3. Перша світова війна: причини, цілі та стратегічні плани супротивників

Пе́рша світова́ війна́, також відома як Велика війна (англ. The Great War, фр. La Grande guerre) і «Війна, щоб завершити всі війни» була світовою війною, глобальним воєнним конфліктом, який відбувався перш за все в Європі між 1914 і 1918 роками. Під час неї загинуло понад дев'ять мільйонів солдат і цивільних жителів. Конфлікт мав вирішальний вплив на історію 20-го століття.

Сили Антанти на чолі з Францією, Росією, Великобританією і з 1917 року Сполученими Штатами перемогли держави Четверного Союзу (також відомі як Центральні Держави) на чолі з Австро-Угорщиною, Німеччиною й Османською Імперією. Італія приєдналася до Антанти у 1915 році.

Боротьба, яка велась на Західному Фронті, проходила вздовж системи траншей і укріплень, обмежених областю, відомою під назвою нічийна земля. Ці ряди укріплень тягнулися від Північного моря до Швейцарії, через це ця система ведення статичної траншейної війни визначила хід війни для багатьох її учасників. На Східному Фронті розлогі східні рівнини і обмежена мережа залізниць запобігли безвихідному стану ведення траншейної війни. Але масштаб конфлікту був настільки великим, що і Близький Схід та Італійський Фронт також вели важку боротьбу. Військові дії також проходили і на морі і, вперше, у повітрі.

Війна спричинила розпад чотирьох імперій: австро-угорської, німецької, османської і російської. Німеччина втратила свої колоніальні території, а такі країни як Чехословаччина, Естонія, Фінляндія, Латвія, Литва, Польща та Югославія отримали незалежність. Ціна ведення війни також сформувала ґрунт для розпаду Британської Імперії.

Перша світова війна визначила кінець старого світового порядку, котрий склався після Наполеонівських війн. Результат конфлікту був важливим

28 червня 1914 року, сербський студент Гавріло Принцип убив ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу, в Сараєві. Принцип був членом організації «Млада Босна», метою якої було об'єднання усіх південних слов'ян та їхня незалежність від Австро-Угорщини. Вбивство в Сараєві привело в рух ряд стрімких подій, які переросли в повномасштабну війну. Австро-Угорщина висунула вимоги до Сербії, щоб та покарала причетних до скоєного, і коли Австро-Угорщина отримала відмову, то оголосила війну Сербії. Головні європейські країни були в стані війни протягом декількох тижнів через схему договорів колективної оборони і складного характеру міжнародних союзів. Хоча вбивство і було подією, котра спричинила початок війни, воно було останнім в довгій послідовності причин і подій, які налаштовували нації Європи на війну між собою.

Однією з цілей зовнішньої політики Великих держав у довоєнні роки була підтримка балансу сил в Європі. Це розвинулось у складну схему таємних та загальновідомих союзів і договорів. Наприклад, після війни 1870—1871 рр., Великобританія, здавалось, схвалювала сильну Німеччину, оскільки це допомогло зрівноважити її традиційного ворога — Францію. Після того, як Німеччина почала свою військово-морську конкуренцію з Великобританією, ця позиція почала змінюватися. Франція, шукаючи союзника, щоб врівноважити загрозу, створену Німеччиною, знайшла його у вигляді Росії. Австро-Угорщина, стоячи перед загрозою з боку Росії, прагнула отримати підтримку Німеччини.

Коли розпочалася Велика війна, ці договори лише частково визначили, хто увійшов у війну на якому боці. Великобританія не мала ніяких договорів з Францією чи Росією, але вступила у війну на їхньому боці. Італія хоча мала договір і з Австро-Угорщиною, і з Німеччиною, все ж таки не входила у війну з її партнерами по союзу, а пізніше воювала проти них на стороні Антанти. Можливо, найвагомішим з усіх спочатку був оборонний договір між Німеччиною та Австро-Угорщиною, який Німеччина в 1909 році розширила, заявляючи, що Німеччина підтримає Австро-Угорщину, навіть якщо та сама розпочне війну.

Президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон та інші відповідальність за війну покладали на мілітаризм. Прихильники цього погляду стверджують, що аристократія й військова еліта мали занадто велику владу у Німеччині, Росії та Австро-Угорщині, а війна була наслідком їхнього бажання військової влади і зневаги до демократії. Ця тема дуже часто популяризувалася в антинімецькій пропаганді. Відповідно, прихильники цієї теорії закликали до складення повноважень таких правителів як Кайзер Вільгем II, пропагували кінець аристократії і мілітаризму. Це використовувалось для того, щоб виправдати вхід американців у війну, коли Царська Росія здалася в 1917 році. Однією з формальних причин вступу США у цю війну була Телеграма Циммермана — таємна телеграма міністра іноземних справ Німеччини Артура Циммермана до посла Німеччини у США від 19 січня 1917 р. з пропозицією утворити військовий союз з Мексикою проти США.

Вілсон сподівався, що Ліга Націй і роззброєння забезпечать довготривалий мир. Він також визнав, що певні різновиди мілітаризму, на його думку, існували в межах Британської і Французької Імперій.

Була деяка необґрунтованість цієї думки, оскільки Антанта складалася з Великобританії і Франції, обидві демократичні держави, які боролися проти Четверного союзу, до якого входили автократичні режими Німецької, Оттоманської та Австро-Угорської імперій. Росія, один з учасників Антанти, була імперією до 1917 року, але це протиставлялося підкоренню слов'янських народів Австро-Угорщиною. Таким чином, представлення війни як боротьби демократії проти диктатури мало певну обґрунтованість, але із затягуванням конфлікту воно дедалі більше втрачало значення.

Близько 10 млн. чоловік загинуло і 10 млн. було поранено.

Війна йшла на східному і західному фронтах, на Середньому Сході, в Африці (Пауль фон Леттов-Форбек) і на морі.

До кінця війни Росія вийшла з неї через революцію 1917 р.

Війна формально була завершена Версальським мирним договором.