осередки сапієнтації: західний — європеоїдно- негроїдний — та східні — монголоїдний та веддоавстралоайноїдний.

Формування західного центру Тома пов’язує з міграціями афри­канських першолюдей на територію Європейського континенту. Ці пересування відбулися за плейстоцену під час наступу льодовиків,

коли між Африкою та Європою існували суходольні переходи. Кожна нова хвиля переселенців витісняла своїх попередників на околиці ойкумени, де вони мешкали невеликими ізольованими гру­пами. Так, нащадки пресапієнсів і ранніх неандертальців під тиском “класичних” неандертальців були змушені переселитися до Пів­денно-Східної Європи, поклавши початок формуванню західної групи неоантропів. Згодом окремі популяції цих людей повернулися у центральні та західні райони Європейського континенту, а інші просунулися в Передню Азію. Тут вони змішалися з місцевими палеоантропами, що стало основною причиною мозаїчного перепле­тення прогресивних та архаїчних ознак, властивого “палестинським” неандертальцям. У західному осередку сапієнтації сформувалися протоєвропеоїди та протонегроїди.

Поштовхом до виникнення східних центрів, за Тома, стали мігра­ції західносибірських першолюдей до Центральної Азії. Тут вони змішалися з популяціями, близькими до синантропів, що спричи­нило появу протомонголоїдів. Згодом вони вирушили на південний схід континенту, де виник іще один осередок формування неоант­ропів — веддоавстралоайноїдний.

В основі даної схеми лежать теоретичні уявлення про кібернитич- ний механізм зворотного зв’язку між розвитком мозку та культурою. Слід мати на увазі, що Тома допускав еволюційні зміни в межах одного виду — Homo sapiens, до якого він відносив не лише неоантропів та палеоантропів, а й архантропів.

У радянській антропології упродовж 60— 80-х років активно роз­роблялася гіпотеза дицентризму, тобто двох первинних осередків формування людини сучасного фізичного типу, — західного, або євро- африканського, та східного — азійського (В. Алексеев). Для її обгрун­тування використовувалися краніологічні дані, які засвідчують певну морфологічну та хронологічну спадкоємність первісних людей у деяких регіонах Євразії. Виникнення кількох незалежних центрів формування Homo sapiens В. Алексеев пояснював визначальною роллю соціальних чинників на пізніх етапах процесу антропогенезу.

Загалом донедавна більшість учених схилялися до поліцентризму, однак останні відкриття в галузі молекулярної біології змушують знову повернутися до думки про формування людини сучасного фізичного типу в одному центрі.

Верхньопалеолітична людність

У 1868 р. у гроті поблизу містечка Кро-Маньйон у долині р. Везер (Франція) виявили п’ять кістяків у супроводі знарядь праці та прикрас первісної людини. Згодом подібні відкриття були

Походження людини

зроблені на інших місцезнаходженнях, які датуються добою верхньо­го палеоліту (від 40— 35 до 12—10 тис. років тому). Пам’ятки цього часу залишені неоантропами — людьми сучасного фізичного типу, які належали до виду Homo sapiens, але відрізнялися між собою за деякими другорядними ознаками.

Серед європейських неоантропів найчастіше виділяють три морфологічних варіанти — кроманьйонський, гримальдійський та брюнський, найпоширенішим з яких є перший.

Неоантроп з печери Кро-Маиьйон (реконструкція М. Герасимова)

Загалом кроманьйонці, кісткові рештки яких знайдені на території Франції, Великої Британії, Італії, Чехії, Росії тощо, — це яскраві носії “сапієнтних” рис, про що свідчать високе склепіння черепа, дуже висока його місткість (до 1700—1800 см³), прямий лоб, відсут­ність надбрівного валика і наявність чітко окресленого підборідного виступу. Поряд із цим вони характеризувалися деякими специфіч­ними ознаками, а саме: різко вираженою доліхокранією, яка поєдну­валася з дуже широким і низьким обличчям, сильним розвитком надбрівних дуг, дуже низькими вугластими орбітами, вузьким прямим або трохи випуклим носом, що різко виступає з площини обличчя, дещо сплощеними вилицевими кістками та масивними нижніми щелепами. Ще однією особливістю кроманьйонців є дуже високий зріст. Так, у п’яти дорослих чоловіків, кістяки яких були виявлені в 1872— 1894 рр. поблизу м. Ментона (Італія), він коли­вається від 179 до 194 см. Усім їм також були властиві “тропічні” пропорції тіла, тобто відносно висока довжина передпліччя та гомілки порівняно з плечовою та стегновою кістками. На кістках рук та ніг сильно розвинутий м’язовий рельєф, що свідчить про неаби­яку фізичну силу.