32. Етапи розвитку міжнародних відносин у другій половині хх ст. Сучасний стан вивчення “холодної війни”.

Період післявоєнного врегулювання (1945 – початок 50-х рр.) Друга світова війна зу­мовила нове співвідношення сил у світі, що у свою чергу визначило формування двох основних курсів у міжнародній політиці (радянського експансіонізму щодо країн Східної Європи, з одного боку, та амбіцій США щодо “керівництва світом” - з іншого), боротьба між якими де­термінувала характер міжнародних відносин у післявоєнний період.

Центральним питанням післявоєнного врегулювання стало вироблення мирних договорів з колишніми сателітами Німеччини в Європі. Складнішим виявився процес врегулювання німецької проблеми. Роз­біжності в підходах великих держав щодо її вирішення, що визначи­лися ще на Кримській та Потсдамській конференціях, після окупації Німеччини перейшли у площину практичних дій. Лінія Москви на збереження єдиної Німеччини під виключним радянським впливом зустріла опір з боку Заходу. Політичне протистояння СРСР та держав Заходу переросло у першу Берлінську кризу 1948-1949 рр., яка виявилася у встановленні радянської бло­кади Берліна і створенні у відповідь англо-американського повітря­ного мосту.

“Холодна війна” (50-і – початок 60-х рр.) Розкол світу після Другої світової війни на два політико-ідеодогічні табори (“соціалістичний” та “капіталістичний”) та гостра конфронтація між ними у формах гонки озброєнь, про­пагандистської війни, конфронтаційних міжнародно-політичних акцій здобули в історичній літературі назву “хододна війна”. Цей феномен післявоєнних міжнародних відносин сягає своїм корінням років Другої світової війни, гострих політичних баталій між головними учасниками “дивної коаліції”. Першим небезпечним породженням “холодної війни” стала Берлін­ська криза, яка не лише зумовила розкол Німеччини на дві держави протилежної політичної орієнтації, але й прискорила процес блокового розмежування світу. Першим військово-політичним блоком під егідою США стала Організація Американських держав (ОАД), створена у 1948 р. У квітні 1949 р. в обстановці Берлінської кризи 10 європейських країн, США та Канада підписали пакт про створення Північно-Атлантичного союзу (НАТО). Протягом першої половини 50-х рр. сформувались військово-політичні союзи в азіатсько-тихоокеанському регіоні – АНЗЮС, СЄАТО і Багдадський пакт, транс­формований у 1959 р. у СЕНТО. Країни східного (радянського) блоку у 1955 р. утворили Організацію Варшавського договору (ОВД). Таким чином, блокове розмежування сві­ту стало історичним фактом. Військово-політичне протистояння двох таборів набуло реального змісту.

Важливим елементом “холодної війни” була атомна дипломатія та гонка озброєнь. США та СРСР постійно змагалися у створенні все нових і нових видів зброї масового знищення, намагаючись використати факт володіння ними як вирішальний аргумент у боротьбі за світове лідер­ство. Навіть досягнення наприкінці 50-х рр. паритету ядерних арсена­лів двох великих держав не припинило гонки озброєнь, а лише вивело її на новий рівень, посиливши блокову конфронтацію.

Ще одним породженням “холодної війни” були численні локальні збройні конфлікти, які використовувалися великими державами як за­сіб посилення свого впливу на країни “третього світу”. Першим небез­печним прецедентом такого роду була війна в Кореї (1950-1953 рр.). Гострим регіональним конфліктом, що триває вже майже півстоліття, є близькосхідна криза. Порушення резолюції ООН 1947 р. про ство­рення на території Палестини (колишньої підмандатної території Вели­кої Британії) двох держав - єврейської (Ізраїль) та арабської (Палес­тина) призвело до трьох кровопролитних арабо-ізраїльських війн (1948-1949, 1967 та 1973 рр.).

Найнебезпечніша міжнародна криза виникла восени 1962 р. у зв’яз­ку з подіями навколо Куби. Спроба кубинської збройної опозиції виса­дити на острів в районі Плая-Хірон десант з території США спричи­нила рішення радянського керівництва про розміщення на Кубі ракет середньої дальності, націлених на США. СРСР мотивував це рішення інтересами “захисту кубинської революції”, а також подолання стра­тегічного дисбалансу між двома великими державами. Проте саме цей крок поставив людство, по суті, на грань термоядерної катастрофи. Ли­ше шляхом досягнення розумного американо-радянського компромісу Карибську кризу, вдалося подолати.

Розрядка міжнародної напруженості (60-ті – перша половина 70-х рр.) Досягнення військово-стратегічного паритету між СРСР та США, ОВД та НАТО на рівні, достат­ньому для багаторазового знищення всього людства, ставило на поря­док денний відмову від конфронтації двох систем і пошуки взаєморо­зуміння між ними. Перші кроки на шляху розрядки міжнародної напру­женості були зроблені вже у 60-х рр. У 1963 р. СРСР, США та Велика Бри­танія підписали Московський договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космосі та під водою, а у 1970 р. набрав чинності міжнародний договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Проте ли­ше з початку 70-х рр. політика розрядки стала визначальною тенден­цією у розвитку міжнародних відносин.

“Друга хвиля” “холодної війни” (1 половина 80-х рр.) У другій половині 70-х рр. процес “розрядки міжнародної напруженості” був фактично зірваний. Першим симптомом цього стало втручання “соціалістичного табору” (Куба, СРСР) і США в події на Африканському Розі: громадянську війну в Анголі (1975-1976 рр.) та Сомалійсько-ефіопський конфлікт (1978-1979 рр.) Введення у 1979 р. радянських військ в Афганіс­тан спричинило новий виток напруженості у відносинах СРСР із Заходом – „другу хвилю” „холодної війни”. США та Пакистан надали широку допомогу афганській збройній опозиції, запровадили економіч­ні та інші санкції проти Радянського Союзу.

Сучасний етап розвитку міжнародних відносин. Розпочата у 1985 р. “перебудова” в СРСР і зумовлене нею оновлення радянської зов­нішньої політики, підтримане демократичними країнами Заходу, відк­рили шлях до більш стабільної фази розрядки, а у перспективі - до створення системи міжнародної безпеки. “Нове політичне мислення”, як теоретична основа практичної діяльності СРСР на міжнародній арені, виходило з уявлення про світ як єдине взаємозалежне ціле.

Для міжнародної обстановки початку 90-х рр. були характерні подальше поглиблення західноєвропейської та північноамериканської єкономічної інтеграції, розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці, Південно-Східній Азії та Африці. Водночас у країнах Схід­ної Європи та на території колишнього СРСР загострилися відцентро­ві процеси, що призвели до виникнення суверенних національних держав та національних конфліктів. Проте ця дезінтеграція створює умови для нового етапу у розвитку гло­бальних процесів інтернаціона­лізації економічних та усіх інших міждержавних зв’язків.