Опрацювання книги

Робота з книгою є одним з найважливіших методів навчання. Головна перевага методу в тому, що учень має можливість багаторазово обробити навчальну інформацію в доступному для нього темпі та в зручний час. Учні при цьому вчаться вільно читати і розуміти прочитане, уміти виділяти головне у виучуваному матеріалі, вести записи, складати структурні і логічні схеми (опорні конспекти), добирати літературу з питання, що вивчається.

Метою самостійної роботи з книгою може бути ознайомлення з її структурою, швидкий перегляд, читання окремих розділів, пошук відповідей на певні питання, вивчення матеріалу, реферування деяких уривків тексту або всієї книги, вирішення прикладів і задач, виконання контрольних тестів, заучування матеріалу напам'ять.

Найпоширенішими є два види роботи з книгою: на уроці (під керівництвом учителя) і вдома (самостійно) з метою закріплення і розширення отриманих на уроці знань.

Попереднє ознайомлення з книгою дає можливість визначитися щодо доцільності подальшого її опрацювання, інтересу, який вона представляє, а також щодо способів її вивчення, зокрема і форми запису. Дослідник переходить до ретельного опрацювання твору в цілому або окремих його частин. Цей етап роботи з книгою – активний, творчий процес. І для того щоб він був найбільш ефективним, максимально корисним, необхідно оволодіти культурою читання.

Проте процес читання не можна плутати з процесом запам'ятовування тексту. Засвоїти прочитане – значить глибоко зрозуміти і серйозно продумати, щоб думки автора стали власними думками, перетворилися в єдину систему знань з даного питання. Процес зрощення знань і досвіду відбувається в ході ретельного опрацювання твору і за умов якісного і всебічного знання тематики літератури, що вивчалася.

При опрацюванні книги зверніть увагу на основні факти, події і теоретичні узагальнення, встановивши логічний зв'язок між ними, теоретично осмисливши прочитаний матеріал. Осмислювати потрібно, враховуючи історичну обстановку, ті умови, в яких цей твір писався, аналізуючи історичні документи і літературу, з'ясувавши актуальність основних думок.

Читаючи книгу, статтю, необхідно визначати, що з тексту буде переписано. Це може бути якийсь факт, подія, явище, що стосується теми дослідження. Варто виписувати і статистичні дані, вони допоможуть відтворити динаміку розвитку економіки, суспільно-політичних подій. Після того як дослідник прочитав книгу, він має з'ясувати для себе, що нового вона дала для розкриття обраної проблеми, з чим він згоден або не згоден і чому. Це допоможе виробити чіткість, послідовність власних думок. Сприйняття тексту залежить від багатьох факторів: від зосередженості, техніки читання, настирливості, техніки фіксування прочитаного, ерудиції – загальної і конкретної проблеми, яка розкривається. Якщо у вашій свідомості відкладаються лише факти і події, а узагальнення і висновки чітко не сприймаються, то вам необхідно зосередитися на засвоєнні теоретичних положень. Якщо ж теоретичні положення сприймаються чіткіше, ніж мозаїка фактів і подій, необхідно опанувати фактичний матеріал, зосередитися на його аналізі.

У деяких випадках необхідно не лише зрозуміти інформацію, а й запам'ятати її на певний час. Кожен науковець повинен володіти мистецтвом запам'ятовування. Існує декілька таких способів: механічний (заучування прочитаного), змістовний (заучування логічних зв'язків між окремими елементами), довільний (заучування із застосуванням різних мнемонічних прийомів), недовільний (випадкове заучування окремих фрагментів тексту), повторення і запис. Найбільш ефективними способами є останні – повторення і запис.

При роботі з друкованими джерелами виписки корисніше робити тоді, коли ці джерела прочитані. Такий запис мимоволі зобов'яже знову прочитати текст не всієї книги повністю, а якусь її частину. Проте він відтворить у пам'яті весь твір, допоможе побачити його в цілому. У цей період уточнюються місця тексту, які варто виписати.

Існує ряд практичних прийомів ведення записів, спрямованих на те, щоб ці записи можна було і якомога швидше прочитати, і щоб ними в подальшому можна було легко користуватися. Для цього, насамперед, потрібно дотримуватися лаконізму у викладі, а також використовувати різні скорочення. Проте прагнення бути лаконічним повинно мати певну межу. Воно не повинно призводити до збіднювання змісту документа, факту, події. Важливою вимогою є також наочність запису, тобто таке його розташуван-ня, яке б давало можливість бачити подію, з'ясувати в ній логічні зв'язки і поняття. Зробити це можна за допомогою системи заголовків і підзаголовків, шляхом розчленування тексту на абзаци, підкреслень фломастерами різних кольорів тощо.

Відповідно до мети і умов роботи над джерелом інформації застосовуються ті або ті види запису. Якщо цей запис не пов'язаний з аналітичним аналізом і переробкою тексту, то він обмежується бібліографічним описом книги, яка опрацьовується; формалізованими виписками; переліком сторінок, що підлягають копіюванню; використанням закладок з надписами; переліком сторінок, що вміщують матеріал з певних питань; використанням системи чистих аркушів. Якщо записи пов'язані з аналітичною переробкою тексту, тоді потрібно зробити оцінний запис на біб-ліографічній картці, підготувати план, а при потребі — тези або конспект. Кожен із названих видів запису значною мірою відрізняється один від одного як за своїм змістом, так і за складністю ведення, їм притаманні свої правила і практичні прийоми, які спрямовані на те, щоб запис було використано за призначенням.

Окремо зупинимося на такій формі запису, як цитування. Яке призначення цитату тексті? По-перше, посиланням на авторитетне висловлювання дослідник намагається підсилити свої думки. По-друге, дослідник запозичує цінний фактичний матеріал. По-третє, до цитування вдаються тоді, коли потрібно протилежній точці зору протиставити свої погляди, довести помилковість позицій опонента. Безумовно, важливо прагнути до того, щоб висловлювання, яке цитується, було по можливості лаконічним, відображало думку в яскравій формі.

Важливе значення при викладі наукового тексту має оформлення і запис цитат. Виписані цитати беруться в лапки, щоб відрізнити їх від власного тексту. Інколи автору праці потрібно процитувати лише частину міркування. Тут важливо знати, що пропуск залученого авторського тексту оформляється відточенням. Це може бути і спочатку, і в середині, і в кінці тексту. При цьому пропущений абзац або значна частина тексту відточення беруться в кутові дужки (< >).

Інші види записів пов'язані з аналітичною творчою діяльністю. Організувати творчу роботу, проаналізувати і засвоїти джерела допомагають інші, більш складні типи запису – плани, тези, конспекти. Що таке план? План – це схематичний запис сукупності коротко сформульованих думок – заголовків. Він коротко відбиває послідовність викладу і узагальнює його, допомагає швидко відновити в пам'яті зміст джерела. По формі запису плани можуть бути прості і складні. У складному плані, на відміну від простого, кожна частина або пункт мають ще й підпун-кти, які конкретизують чи пояснюють їх зміст.

План порівняно з тезами і конспектом має свої переваги. Це найкоротший запис. Він відбиває послідовність викладу і узагальнює, відновлює в пам'яті зміст джерела. Для його складання не потрібно повторного читання. Пункти плану можна і потрібно формулювати в процесі самого читання. По закінченні читання в подальшій роботі план може уточнятися. Таким чином, складання плану може розглядатися як попередній етап переходу до більш складних видів запису – до тез і конспектів.

Що таке тези? Це положення, яке вбирає в себе суть значної частини тексту. Що ж відрізняє їх від інших видів запису? Вони, як ніякий інший вид запису, дають змогу узагальнити матеріал, викласти його суть у коротких формулюваннях, які розкривають зміст усього твору. Тези допомагають глибоко розібратися в питанні, всебічно продумати його, передати зміст декількох книг і статей. За їх допомогою можна скласти доповідь, зробити критичний аналіз наукового або літературного джерела.

Тези бувають основні, прості і складні. Основні тези – це головні положення, що узагальнюють зміст джерела. Вони складають окремий самостійний запис, який відбиває зміст усього матеріалу. Прості тези – це головні думки, що входять інколи як складова частина в конспект, або частина джерела, незалежно від його загального спрямування. Запис, що включає вищеназвані види тез, називається складними тезами. Як і в складному плані, коли до основних пунктів є підпункти, так і в складних тезах до основних тез є прості, які розкривають і пояснюють їх зміст.

Як складати тези? Після попереднього ознайомлення текст читається вдруге. При цьому цей текст розбивається на ряд уривків. Далі в кожній такій частині (уривку) знаходять ті рядки, що визначили членування, виписують або позначають їх у книзі. Потім, добре продумавши виділене, формулюють окремі положення. Це й будуть тези. Одні з них будуть більш загальними і визначальними для змісту інших. Тези варто нумерувати. Це зафіксує логіку авторських міркувань.

Цей вид запису практикується найчастіше. Конспект – це короткий, послідовний, логічно зв'язаний виклад змісту тексту. У конспекті містяться не лише основні ідеї прочитаного, а й їх обґрунтування, підтверджене цитатами, фактами, цифрами. На сторінках конспекту може бути відбито відношення самого конспектуючого до того матеріалу, над яким він працює. Але конспект потрібно складати так, щоб потім можна було розібратися, де авторський, а де власний запис.

Залежно від мети, яку ставить дослідник, конспекти умови підрозділяються на чотири типи: планові, текстуальні, вільні, тематичні. Плановий конспект складається на основі плану вивченого джерела. Кожному питанню плану тут відповідає певна частина тексту. Стислий по формі, такий конспект допомагає краще засвоїти матеріал у процесі його вивчення. Він учить послідовно і чітко викладати свої думки, працювати над книгою, узагальнювати зміст її. Найпростішим плановим конспектом є конспект план-відповідь. У ньому на пункти плану, викладені у питальній формі, конспект дає точні відповіді.

Текстуальний конспект – це конспект, створений в основному з уривків оригіналу – цитат. Текстуальні виписки тут зв'язані між собою рядом логічних переходів або їх сплетінням і включають окремі тези у викладі конспектуючого або автора. Цей конспект має визначити помилковість положень автора або виявити спірні моменти. Проте істотним його недоліком є те, що він не активізує увагу і пам'ять.

Інколи текстуальний конспект при подальшій його розробці переходить у вільний конспект. Так він зветься тому, що є поєднанням виписок, цитат, інколи тез; частина його тексту може мати план. Це найбільш повноцінний вид конспекту. Тут дослідник демонструє своє вміння активно використовувати всі типи запису: плани, тези, виписки.

Тематичний конспект дає більш-менш вичерпну відповідь на поставлене питання. Якість її залежить від числа залучених джерел, тобто власних виписок. Він вчить працювати над темою, всебічно обдумувати її, аналізувати різні точки зору з того самого питання. У практиці використовуються ще оглядові тематичні конспекти, хронологічні та ін. Сама назва говорить про їх призначення.

Складання конспектів залежить не лише від методики їх виконання, а й від уміння робити виписки, складати план і тези, від логіки викладу. Важливе значення має вміння його оформити. У зв'язку з цим декілька порад. По-перше, записи повинні бути стислими, компактними. На сторінці потрібно розмістити якомога більше тексту. Це зробить його більш наочним. По-друге, запис (його частини, зв'язки між ними) корисно розділити полями, абзацами. Раціональне розміщення, його неоднорідність краще сприймаються при користуванні. По-третє, інтервали між рядками потрібно робити такими, щоб при потребі можна було вписувати додатковий текст. По-четверте, текст варто записувати чорнилами або кульковою ручкою. Олівцем користуватися лише для позначок. По-п'яте, записи корисно датувати.

Які ж існують прийоми виділення і розмежування тексту? Це абзацні відступи; пропуски рядків між уривками тексту, підкреслювання і відкреслювання, ключові слова, рамки. Підкреслювання, відкреслюванння рамки можуть бути зроблені не одним, а різними кольорами.

Важливим етапом проведення дослідження є опрацювання нормативних, наукових, навчально-методичних та інших літературних джерел. Для визначення переліку джерел, які необхідно опрацювати при проведенні дослідження, а також при складанні бібліографії використовуються бібліотечні:

– систематичні каталоги, в яких картки з назвами творів розташовані за галузями знань;

– алфавітні каталоги, в яких картки на книжки розташовані в алфавітному порядку прізвищ авторів;

– предметні каталоги, що містять картки з назвами творів з конкретних проблем і спеціальностей;

– бібліографічні довідникові видання (покажчики по окремих темах і розділах).

Крім того, використовують виноски і посилання в підручниках, монографіях, енциклопедичних словниках та ін., покажчики статей, опублікованих протягом календарного року і розміщених у кінці останнього номера журналу за кожен рік видання. Складений список літератури погоджується з науковим керівником. Опрацювання (вивчення) джерел передбачає:

– попереднє ознайомлення з ними і складання власної бібліографічної картотеки за аналогією з бібліотечною картотекою;

– повторне ґрунтовне читання, при якому виділяються та усвідомлюються головні думки й основні положення, висунуті автором книги або статті, проводиться їх аналіз, занотовування на картках, у зошитах або у вигляді файлів. Для цьоґо використовують картки (краще з твердого паперу) однакового розміру, на одному боці яких записується прізвище та ініціали автора, назва роботи, а також час і місце її видання та обсяг у сторінках, а також кількість сторінок у книзі. На зворотному боці картки стисло записується все, що зацікавило у прочитаній праці чи назви питань з посиланням на іншу форму фіксування результатів аналізу джерела (зошит, файл, папку);

– окреме занотування інформації, яка безпосередньо стосується теми письмової роботи, на окремих аркушах паперу, залишаючи поля для подальшого поповнення додатковими даними, причому запис робиться у формі, яка дозволить (після відповідної літературної правки при оформленні роботи) включити цю інформацію до розділу письмової роботи, в якому дається огляд літератури.

Загальноприйняті правила опису використаної літератури вимагають щоб про кожний документ (книжку) подавалися такі відомості:

– прізвище та ініціали автора; якщо книжка написана декількома авторами, то перераховуються або всі прізвища (за таким порядком, в якому вони вказані в книжці), або лише прізвище та ініціали першого автора, після чого роблять приписку "та ін.";

– повна і точна назва книжки, яка не береться в лапки; підзаголовок, який уточнює назву (якщо він вказаний на титульному листку); дані про повторне видання;

– назва міста видання книжки в називному відмінку (для міст Києва, Харкова, Москви, Санкт-Петербурга вживаються скорочення: К.,Х.,М.,СПб.);

– назва видавництва (без лапок); рік видання (без слів "рік" або скорочення "р"); кількість сторінок із скороченням "с". Кожна група відомостей відокремлюється одна від одної знаком крапка і тире (. –).

Бібліографічний опис робиться мовою документа. З метою компактності бібліографічного опису при його складанні слова і словосполучення скорочують, окрім назви документа.

Необхідно підкреслити, що робота студента з джерелами не закінчується їх вивченням за складеним з самого початку списком, а продовжується протягом всього періоду підготовки роботи з урахуванням змін у змісті дослідження та появою нових джерел.

Список використаної літератури – елемент бібліографічного апарата, котрий містить бібліографічні описи використаних джерел і розміщується після висновків. Бібліографічний опис складають безпосередньо за друкованим твором або виписують із каталогів і бібліографічних покажчиків повністю без пропусків будь–яких елементів, скорочення назв і т.ін. Завдяки цьому можна уникнути повторних перевірок, вставок пропущених відомостей. Джерела можна розміщувати одним із таких способів: у порядку появи посилань у тексті (найбільш зручний для користування і рекомендований) чи в алфавітному порядку. Посилання на літературні джерела беруть у квадратні дужки, якщо одночасно посилаються на кілька літературних джерел, то такі посилання розділяють крапкою з комою. При наведенні посилань обов’язково зазначають сторінку, на якій наведено тезу чи цитату, що використовується у тексті. У такому випадку в квадратних дужках наводяться дві цифри, розділені комою.

Приклад.

[5, с. 20] – посилання на літературне джерело, що має номер 5 у списку використаної літератури, теза розміщена на сторінці 20.

[5, с. 20; 12, с. 41] – одночасне посилання на два літературних джерела. Перше з них джерело номер 5, теза розміщена на сторінці 20. Друге джерело за номером 12, теза розміщена на сторінці 41.

[8, с. 17; 22] – одночасне посилання на два літературні джерела. Перше з них джерело за номером 8 у списку використаної літератури, теза розміщена на сторінці 17. Друге з них джерело за номером 22. Номер сторінки не наводиться.

Номер сторінки не зазначають, якщо джерело є законодавчим чи нормативним актом. Номер сторінки зазначати не обов’язково, якщо джерело є науковою статтею і містить кількість сторінок менше за 20. Проте, якщо наводиться цитата із статті, то номер сторінки зазначається обов’язково, навіть якщо джерелом цитати є наукова стаття.