2. Основні течії сучасної економічної думки

Сучасні економічні теорії в основному представлені західними економістами, для яких у XX ст., особливо в останні 40—50 років, притаманна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем. Західній економічній думці властиве і поглиблення її прикладного характеру. Зокрема, в останні 50 років економісти світу завзято працювали над розв’язанням транспортної проблеми і міжгалузевого балансу, пом’якшенням наслідків економічних криз і досягненням бездефіцитного бюджету, над приборканням інфляції та зменшенням безробіття тощо. У ході вирішення цих питань починає викристалізовуватися нова структура економічної теорії. Якщо раніше політична економія та економічна теорія були ідентичними, то поступово, починаючи вже з Альфреда Маршалла (1842—1924), ці два поняття розходяться. Політична економія, так само, як і на початку виникнення, посідає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворюється нині на загальну економічну теорію, особливо в прикладній її частині, що вирішує конкретні завдання. Отже, сьогодні можна засвідчити наявність ще двох самостійних наук: мікроекономіки та макроекономіки.

Проте сучасна західна економічна наука пов’язана не тільки з розвитком теорій мікро- і макроекономіки. Найвидатніші зарубіжні вчені завжди були зайняті глобальними і фундаментальними політико-економічними проблемами. Так, Дж. Бернхем і С. Чейз розробляли теорію народного капіталізму, М. Мінз — теорію колективного капіталізму, Дж. М. Кейнс — теорію регульованого капіталізму, А. Вагнер, В. Зомбарт, П. Самуельсон — теорію змішаної економіки, У. Ростоу, Р. Арон, Дж. Гелбрейт — теорію індустріального суспільства, Л. Ерхард — теорію соціального ринкового господарства і т. д.

Видатне місце в сучасній економічній думці належить Дж. М. Кейнсу (1883—1946) — основоположнику теорії регульованого капіталізму. На відміну від багатьох своїх сучасників, Дж. М. Кейнс достатньо критично проаналізував капіталістичну економіку і дійшов до нестандартного на той час вис­новку, що вона далека від приписуваної їй гармонії. Він вважав: капіталізм занадто марнотратний, не повністю використовує можливості виробничих, у т. ч. й трудових ресурсів, внаслідок чого значна частина його економічного потенціалу не приносить очікуваних результатів. Суспільство в цілому явно зазнає збитків, отже, воно повинно спрямувати свої зусилля на розв’я­зання даної проблеми.

З іншого боку, на думку Дж. М. Кейнса, найзначнішою хибою сучасного капіталізму є надмірна нерівність у розподілі прибутків. Центральною ідеєю Кейнса стала думка про те, що капіталізм вільної конкуренції вичерпав себе, він уже не піддається саморегулюванню. Ось чому в інтересах усіх економіка має регулюватися державою.

Вченим був розроблений конкретний механізм подібного регулювання. Його важелі зазначалися Дж. Кейнсом у самій назві його основної праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Держава, на думку Кейнса, регулюючи зайнятість, забезпечує велику соціальну стабільність капіталістичної економіки, роблячи доступнішим кредит, допомагає діловим людям виходити зі складних ситуацій, зумовлених кон’юнктурою, турбується про міцність і сталість грошей, жорстко регулюючи їх кількість в обігу, переборює інфляцію, робить бізнес прогнозованішим. Крім того, Кейнсом були розроблені: конкретні форми регулювання залежно від чинників ринку; теорія мультиплікатора, а також вмонтованих стабілізаторів в економіку.

Дж. М. Кейнс вважається одним з найвидатніших економістів XX в. У той же час він замикає ряд чотирьох великих економістів, що складають вершину економічної думки, — А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, Дж. М. Кейнс. Розроблена ж ним теорія державного регулювання капіталістичної економіки по праву дістала назву, що походить з його імені, — кейнсіанство.

Кейнсіанство відіграло виняткову роль у стабілізації капіталістичної системи, проте в даний час позиції його не такі однозначні. Панацеєю для капіталістичної економіки воно не стало, тому нині має багато супротивників. З’являються неокласичні теорії вільного ринкового господарства, на думку прихильників яких ка­піталістична ринкова система через ціни і конкуренцію спромож­на таки до саморегулювання. Практика ж показує, що немає жодної розвинутої індустріальної держави, чия економіка істотно і масштабно не регулювалася б державою.

Останнім словом у сучасній економічній думці Заходу вважається монетаризм — теорія, розроблена американським економістом Мілтоном Фрідменом, так звана «чиказька школа». Автор одержав за цю теорію Нобелівську премію. Прихильниками монетаризму гроші розглядаються як вирішальний чинник суспільного відтворення (звідси й назва теорії).

Таким чином, монетаризм являє собою економічну теорію, що ґрунтується на вирішальній ролі грошей (грошової маси) в економіці в цілому, і особливо у формуванні цін та регулюванні інфляції. Саме тому монетаристи, виступаючи проти державного втручання в економіку, визнають роль держави тільки в контролі над грошовою масою й в управлінні емісією грошей, державним бюджетом, а також у підтримці достатньо високого рівня позичкового процента. Монетаристи виходять з існуючої взаємодії кількості грошей і наявного прибутку, оскільки вона економічно закономірна, природна, і виступають проти будь-якого соціального захисту населення. Соціальна політика, на думку М. Фрідмена, призводить до демотивації економічної діяльності людей і врешті-решт погіршує, а не покращує економічне становище як країни в цілому, так і окремих її громадян.

Держава має дуже обережно підходити до монетарної політики. Гроші — інструмент надзвичайно тонкий і ранимий. Якщо згадана політика не врахує динаміки хоча б одного чинника, регулювання грошово-кредитної сфери здатне вщент розстроїти грошовий обіг, тому необхідно обмежити економічні функції держави, скоротити державні витрати і зменшити питому частку державного сектора. Держава може регулювати тільки те, що їй реально і передбачено вдасться — дисконтну ставку. Кількість же грошей в обігу повинно визначатися не за Марксом або Кейнсом, а за конкретним статистичним матеріалом на даний момент, виходячи з того, що

MV = PQ (за М. Фішером),

де М — грошова маса (пропозиція грошей);

V — швидкість обігу грошей;

Р — рівень цін (середня ціна);

Q — обсяг (кількість) товарів і послуг.

Цю рівність треба постійно підтримувати. Монетаристи стверд­жують, що V — швидкість обігу грошей — це величина відносно стабільна. Саме тому кількість грошей (М) є тим фактором, який здійснює вирішальний вплив на обсяг реалізованого продукту. (P  Q).

Неолібералізм як економічна теорія розроблена в основному західнонімецькими економістами В. Ойкеном, Л. Ерхардом і їх послідовниками. Головні вихідні пункти зазначеної теорії полягають у тому, що:

1. Приватна власність є фундаментом підприємницької діяльності, реалізації людської свободи, мотивацією повсякденної діяльності людини.

2. Вільна конкуренція — це основа розвитку процвітаючої ринкової системи.

3. Держава має захищати приватну власність і вільну конкуренцію на основі антитрестівської політики.

4. Держава як верховний суддя має задавати «правила гри» для всіх суб’єктів економічної діяльності і суворо контролювати дотримання зазначених правил. У той же час держава не повинна втручатися в механізм конкуренції. Конкуренція — наскільки це можливо, планування — наскільки необхідно — ось критерій неолібералізму.

5. І державою, і підприємцями, і організаціями повинна проводитися одна політика — політика реалізації соціальних гарантій і соціальної захищеності всіх членів суспільства. Кожний трудівник має бути впевнений у тому, що буде забезпечений роботою, мати гарантовані заробітну плату, пенсію тощо. Тоді суспільство буде стабільне, динамічне, а його економіка являтиме собою соціальне ринкове господарство.

Наявність чисельних різноманітних наукових шкіл сприяє роз­витку економічної думки в цілому. У той же час визнання тієї або іншої наукової школи у визначений історичний період відбувається через те, що практика господарського розвитку змінює своє русло. Успіх певної наукової школи залежить не від того, наскільки вона правильна чи довершена, а якою мірою вона співвідноситься з мінливою дійсністю. Тому жодне економічне вчення не є догмою. Зрозуміти природу і функціонування господарської системи, що склалася в результаті всіх змін у суспільстві, неможливо з позиції будь-якого з окремих напрямів економічної науки. Сьогодні актуальне прислів’я, що попереджає: не можна складати всі яйця в один кошик. Необхідно культивувати всі наукові школи, навіть полярні за поглядами, щоб їх синтез дозволив діяти в унісон з потребами часу. Різноманіття наукових шкіл стимулює виховання нових генерацій учених, формування найбільших центрів економіч­них досліджень, таких як економічні школи Чиказького і Каліфорнійського університетів, Масачусетського технологічного інсти- туту (США); Кембриджського та Оксфордського університетів, Лондонської школи економіки (Великобританія); Паризької Сорбонни (Франція) та ін. З середовища цих наукових центрів вийшло багато видатних вчених-економістів сучасності, у тому числі Нобелівських лауреатів, праці з економіки яких, набувши ознак різноманітних наукових шкіл, в цілому відображають два основних напрями сучасної економічної думки — неокейнсіанство і монетаризм. Перший напрям на сьогодні уособлює відомий американський економіст П. Самуельсон, що намагається осучаснити пос- тулати Дж. Кейнса про відповідальність держави за стан еконо- міки. Другий напрям, представлений Чиказькою школою, очолює М. Фрідмен, який сподівається на чудодійну роль ринкових сил. Одночасно триває пошук точок перетину цих двох напрямів, щоб уникнути одностороннього тлумачення економічних процесів, що розвиваються (Ф. Модильяні). Проте йдеться не про розробку «єдності думок» в економічній науці, а про пошук шляхів, наближення теоретичних узагальнень до реальних процесів господарської діяльності і життя суспільства в цілому.