kyak_pidrucjnyk

РОЗДІЛ 9. Функціонально-стильові труднощі перекладу

го дійсно перекласти неважко. Але якщо звернути філологічну увагу на прозовість ритму, на практично 100%-ову відсутність тропів (і це у поезії про кохання?!), на лексеми, що характеризують суворе дерево півночі та красуню півдня, на зображення їхнього середовища, то ка- ртина буде суттєво іншою. Отже, пропонуємо розглянути картину з традиційних точок зору: мовознавчої та літературознавчої. Зауважи- мо лише попередньо, що контраст персонажу й обставин, зіставлення персонажів і обставин між собою, активне використання слів з бага- тими фоновими знаннями для створення вказаних контрасту і зістав- лення дозволили Гейне мінімумом традиційного поетичного матеріалу

йоптимумом нових художніх засобів не тільки сказати у своїй мініа- тюрі про неможливість любовного щастя через ворожість дійсності до нього, але й заявити про вічний трагізм неподіленого кохання через незбагненність жіночого Я. Частковий випадок любовної драми (Кедр та Пальма) подати як притчу про любовну трагедію людства і зробити це на протязі 8 рядків вельми скупими лінгвальними (але не художні- ми!) засобами – це, безперечно, поетичний подвиг, який свідчить, що його творець починає чинити стильову реформу ліричного роду белет- ристики. Прозаїзація вірша як наслідок зрощення не лише епоса з лі- рикою, а й белетристики з публіцистикою – ось новаторський шлях Гейне, що привів поета до всесвітнього визнання сучасниками і до ху- дожньої невмирущості у нащадків. І не побачити цього в аналізовано- му оригіналі, не перенести це у мову перекладу означає знищення першоджерела як шедевра і створення йому на заміну графоманської цидулки. Невипадково ж М.Ю. Лермонтов, перший східнослов'янський переспівувач мініатюри Гейне (1841), який повністю відчув у цій по- езії безмежний масштаб творчого хисту автора, але не знайшов у то- гочасній російській літературі адекватних засобів для його втілення (та

йоб'єктивно не міг ще знайти зрілості у ледве народженому красному письменству нації), переробив її у неповторний шедевр вітчизняної лі- рики. Щоправда, на превеликий жаль для масштабності гейневської концепції, але зовсім не для художнього блиску задуму М.Ю. Лермон- това, він побачив у гейневському вірші лише тугу самітності, а не тра- гічний сум кохання без взаємності і тому різні граматичні роди лексем для героїв Гейне (і, отже, їхні різні статі) переніс у свій текст одним ро- дом. І хоч потім росіянин Ф.І. Тютчєв (1852) та українець М.П. Старицький (1865) виправили морфологічну помилку М.Ю. Лермонтова, вказаної величі оригіналу вони все одно зберегти не змогли.

461

ЧАСТИНА 3. Проблеми макроперекладу

Б. Тексти перекладів

Українські переклади:

Старицький М. (1865)

На півночі млистій, в заметах у кризі, Один собі кедер дріма, Куняє у срібній, пуховистій ризі, – В яку його вбрала зима.

І марить той кедер про південь блискучий, Де мліє палка сторона, Де теж в самотині, в пустелі пекучий, Красується пальма сумна.

Франко І. (1882)

На півночі сосна самотня стоїть на безлюдній горі, дрімаєсь ій… снігом і льодом зима оповила її.

І сниться ій пальма зелена, Що ген десь у южній землі Стоїть, і дрімає, і в'яне На голій, жарущій скалі.

Кобилянський В. (1918)

Дрімає сосна в самотині На півночі голім шпилі, Холодною вкрили габою Сніги та морози її.

І сниться їй пальма далека В південній країні німій.

Що спить, утомившись від спеки, На скелі гарячій, сухій.

Загул Д. (1930)

Самотній кедр півночі на голім стоїть верху, сповитий білою млою, дрімає в льоду, в снігу.

Він снить про горду пальму в південній стороні,

що мовчки й самотньо тужить на кручі, пекучій стіні.

462

РОЗДІЛ 9. Функціонально-стильові труднощі перекладу

Первомайський Л. (1946)

На півночі кедр одинокий Стоїть на страшній вишині І, сніжною млою повитий, Дрімає і мріє вві сні.

Він мріє про пальму чудову, Що десь у південній землі Самотньо і мовчки сумує На спаленій сонцем скалі.

Первомайський Л. (1956)

На півночі кедр одинокий

В холодній стоїть вишині І, сніжною млою повитий, Дрімає і мріє вві сні.

Він мріє про пальму чудову, Що десь у східній землі Самотньо і мовчки сумує На спаленій сонцем скалі.

Первомайський Л. (1972)

Самотній кедр на стромині В північній стоїть стороні, І, кригою й снігом укритий,

Дрімає і мріє вві сні.

І бачить він сон про пальму,

Що десь у південній землі

Сумує в німій самотині

На спаленій сонцем скалі.

Іван Дамар'їн (2003)

Північ. Кедр. Гола верховина. Тут самотою весь вік Дрімає кедр. Накидкою білою Вкрили його лід і сніг. Марення в нього постійне: Пальма, де сонцю зійти, На скелі палкій, крутогорій Сумує про щось в самоті.

463

ЧАСТИНА 3. Проблеми макроперекладу

Російські переклади:

Лермонтов М. (1841 – перший варіант)

На холодной и голой вершине Стоит одиноко сосна, И дремлет… под снегом сыпучим, Качаяся, дремлет она.

Ей снится прекрасная пальма В далекой восточной земле, Растущая тихо и грустно На жаркой песчаной скале

Лермонтов М. (1841 – другий варіант)

На севере диком, стоит одиноко На голой вершине сосна.

Идремлет, качаясь, и снегом сыпучим Одета, как ризой, она.

Иснится ей всё, что в пустыне далекой, В том крае, где солнца восход, Одна и грустна на утесе горючем Прекрасная пальма растет.

Тютчев Ф. (1852)

На севере мрачном, на дикой скале Кедр одинокий под снегом белеет,

Исладко заснул он в инистой мгле,

Исон его вьюга лелеет.

Про юную пальму всё снится ему, Что в дальних пределах Востока,

Под пламенным небом, на знойном холму Стоит и грустит одинока.

Фет А. (1881 – ?)

На севере дуб одинокий Стоит на пригорке крутом. Он дремлет, сурово покрытый И снежным и льдяным ковром Во сне ему видится пальма,

Вдалекой восточной стране

Вбезмолвной глубокой печали, Одна на горячей скале.

464

РОЗДІЛ 9. Функціонально-стильові труднощі перекладу

Гиппиус З. (1938)

На севере кедр одиноко На голой вершине растет. Он спит: одеялом белым Укрыл его снег и лед.

Он видит сон о пальме, Что в дальней восточной земле Грустит одиноко и молча На раскаленной скале.

Иван Дамарьин (1988)

Север, кедр, голая вершина. Там одиноко весь век Дремлет кедр: панцирем белым Покрыли его лед и снег.

Грёза у него всё та же: На самом востоке страна,

Скала, как стена, обожженная, Там – пальма, печальна, одна.

9.7.11. Текст 3 для самостійного опрацювання: "Заповіт" Та-

раса Шевченка:

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.

Як понесе з України У синєє море

Кров ворожу... отойді я І лани і гори – Все покину і полину До самого бога

Молитися... а до того Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте

Івражою злою кров'ю Волю окропіте.

Імене в сім'ї великій,

465

ЧАСТИНА 3. Проблеми макроперекладу

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом

А. Коментар до тексту. Коли Т.Г. Шевченко пише: "Поховайте та вставайте, // Кайдани порвіте // І вражою злою кров'ю // Волю окропіте", то лише недосвідчений перекладач може побачити тут ли- ше один зовсім неприхований заклик до революційної боротьби за соціальну перебудову світу; заклик, який в іншому творі Кобзаря ("Я не нездужаю нівроку)" через 13 років пролунає вже просто й войов-

ничо: "Треба миром, громадою обух сталить…". І дійсно, в цитованих рядках із "Заповіту" все на перший погляд зрозуміло: для молодого Шевченка є знедолені в кайданах, є їхній ворог і є єдиний і святий шлях до щасливого майбуття – пролити кров ворога. Простий пере- кладач не бачить тут більш нічого і напише, як це зробив, наприклад, академік О.І. Білецький, що такого гнівного і безкомпромісного про- тесту проти експлуатації людини людиною не знав жоден з великих сучасників і попередників великого українського поета (26). А пись- менник О. Гончар побачив у цих рядках лише те, що Т.Г. Шевченко є

"провидець відродження і предтеча революційної бурі" (27). Такий суто соціальний підхід до художнього твору призводить до занедбання йо- го художнього багатства. Але не буде мати рації й занадто досвідче- ний перекладач, який у кожному тексті вбачає лише естетичні красо- ти і навіть там, де їх зовсім немає. Так, К.І. Чуковський відчув велику емоційну силу внутрішньої рими "айте" в цих шевченківських рядках (28), а О. Жомнір, дослідник англійських перекладів "Заповіту", пішов ще далі і відчув силу емоцій вже майже в кожному звуці рядків: "Мо-

тив заклику, дії – 'а', 'ай' – перекочується в дальший рядок і по-своєму мобілізує слово 'кайдани'. Потім з ним контрастують різні звуки слова 'порвіте'. Те саме спостерігаємо і в подальших двох рядках, озвучених на 'о' з контрастним 'окропіте'" (29). А Хоменко Б.В., автор передмови до збірки перекладів "Заповіту" мовами світу знайшов тут вже могут- ню музику, перед якою стає незначною навіть справжня музика світо-

вих корифеїв: "Заповіт співзвучний насамперед з могутніми акорда- ми сонат і симфоній Бетховена" (30). Не більш й не менш.

Запитується: чи мають прихильники такого суто іманентного, есте- тичного підходу до художнього твору рацію і аргументи для своїх за- надто красивих, щоб вони були істиною, тверджень. Звичайно, ні, бо занедбують соціальні фактори твору. Лише синтез принципів соціа- льного й естетичного аналізу допомагає об'єктивно проаналізувати художнє багатство "Заповіту" в цілому і процитованих рядків з ньо-

466

РОЗДІЛ 9. Функціонально-стильові труднощі перекладу

го. Хіба ж не видно, що їхній ліричний герой знаходиться в антагоніс- тичних відносинах зі своїми обставинами, які він не тільки бажає, але й може, якщо не сам, то руками своїх нащадків змінити на краще че- рез насилля. Він вірить, що людина не залежить від обставин, а на- впаки, створює їх за своїми особистими міркуваннями. Неважко здо- гадатися, що це є головний принцип поетики європоцентристського романтизму початку XIX ст.: так ведуть себе персонажі німця Г. Клейста, англійця Дж.Н.Г. Байрона, француза В. Гюго, росіянина О.С. Пушкіна, американця Ф. Купера та ін. І з цього боку ніякої вели- чі, а тим більше бетховенської симфонії в "Заповіті" Т.Г. Шевченка немає, як би її там не шукати. Але крім названого методологічного аспекту, рядки "Заповіту" мають ще й змістовний і формальний ас- пекти. Йдеться про те, що такі шевченківські слова, як "вставайте", "кайдани", "порвіте", "вражою", "злою", "кров'ю", "волю", "окропіте",

кричать про алюзії, ремінісценції, приховане цитування тощо. Крича- ти б вони стали навіть тоді, коли б шевченкознавці довели, що поет ні на кого не спирався, ні за кого не ховався, нічого іншого не мав на увазі, а лише те, що він сказав. Кричатимуть вони тому, що кожний автор будує свої твори не з нового лексичного матеріалу, а з того, що вже був у поетичній роботі і тому несе в собі контекст попередників. Серед таких ремінісценцій та алюзій як першоджерело шевченківсь- кої думки можна назвати біблійний афоризм про перетворення пер- ших на останніх, а останніх на перших: так сформульована Христом в "Євангелії від Матвія" 31 ідея соціальної перебудови світу релігій- ним шляхом. Але хронологічно ближче до змісту аналізованих рядків шевченківського "Заповіту" стоїть гасло Великої Французької буржу- азної революції 1789 р. – "Аристократів на стовпи!" І ще ближче – слова О.С. Пушкіна з оди "Вольність" (1817): "Самовластительный злодей! // Тебя, твой трон я ненавижу, // Твою погибель, смерть детей // С жестокой радостию вижу." Або ж ще ближче – в цілому світі відомий афоризм німецького романтичного генія з першої тре-

тини ХІХ ст. Г. Бюхнера: "Мир – хатам, війна – палацам!" (1834), за-

позичений ним з гасел Французької революції. Та хронологічно най- ближче стоять до рядків "Заповіта" Т.Г. Шевченка слова М.Ю. Лер-

монтова з 1840 р.:"О как мне хочется смутить веселость их // И де- рзко бросить им в глаза железный стих, // Облитый горечью и зло-

стью!" В наведених прикладах, як і в рядках шевченківської поезії, йдеться про антагонізм персонажу й обставин і про те, що цей анта- гонізм може бути знятим лише шляхом насилля. Отже, і з цього боку ніякої величі та симфонічності "Заповіт" не дає.

467

ЧАСТИНА 3. Проблеми макроперекладу

У його сучасного перекладача не може не виникнути й інших фо- нових міркувань, наприклад, згадка про широко відомий заклик ро- сіянина М.Г. Чернишевського "К топору зовите Русь!", який дослівно перегукується з шевченківською "сокирою", якою він закликає будити "хирену волю", або ж про не менш відомі рядки радянського поета Дем'яна Бєдного: "Что с попом, что с кулаком – вся беседа: в брюхо толстое штыком мироеда", які теж проросли на тій ж ниві, що і роз- думи Т.Г. Шевченка, про Лесю Українку, яка в "Давній казці" (1896)

вже окроплює "вражою злою кров'ю" волю селянина: "Мужики цікаві стали, // Чи ті кості білі всюди, // Чи блакитна кров поллється, // Як пробити пану груди?", про І. Франка, котрий у віршах "Земле моя" та "Каменярі" готовий вбити кожного, хто не поділяє його ідей Добра та Справедливості ("Душі стрясать громовую дай власть" – це у першій поезії і "Ніщо не спинювало нас" – це у другій), про В. Сосюру, що в середині 1920-х років, дивлячись на НЕП, підсумовує

іБіблію, і Французьку революцію, і Т.Г. Шевченка, і І. Франка, і Де- м'яна Бєдного, і багатьох інших поетів, названих і неназваних, підсу- мовує в чіткі й войовничо бадьорі думки: "Я не знаю, хто кого моро-

чить, // Але я б нагана знову взяв, // І стріляв би в кожні жирні очі, // В кожну шляпу і в манто б стріляв". Так, на перший погляд ліній-

на тенденція розвитку літератури вигинається і замикається в коло, в центрі якого стоїть Т.Г. Шевченко зі своїм "Заповітом". В цьому колі М.Ю. Лермонтов у вічі кидає поки що "залізний вірш", а В. Сосюра – вже залізні кулі і не з руки, а з нагана; в цьому колі Французька рево- люція вбиває лише тіло, вішаючи людину на стовп, І. Франко вже бо- реться за душу, а Дем'ян Бєдний з насолодою знущається і над тілом,

інад душею, бо багнет у черево – це ж занадто болісно! А Великий Кобзар окроплює всі ці катування й тортури ідеєю волі? Тоді ж у чому його велич?! Невже в цьому найжорстокому фанатизмі? (Нагадаємо, що Т.Г. Шевченко менш як за море крові не погоджується здобути волю: "Як понесе з України // У синєє море // Кров ворожу...) Але в цьому випадку він буде не Великим Кобзарем, а побратимом італійсь- кого фанатика Савонароли (XV ст.) або Торквемади, Великого іспан- ського інквізитора (XV ст.). Ні, не може бути у цьому велич поета та поезії! Фанатизм – це велич публіцистики, злободенності, а не худож- ньої словесності, яка працює на вічність, бо художнє слово несе в собі

із собою цілісність світу, тоді як фанатичне, публіцистичне – лише частку нашого буття. Не може ціле (велич поета) підміняти себе част-

кою (тобто "вражою злою кров'ю").

468

РОЗДІЛ 9. Функціонально-стильові труднощі перекладу

Не в заклику до цієї крові полягає велич Т.Г. Шевченка, бо він дій- сно Великий Кобзар. Велич поета взагалі, як колись справедливо ви- словився О.С. Пушкін, є величчю його серця: "И долго буду тем любе-

зен я народу, // Что чувства добрые я лирой пробуждал." Звичайно,

перекладач може закинути щодо такої оцінки "Заповіту", що, по- перше, Т.Г. Шевченко не спирався ні на які Біблії, Французьку рево- люцію, Пушкіна тощо, а по-друге, не спиралися на "Заповіт" ані Леся Українка, ані І. Франко, ані В. Сосюра та інші. Що стосується першої заяви про джерела шевченківського "Заповіту", то відповідь на неї було дано раніше, коли йшлося про загальноконтекстуальний проша- рок змісту будь-якого слова, незалежно від свідомості автора. Бажав того Т.Г. Шевченко чи ні, але його заклик до насилля перегукнувся з аналогічними закликами його предтеч. Якщо зараз хто-небудь, не знаючи нічого з поезії Шевченка (уявимо собі цей неймовірний випа- док), напише рядок "Широкий Дніпр і стогне, і реве", то це не буде означати, що він не запозичив його у Кобзаря. Запозичив вже через те, хай і неусвідомлено, що створив його після нього. Так і з револю- ційним гаслом у шевченківському "Заповіті". Що ж стосується другої заяви, що І. Франко, Леся Українка, В. Сосюра могли і не бути спад- коємцями якраз шевченківського "Заповіту", бо, наприклад, не чи- тали його, то тут можна відповісти двозначно. З одного боку, вони могли його читати, бо вперше він був надрукованим у Німеччині ще в 1859 р. (32), а вдруге (скорочено, лише дві початкові строфи) – в Пе- тербурзі в 1861 р. та втретє у повному обсязі – в 1907 (33). З другого боку, для перекладознавчого аналізу немає ніякого значення, спирали- ся післяшевченківські поети на його "Заповіт" чи ні, бо Т.Г. Шевченко був їхнім джерелом об'єктивно як продовжувач тієї традиції в світовій літературі, яка існувала до Шевченка, поруч з ним і після нього.

І в цій традиції лише філологічно недосвідчений перекладач не по- мітить логічного протиріччя між характером та обставинами у назва- них творах. Поет, навіть середнього масштабу, не кажучи вже про велетня словесної творчості, яким, без сумніву, є Кобзар, не міг хоча б на рівні підсвідомості не заявити про це протиріччя. Бо ж у афоризмі Біблії змінюються лише персонажі, але не обставини, і, отже, через деякий час, так прямує з логіки біблійного твердження, все знову повто- риться, бо знову перші, які колись були останніми, стануть ними, щоб чекати на свою нову чергу. Так що ніякої соціальної перебудови світу шляхом насилля бути не може; теж саме помітно і в гаслі Французької революції: якщо "аристократів – на стовпи", то як же бути з іншим

469

ЧАСТИНА 3. Проблеми макроперекладу

гаслом тієї ж революції: "Свобода! Рівність! Братерство!" – знову змі- нюються лише характери, а обставини залишаються.

Це протиріччя відмічає вже геній Пушкіна-романтика у цитованій оді "Вольність": ліричний герой, хоч і з жорстокою радістю, бачить смерть дітей правителя, все ж сам участі в їхній трагічній долі не бе- ре, бо на таку долю їх засудив Господь: "Читают на твоем челе // Печать проклятия народы." Це – ремінісценція із Старого Запові- ту про Каїна, якого прокляв Господь, вмістивши знака на його чолі (34). А пізніше, в своєму "Заповіті" (1836), Пушкін висловиться про сутність поезії взагалі і про наповненість своєї зокрема: "И долго буду тем любезен я народу, // Что чувства добрые я лирой пробуждал."

Цими словами Пушкін (об'єктивно, за самою суттю своєї думки) від- рікся від оди "Вольність", бо бачити смерть дітей з жорстокою радіс- тю може тільки людина без добрих почутів; отже, або одне, або друге. Але щоб так відрікаючись сказати, треба було Пушкіну перейти від романтичних відносин між персонажем та обставинами, коли харак- тер руйнував і створював їх за своїм бажанням, до відносин критико- реалістичних між ними, коли обставини впливають на характер. Бо ж у пушкінському "Заповіті" ліричний герой створює собі пам'ятник, підпорядковуючись вже закономірностям обставин: добрі почуття, милосердя тощо. І в цьому – велич Пушкіна: в фанатичному антагоні- змі романтизму, в гармонійному бутті критичного реалізму, в творчо- му розвитку від першого до другого. Аналогічним шляхом йде і Т.Г. Шевченко. Може, і не без впливу О.С. Пушкіна безпосередньо, але головне не в цьому, а в тому, що кожний великий поет обов'язко- во йде цим шляхом: від публіцистичного фанатизму юнацтва до муд- рої гармонії зрілої пори. Згадати можна хоча б про В.В. Маяковського з його майже початковим "Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой по- следний приходит, буржуй!" і з його кінцевим "Но я себя смирял, становясь на горло собственной песне".

Тому вже в "Заповіті" Т.Г. Шевченко обережно, майже непомітно висловлює сумління щодо своєї програми соціального насилля. Споча- тку цей мотив тихо лунає в епітеті "новій", коли поет характеризує су- спільство майбутнього щастя як "в сім'ї вольній, новій": тобто сім'я бу- де великою та вільною, вважає поет, бо ж пригноблених значно біль- ше, ніж гнобителів, але чи буде вона "новою", запитує він, бо побудо- вана на тому ж самому насиллі, що і суспільство старе, зруйноване. Чи не тому і стоїть цей епітет не на початку, а наприкінці рядка як ознака сумління поета чи навіть як його (поета) неінтоноване ритори-

470