3. Критерії історичних етапів економічного розвитку

Універсальною закономірністю прогресу економіки є поступовий перехід від нижчих до вищих ступенів розвитку продуктивних сил. В історії еволюції суспільства вирізняють кілька етапів, які поступово змінювали один одного. Сформувались і відповідні критерії визначення цих етапів. Найтиповіші їх визначення ґрунтуються на таких підходах: формаційному, цивілізаційному, технологічному.

Формаційна концепція всебічно розглядає розвиток суспільного виробництва і взагалі людського суспільства. Розвиток суспільства повністю базується на розвитку виробництва матеріальних благ. Продуктивні сили — це така ланка, яка визначає весь розвиток, але діє не відокремлено, а в сукупності з виробничими відносинами; це діалектично пов’язані сторони єдиного способу виробництва. Продуктивні сили — динамічніша, революційна сторона. Вони визначають розвиток виробничих відносин. У свою чергу, виробничі відно- сини впливають на продуктивні сили. Оскільки продуктивні сили динамічніші, розвиваються швидше, виникає гострий конфлікт між цими сторонами. Виробничі відносини перетворюються з рушійної сили продуктивних сил на їх гальмо. Розв’язання цього конфлікту потребує заміни застарілих виробничих відносин на прогресивніші, які відповідають рівню та характеру продуктивних сил. Це пояснюється об’єктивною потребою розвитку суспільства, і саме в цьому реалізується зміст соціально-економічного закону — обов’язкової відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил. Згідно з дією цього закону відбувається поступова зміна соціально-економічних формацій.

Соціально-економічну формацію, за названою концепцією, становить спосіб виробництва в сукупності з адекватною надбудовою, різноманітними та характерними для неї формами діяльності людей.

В історії розвитку людства вирізняють кілька типів соціально-економічних формацій, які послідовно формувались, а далі так само змінювалися: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну. Поряд з ними у 20—80-х роках XX ст. у цілому ряді країн, зокрема СРСР, країнах Східної і Центральної Європи існував соціалістичний лад.

У цивілізаційній концепції наголошується на тому, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об’єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відображає спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці і відповідно формаційні особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для до цивілізаційних етапів розвитку людства таким об’єктом було природне середовище — земля та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які в своїй цілісності органічно зливалися з суб’єктом їх привласнення — первинною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень — сім’ї, роду, общини — бездумно ставилися до навколишнього середовища як до природної передумови існування.

На етапі аграрної цивілізації домінуючим об’єктом власності також була земля. Проте завдяки розвитку суспільної продуктивності праці вона поступово перетворилася з колективної основи існування людини на знеособлений засіб її виробничої діяльності.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і насамперед знаряддя праці. Необхідність високої концент­рації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об’єк­тивних умов її продуктивного використання. Зрештою засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набрали форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму на базі ринкових відносин.

У постіндустріальній структурі виробництва зароджуються принципово нові процеси у відносинах власності завдяки розвитку сучасної технологічної революції. Насамперед йдеться про те, що домінуючим об’єктом власності стає інформація, яка втілює в собі затрати переважно інтелектуальної робочої сили.

Логіка сучасного економічного розвитку відображає ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на базі органічного поєднання різних форм власності та використання диференційованих механізмів їх регулювання й управління. Водночас, з одного боку, відбувається демократизація відносин власності, а з іншого, — обмежуються економічний простір і діапазон функціонування класичних форм приватно-капіталістичної власності, що утвердилася і набула всебічного розвитку за умов індустріальної системи.

Технологічний спосіб виробництва — це засоби праці в сукупності з матеріалами, технологіями, енергією, інформацією та організацією виробництва.

Рубежі між технологічними способами виробництва відокремлюють один від одного великі етапи історії людської цивілізації. Перехід від одного такого способу виробництва до іншого головним чином визначається змінами в характері засобів праці, прогресом науки і техніки. За багато тисяч років розвитку цивілізації знаряддя праці, наука, техніка, технологія пройшли складний і суперечливий шлях, на якому слід виділити такі головні етапи.

Перший етап технологічного способу виробництва бере початок з виникнення первісного ладу, появи найелементарніших знарядь праці. Він охоплює багато тисяч років існування людського суспільства і завершується наприкінці ХVIII — на початку XIX ст., тобто до виникнення машинного виробництва. Технологічний спосіб виробництва на цьому етапі, як правило, базується на ручній праці. З позицій сучасності це — етап занадто повільного екстенсивного економічного зростання, головним фактором якого за витратами енергії була сама людина. Наука і техніка на даному етапі розвивалися окремо одна від одної.

Другий етап нового технологічного способу виробництва почав зароджуватися з кінця ХVIII—початку XIX ст. Характерним для нього було те, що він базувався на машинній праці. Виробничі функції окремого господарника стали закріплюватися за цілими підприємствами. У цей період часу (аж до кінця XIX ст.) виробництво стає дедалі суспільнішим, поглиблюється суспільний поділ праці.

З початку 40-х років XX ст. домінуючою виявляється подетальна і поопераційна форма поодинокого поділу праці, а її матеріальною основою стає комплексна механізація та автоматизація виробництва.

З середини 50-х років починає формуватися новий технологічний спосіб виробництва, що базується на автоматизованій праці. У цей період продуктивні сили переростають масштаби окремих національних держав. Тому подетальна і поопераційна форма поодинокого поділу праці розвивається як у межах окремих національних держав, так і у міжнародному масштабі.

Отже, технологічний спосіб виробництва характеризує етапи розвитку суспільного виробництва з точки зору вдосконалення засобів праці, науки, техніки, технології, енергетичного та інформаційного забезпечення способів організації виробництва.

ЛЕКЦІЯ 4.ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ

1.ВЛАСНІСТЬ ЇЇ ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ

2.СТРУКТУРА ВЛАСНОСТІ.РІЗНОМАНІТТЯ ФОРМ ВЛАСНОСТІУ РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Бєляєв О. О., Бебело А. С.Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — с. 55-69.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. СУТНІСТЬ ВЛАСНОСТІ

2. КЛАСИФІКАЦІЯ ВЛАСНОСТІ

3. ОСНОВИ АНАЛІЗУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

1. ВЛАСНІСТЬ ЇЇ ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ

Логіку та основний зміст даної проблеми можна розкрити й зрозуміти, чітко осмисливши матеріальні основи виникнення, існування та розвитку власності, її ключових форм.

Власність у процесі свого еволюційного розвитку пройшла складний шлях від колективно-общинної форми, яка визначаєть­ся відповідним, тобто колективно-общин­ним характером виробництва, до приватної та державної з їх різноманітними проявами у сучасних умовах. Форми власності зумовлені рівнем розвитку продуктивних сил з притаманними їм формами організації виробництва: розподілом праці — кооперацією праці; відокремленням виробництва — усуспільненням виробництва; диференціацією виробництва — інтеграцією виробництва. Деталізуємо ці парні поняття.

Розподіл праці — відокремлення різноманітних видів трудової діяльності. Кооперація праці — спільна частка в одному й тому самому процесі праці або в різних, але пов’язаних між собою процесах. Відокремлення виробництва — процес роздрібнення виробництва на окремі частини. Усуспільнення виробництва — об’єднання роздрібнених процесів виробництва в одне ціле. Диференціація виробництва — форма відокремлення виробництва, втілена в реальне економічне життя. Інтеграція виробництва — форма існування в реальному економічному житті усуспільнення виробництва.

Аналіз зазначених парних понять і категорій дає змогу з’ясу­вати, яким чином виникли власність і численні форми її функціонування та розвитку. Власність — це суспільні, історично визначені економічні відносини між людьми, породжені привласненням умов і результатів виробництва. Власність не може існувати без виробництва, як і все інше без неї. Історія розвитку людського суспільства знає три типи власності: общинну, приватну, суспільну, кожній з яких, в свою чергу, притаманні різноманітні форми прояву.

Відносини власності мають дві сторони: зовнішню і внутрішню. Зовнішнім виразом, оболонкою власності виступають традиції і звичаї, мораль, примус, право. Юридична оболонка дозволяє фіксувати права власності, законодавчо їх регулювати, враховувати відповідні зміни (виникнення, відчуженість, припинення і відновлення прав власності). Сутність відносин власності складають економічні відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу (перерозподілу), обміну і споживання продуктів.

Власність — це одна з надскладних категорій у політичній економії. Тому потрібен різнобічний підхід до її вивчення. Власність можна розглядати і як окрему економічну категорію, і як систему виробничих відносин, що виражається у висхідному і основному виробничому відношенні. Вона може і має бути розглянута крізь призму суб’єктів власності, тобто тих, хто бере участь у відносинах привласнення (окремі особи, трудові колективи, класи, суспільство, держава і т. ін.). Водночас її можна і слід розглядати крізь призму об’єктів привласнення (засоби виробництва, предмети споживання), а також у розрізі функціональних форм виявлення (розпорядження, володіння, використання). Розпорядження — це можливість визначити частку об’єктів власності. Володіння — це наявність об’єкта власності, господарське володіння ним. Використання — це «експлуатація» об’єктів власності з метою отримання корисних результатів.

Власність — це ціле, а її елементами (частинами цілого) є володіння, користування і розпорядження. Зв’язок між цими елементами такий: розпорядження визначається користуванням, користування — володінням, володіння — формами власності.

Концепція економічної теорії прав власності підтверджує, що не ресурс (засоби виробництва або робоча сила) самий по собі є власністю, а частка прав по використанню ресурсу. Повна частка прав складається з таких елементів:

• право володіння (право виняткового фізичного контролю над благами);

• право користування (право застосування корисних властивостей благ для себе);

• право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ);

• право на дохід (право мати результати від використання благ);

• право суверена (право на відчуженість, споживання, зміну блага);

• право на безпеку (право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища);

• право на передачу благ у спадщину;

• право на безстроковість володіння благом;

• заборона на користування засобом, що завдає шкоди зовнішньому середовищу;

• право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;

• право на залишковий характер, тобто право на провадження процедур та існування інституцій, що забезпечують відновлення порушених повноважень.

Отже, сучасна система власності характеризується ускладненням структури та багатоманітністю об’єктів власності.

У політекономічному аспекті природно постає питання і про сутнісні основи власності.

У системі виробничих відносин власність виступає як основне виробниче відношення. Власність як висхідні виробничі відносини — це початок формування економічної системи, що переростає згодом у провідні (основні) виробничі відносини. В свою чергу, власність як провідні (основні) виробничі відносини визначає спосіб (характер) поєднання засобів виробництва та робочої сили і реалізується через усю систему виробничих відносин. Основною економічною формою реалізації власності є механізм господарювання та управління виробництвом з його структурами і формами влади.

Першим критерієм віднесення відносин власності до виробничих є безпосередній зв’язок аналізованих суспільних відносин, відносин власності з виробничими відносинами, стосунками між людьми з виробництва, розподілу і використання засобів виробництва. Саме засоби виробництва є головним, найбільш стійким об’єктом власності, майнового права.

Другим критерієм тут стають масовість відносин власності, їх повторюваність, відтворення в дедалі зростаючих масштабах. Що ж становить економічний зміст відносин власності? По-перше, до засобів виробництва залучена робоча сила, що з ними працює. По-друге, між власниками засобів виробництва і робочої сили існують суспільні (виробничі) відносини. По-третє, створюються суспільно значимі матеріальні блага або надаються послуги. Виникає ще один рівень суспільних відносин: з приводу реалізації продукції, її споживання, а також розподілу (привласнення) отри­маного доходу. Таким чином, майно стає власністю в економічному розумінні тільки з виникненням суспільних виробничих відносин під час її використання.

За умов перехідного періоду до ринкової економіки постає об’єктивна необхідність перетворити (трансформувати) відносини власності, щоб замінити адміністративно-командну форму господарювання на ринкову, забезпечивши становлення матеріальних умов форм власності замість формальних (наприклад, усус­пільнення виробництва в колишньому СРСР).

За перехідної економіки становлення різноманітних форм власності повинно відбуватись за об’єктивними критеріями та основами: по-перше, там, де це необхідно і можливо, надання державним підприємствам максимуму економічної свободи; по-друге, — розвиток усіх форм колективного володіння і використання (підряд, оренда, акціонування і т. п.); по-третє, створення умов для народних підприємств; по-четверте, там, де це необхідно і можливо, формування індивідуальної (приватної) власності. Усе це здійснене на шляху роздержавлення і приватизації, складає основні умови для становлення багатоукладної ринкової економіки.