27 Формування антропології

t TCP, за підсумками якихА. Ярхостворив моделі варіацій описових ознак голови (носа, вух, губ тощо), а Бунак — кольору шкіри та очей. У 1925 р. вийшов друком посібник “Методика антропо­логічних досліджень” за редакцієюБунака, що згодом витримав ще кілька видань.

Віктор Бунак Алеш Хрдлічка

Протягом першої третини XX ст. в різних регіонах Старого Світу були зроблені нові палеоантропологічні відкриття, які дали змогу пере глянути усталені погляди на роль неандертальців в еволюційній історії людства. Тогочасні провідні фахівці (англієць А. Кізс, американецьГ. Осборн та ін.) розглядали неандертальців як пред­ставників бічної, безвихідної гілки попередників сучасних людей. Уперше у справедливості цієї тези засумнівався відомий американ­ський антрополог, виходець із бідної сім’ї чеських емігрантів

А. Хрдлічка(1869— 1943). В 1921 р. він виступив у Лондоні на тради­ційних читаннях пам’яті Гекслі з лекцією “Про неандертальську фазу в еволюції людини”, де на великому палеоантропологічному, археологічному та геологічному матеріалі довів належність неандер­тальців до виду Homo sapiens. Згодом учений розширив свою аргументацію у спеціальній книзі, виданій 1931 р. Погляди Хрдлічки не відразу були сприйняті іншими вченими, однак час підтвердив слушність його висновків.

Важливі наслідки для розуміння процесів формування людини мало віднайдення у 20— 30-х роках кісткових решток австралопітеків у місцезнаходженнях Таунг, Стеркфонтейн, Макапансгат, Кромдрай та Сварткранс (здебільшого у карстових печерах) у Південній Африці. В 1925 р. професор Йоганесбурзького університету Р. Дарт на підставі вивчення черепа дитинчапримата з Таунга (“бебі з Таунга”) дійшов висновку про те, що він належав прямоходячій мавпі — одній із тих, які були безпосередніми попередниками людей. Однак ця думка не знайшла підтримки серед більшості фахівців.

Протягом наступних десятиліть австралопітеків продовжували розглядати як бічну, відокремлену гілку високорозвинутих мавп, які не відіграли помітної ролі у процесі антропогенезу. Це пояснюється тим, що їхні кісткові рештки були виявлені лише на крайньому півдні Африканського континенту — в регіоні, віддаленому від найдавніших стійбищ первісних людей. Однак у 1959 р. відомий антрополог Л.Лік і(1903— 1972) розкопав фрагменти кістяка австралопітека у найдавнішому шарі Олдувайської ущелини в Тан­занії — глибокої і довгої яруги, яка утворилася на дні висохлого озера кінця третинного — початку четвертинного геологічного періоду. Незабаром подібні пам’ятки були віднайдені і в інших регіонах Східної Африки. Дуже цінні відкриття були зроблені під час розкопок у місцевості Хадар у так званому Афарському трикутнику

(Гфіопія), які тривалий час проводила Міжнародна афарська експе­диція. Особливо широкого розголосу набула знахідка решток моло­дої особини жіночої статі (“Люсі”), яка жила близько 3 млн років тому. Збереглося приблизно 40 % усіх кісток скелета, що дало змогу реконструювати зовнішній вигляд цієї істоти.

Різке розширення географії місцезнаходження австралопітеків докорінно змінило уявлення про їхню роль у процесі антропогенезу. Па думку переважної більшості антропологів, саме вони вперше засвоїли прямоходіння і були безпосередніми попередниками най­давніших людей.

У другій—третій чвертях нинішнього століття суттєво змінився й чарактер расознавчих студій. Поряд із традиційними напрямами — краніологією, остеологією, соматологією та іншими — виникла так шана фізіологічна антропологія, початок котрій поклало відкриття подружжя Гіриіфельд(1918). Працюючи під час Першої світової іййни у шпиталях на Салонікському фронті в Греції, вони помітили, що представники різних етносів мають неоднакове співвідношення груп крові системи АВО. Згодом були виявлені й інші фактори крові, п розподілі яких існують міжгрупові відмінності. Лише протягом останніх десятиліть з’явилися повідомлення про 70 нових факторів, що належать до 20 систем(MN, Rh, Дієго-фактор та ін.). На VII Міжнародному конгресі антропологічних та етнографічних наук у Москві (1964)фізіологічну антропологіюбуло офіційно визнано окремим напрямом антропології. Протягом останніх років значно збільшилася кількість досліджень, присвячених впливу умов зовнішнього середовища, зокрема кліматичних, на формування морфофізіологічних особливостей людності різних природних зон земної кулі.

Не залишилися без змін і суто морфологічні програми расо­знавчих студій, які поповнилися новими напрямами — одонто­логією, яка досліджує міжгрупову мінливість будови зубів, тадерматогліфікою, завданням якої є вивчення шкірного рельєфу до­лоні та пальців людини. Аналіз одонтологічних та дерматогліфічнихданих дає змогу отримати дуже цінну, а в деяких випадках —незамінну інформацію про генетичні взаємостосунки тих чи іншихетнічних груп.

Розширення расознавчих програм супроводжувалося широкимупровадженням в практику досліджень методів варіаційної ста­тистики. Місце “коефіцієнта расової схожості” Пірсона заступилитакі математичні розробки, за допомогою яких можна досить точнооцінювати ступінь схожості або відмінності окремих груп людства.Особливо ефективні результати були отримані при аналізі ознак ізпростою формою спадковості (групи крові, деякі дерматогліфічні таодонтологічні дані тощо).

Перші антропологічні свідчення

Як і повсюдно, власне антропологічні дослідження в Україні почали проводитися лише в другій половині минулого століття. Однак відомості про фізичний тип населення окремих історично-етнографічних зон містили вже окремі праці останньої третини XVIII ст. Так, А. Шафонськийу “Чернігівського намісництва географічному описі” (1786) зазначав, що на Чернігівському Поліссі “народ взагалі невисокий на зріст і білявий”, у середній смузі Лівобережної України — “середній на зріст, трохи вищий за перших і темніший волоссям”, у південно-східній — “взагалі високий на зріст, худорлявий, обличчям смуглий і волоссям темно-русявий”. Подібні фрагментарні свідчення можна подибати і в етнографічних розвідках перших десятиліть XIX ст.

Цікава сторінка вітчизняної науки про людину пов’язана з першим ректором Київського університету М. Максимовичем(4804— 1874), котрий 1831 р. опублікував у московському журналі “Теле­скоп” статтю під назвою: “Про людину: із скороченої системи тваринного царства”. Торкаючись питання про місце людини у природі, він указав на те, що за своєю тілесною будовою вона “схожа з тваринами (особливо орангом), тому зоологи об’єднують її з ними в один клас під іменем ссавців”. Однак людина все ж значно відрізняється від тварин: ЇЇ тіло пристосоване “для розвитку в неї духовного життя”. Визначальними рисами людини, за Максимо­вичем, є наявність великого добре розвинутого головного мозку, особлива будова черепа, вертикальна постава тіла, рука, “пристосо­вана для вільного дотику” і т. ін. Учений наголошував на тому, що всі люди належать до одного біологічного виду і мають однакові інтелектуальні здібності. Завдяки своїм прогресивним поглядам Максимович зажив широкого визнання.

Фізичні риси українців знайшли відображення в рукописній праці “Етнографічні описи селян Київської губернії...” (1854) відомого дослідника середини XIX ст., француза за походженнямД./7.Де ля Фліза.“Мешканці Київської губернії, — писав він, — належать до білої раси, яку називають кавказькою. Лицевий кут у них становить 85—90 гр. Вони мають такі риси: обличчя овальне, білого кольору... Рот не надто великий, не дуже виступаючий, губи рідко товсті, кістки вилиць мало випуклі, зуби звичайно добре поставлені симетрично й вертикально... Щоки рум’яні. Голова звичайно має нормальні пропорції, і часто трапляються обличчя,