37 Розвиток антропології в Україні

Назагал протягом 20— 30-х років українська антропологія зро­била певні кроки у своєму поступі. Однак вона хибувала відсутністю систематичних польових досліджень і серйозного методичного підгрунтя. Нормальному розвиткові вітчизняної науки про людину перешкоджали жорстокі репресії з боку сталінського режиму.

Здобутки та проблеми останніх десятиліть

По закінченні Другої світової війни в Україні не залишилося жодного антропологічного осередку: одні вчені загинули н сталінських таборах, інші припинили свої дослідження з остраху перед репресіями, дехто емігрував на Захід.

Новий етап у розвитку української антропології розпочався в середині 50-х років, коли у відділі етнографії Інституту мистецтво­знавства, фольклору та етнографії АН УРСР (нині — Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М. Т. Рильсько­го НАН України) була створена група антропології під керівництвом академікаІвана Підоплічка. Це відчутно сприяло планомірним до­слідженням антропологічного складу українського народу, здій­сненню комплексних експедицій на теренах республіки і за її межа­ми, накопиченню палеоантропологічних матеріалів із стародавніх некрополів тощо,

У 1955 р. розпочала свою діяльність Українська антропологічна експедиція під керівництвом В. Дяченка(1924— 1996), яка протягом восьми польових сезонів обстежила понад 100 етнотериторіальних груп України, Росії, Білорусії (загалом понад 7 тис. осіб). Програма досліджень охоплювала широкий комплекссом отологічнихознак, а саме: зріст, розміри й описові ознаки обличчя та голови (зокрема колір очей і волосся, форма носа, губів, розвиток третинного воло­сяного покриву, тобто бороди у чоловіків, тощо). Обстеження про­водились у межах одного району переважно серед чоловіків 18— 60 років.

Підсумки експедиційних досліджень Дяченко узагальнив у мо­нографії ‘'Антропологічний склад українського народу’’ (1965), де навів дані щодо мінливості найважливіших ознак фізичної будови української людності та подав загальну антропологічну харак­теристику українців на фоні інших етнічних груп Східної, Централь­ної та Південної Європи. На його думку, на етнічній території українського народу виділяється кілька регіональних варіантів, або областей: центральноукраїнська, карпатська, нижньодніпровсько- гірутська, валдайська, або деснянська, та ільменсько-дніпровська. Кожній із них, за винятком карпатської, він знайшов аналогії в Росії та частково в Білорусії. Учений розглянув також роль окремих

етнічних компонентів, які вплинули на формування морфологічних рис населення різних історично-географічних зон України: ірансь­кого (південноєвропеоїдного), сліди котрого фіксуються на Лівобе­режжі; фракійського (південноєвропеоїдного), вплив котрого про­стежується в карпатській зоні; тюркського (монголоїдного), домішка якого фіксується в Середній Наддніпрянщині; балтського (північно- європеоїдного), що його можна “вловити” на Волині та Поліссі, і т. ін. Хоча не всі висновки цієї книги витримали випробування часом, вона й досі залишається головним джерелом з антропології українського народу.

У другій половині 60-х років співробітники групи антропології ІМФЕ та деяких інших наукових закладів України (Є. Данилова,В. Дяченко, С.Лаврик, А. Караванов, М. Дудник, Л Тимошенко,Р. Ру­денко таС. Старовойтова) розгорнули широкігематологічні дослід­ження,підсумки яких були узагальнені в монографіїЄ. Данилової “Гематологічна типологія українського народу у зв’язку з питаннями етногенезу” (1971). На підставі аналізу варіацій груп крові системABO, Rh, MN автор виокремила в межах України п’ять геногео- графічних областей, чотири з котрих (центральноукраїнська, полісь­ка, деснянська, південно-східна) входять до великої східноєвро­пейської, а одна (карпатська) — до північнобалкансько-карпатської зон.