Рекомендована література

Алексеев В. /7.Историческая антропология. Москва, 1979.

Алексеев В.Я.Историческая антропология и этногенез. Москва, 1989.

Дебец Г. Ф., Левин М. Г., Трофимова Т. А. Антропо­логический материал как источник изучения вопросов этногенеза // Сов. этнография. 1952. № 1.

Зародження антропологічних знань за античності та середньовіччя

Перші спроби віднайти взаємозв’язок між різними явищами органічного й неорганічного світу, визначити місце люди­ни у природі та висвітлити процес появи на Землі найдавніших представників людського роду зробили античні мислителі.Так, давньогрецький філософАнаксімандр(610—546 рр. до н. е.), який виводив усе живе від першооснови буття — безмежного (“алейро­ну”)* пов’язував виникнення людини з водою, вважаючи, що спо­чатку людське тіло мало рибоподібну форму. Припущення про природне походження людей висловлювали такожДемокріт(бл. 470—380 рр. до н. е.) таЕмпедокл(490—430 рр. до н. е.). ЗаЕмпедоклом, усе живе походить із мулоподібної маси, зігрітої внутрішнім вогнем Землі. Вириваючись на поверхню, цей вогонь іноді виштовхував кавалки глини, які набували певної форми. Так спочатку з’явилися рослини, згодом — тварини, причому “голови виходили без шиї, руки рухались без плечей, очі блукали без лобів”. Окремі органи випадково з’єднувалися між собою силою любові — “філії”. Це призвело до того, що “з’явилося багато істот з двома обличчями й подвійними грудьми, народжений биком — з головою людини, і навпаки”. Під дією сил ворожості та розпаду (“нейкосу”) ці чудовиська гинули. І лише ті істоти, які змогли пристосуватися до середовища і розмножуватися, вижили.

Вершиною наукового вчення про людину в давній Греції є творчість Арістотеля(384— 322 рр. до н. е.). У працях “Історія тварин”, “Про частини тварин”, “Про виникнення тварин”, “Про душу” він уперше класифікував усі відомі на той час живі організми (близько 500 видів) і чітко визначив місце людини в органічному світі. На його думку, вона належить до особливої сукупності (“роду”) вищих тварин — живородних ссавців, які вкриті волоссям, дихають

легенями і перебувають на найвищому щаблі “драбини істот”. Лрістотель указав на ті особливості, завдяки яким людина посідає панівне становище у природі, а саме: прямоходіння, здатність мислити, членороздільне мовлення, наявність руки, яка “стає і кігтем, і копитом, і рогом, так само як і списом, мечем і будь-якою пішою зброєю та інструментом...” Поряд із людьми на “драбині істот” він розмістив мавп, наголосивши на спільних рисах їхньої фізичної будови.

Помітний слід в історії антропологічних знань залишив римський поет і філософ Лукрецій Кар(І ст. до н. е.). У його поемі “Про природу речей” украй наївні уявлення про походження людей поєднуються з досить реалістичною картиною розвитку первісного суспільства від “дикого” стану до винайдення вогню, одягу, житла. З надзвичайною прозорливістю Лукрецій намітив поділ історії люд­ства на мідний, кам’яний та залізний віки:

Перше служили знаряддям руки могутні, нігті,

Зуби, каміння, уламки гілок від дерев і вогонь,

Згодом була знайдена мідь і порода заліза,

Все ж у вжиток ввійшла раніш мідь, ніж залізо,

Бо була вона м’якша, та й зустрічалась частіше.

Зародженню антропологічних знань сприяли також анатомічні спостереження. Так, знаменитий римський лікар і анатом Клавдій Гален (II — поч. III ст.) виявив багато спільного в анатомічній будові людини та мавп, яких він назвав “смішними копіями людей”.

Розвиток загальних уявлень про місце людини у природі супро­воджувався накопиченням свідчень про племінні, расові відмінності. Ще стародавні єгиптяни добре знали фізичні ознаки людності досить віддалених від них територій. До нашого часу дійшли фрески, де зображені представники підкорених фараонами народів: білошкірі носії європеоїдних рис, що мешкали в Передній Азії; світло-шоко­ладні жителі Ефіопії; .темношкірі племена Західної та Центральної Африки. Ці відомості примножувалися в античні часи. Так, сла­ветний давньогрецький мандрівник, історик і географ Геродот (484—404 рр. до н. е.) у своїй “Історії” в дев’яти книгах навів багато даних про народи Північного Причорномор’я, Кавказу, Передньої Азії тощо. Розповідаючи про будинів, що мешкали в Лівобережній Наддніпрянщині, він зауважував: “...це велике і численне плем’я, і нсі вони мають зовсім блакитні очі і руде волосся”. Що ж до їхніх сусідів — гелонів, то вони, за словамиГеродота, “не схожі на будинів ні зовнішністю, ні кольором шкіри та волосся". В іншому місці він указує, що колхи — корінна людність закавказької країни Колхіди — “темношкірі й кучеряві". Геродотова праця є особливо цінною тим, що містить різноманітні свідчення про кіммерійців —

першого етносу Північного Причорномор’я, самоназва якого дійшла до наших днів; скіфів; їхніх північних сусідів — меланхленів; таврів (давніх мешканців Криму) та інших племінних груп, які в 1 тис. до н. е. проживали на теренах сучасної України.

12 З 4

Предстаиники різних расових типі«, зображеніна давньоєгипетських

фресках:

/— стинтяпип; 2—ассирісщ»;3—негр;4—ліпісці.

Значне місце в історії антропології посідає и славетний давньо­грецький лікар, хірург і реформатор медициниГіппократ(460— 356 рр. до н. е.). У праці “Про повітря, води й місцини” він уперше висловив думку про те, що расові відмінності склалися під впливом кліматичних умов і мають спадковий характер: від лисих батьків народжуються лисі діти, від блакитнооких — блакитноокі, і те ж саме можна сказати про інші зовнішні особливості..." Дуже цікаві свідчення стосуються так званих макроцефалів — народу, який дотримувався звичаю штучної деформації голови. "‘Попервах най­важливішою причиною видовження форми голови був звичай, — зауважує Гіппократ, — а тепер і природа сприяє звичаю, зумовлено­му тим, що вони вважають найблагороднішими тих, у кого найдовші голови”. За його даними, макроцефали мешкали на схід від Меотідського озера (Азовського моря), на рубежі Європи та Азії. Тобто йшлося, імовірніше за все, про сарматів — іраномовних кочовиків, споріднених зі скіфами.

У середньовічній Європі вивчення природи й людини було забо­ронене церковною та світською владою. Церква визнавала лише те, про що писалося у Біблії, оскільки авторитет священної книги важив більше, ніж усі сили людського розуму. Цей постулат проголосив відомий богослов-проповідиик IV — першої половини V ст. Авгус­тин. Відтак жорстоко переслідувались усі, хто піддавав сумніву